Чтение онлайн

Аугустина хотіла прогнати з двору обох, тому що якраз збиралася вечеряти, однак відчула, як її долоні нагрілися настільки сильно, що їй нічого не лишалося, хіба торкнутися ними холодного масного черева.

А доторкнувшись, раптом побачила, що всередині ворушиться нещасний змій переповнених кишок…

Наступного тижня довкола хати зібралася черга.

Справа була навіть не в дивному дарі лікування! Потримавши в руках грудку рафінованого цукру, на якому відвідувачі мусили переспати ніч, Аугустина починала казати дивні речі.

І речі ці нагадували їй ті давні марення, сенс яких вона зрозуміла лише тепер.

Це було ніби поверненням до багатьох інших життів, котрі обмежувалися цифрою сім, хоча і в цьому числі ставали безмежними, адже мало хто міг пригадати, що робив рік тому…

…вона встала, потираючи боки. З кожним роком вона дедалі гірше ходила і гірше бачила. А вкладаючись спати, часом навіть не роздягалась. І ніякі умовляння Марії, жінки, що ось вже багато років

] їй, не впливали на її звички.

Вона чула, як на кухні Марія заварювала каву. Фіранки були щільно зсунуті, віконниця зачинена, але вона знала: за парканом вже сидять і стоять люди. Вони чекатимуть, доки вона вип’є каву і випалить першу люльку.

Марія ніколи не заходила до її кімнати. Заваривши каву, вона стояла в кутку, склавши руки на животі під білосніжним фартухом і терпляче чекала на Аугустинин вихід. На столі, на срібній таці - подарункові якогось магната - стояла крихітна філіжанка, накрита вишитою серветкою.

– День почнеться з брехні, яку принесе молодий чоловік із небезпечною машинкою в кишені… - сказала вона, виходячи зі спальні.
– А в мене сьогодні болять ноги.

Марія співчутливо похитала головою:

– Ви погано спали. Я чула…

– Так, - відповіла вона і витягла з вух ватні кульки.
– Навіть це вже не допомагає…

– Треба сказати людям, аби вони не сиділи тут поночах.

Вона випила каву. І прислухалась до повітря.

– Сьогодні викликатимеш лише тих, кого я скажу… Не за чергою.

Марія кивнула і розсунула фіранки. З вікон кухні було видно лише дорогу, що змійкою огортала пролісок. Глянула у вікно на дорогу, втягнула дим з люльки. Коли вона випустила з вуст синій дим, насичений смаком вишні, з-за лісу повільно випірнув білий автомобіль.

Аугустина посміхнулася…

– Що це за черга?
– зацікавлено кинула Єва, повертаючи до села.

– Певно, в сільпо завезли італійські чоботи… - посміхнувся Дан.

– Ти що?! Таке було сто років тому!
– заперечила Єва.
– Я пам’ятаю, як їздила до чорта на роги, аби купити щось імпортне в якому-небудь зашмульганому сільпо. Та зараз цей номер вже не пройде. Краще поглянь на карту - де ми є?

Дан витяг з бардачка карту.

– Слухай, - сказав він за хвилину, - ми завернули не в той бік.

Єва пошепки вилаялась.

– Ну так. Точно. Треба було їхати прямо, - підтвердив Дан.
– Тепер доведеться робити коло…

– Два кола!
– скрушно вигукнула Єва.
– Адже ти тільки поглянь, цю чергу доведеться об’їжджати два дні! І чого вони тут чекають?!

– У нас є нагода дізнатися!
– весело проказав Дан.

– Ні. Досить з мене твоїх експериментів! Я втомилася, я хочу додому. А ще їхати і їхати.

Авто вже рухалося повз натовп, що оточував хату. Люди сиділи і стояли довкола паркану, гомоніли, розстеляли на траві ковдри, розкладали на них сніданки - яйця, хліб, молоко, - годували дітей, неголосно перегукувались.

– Ти тільки поглянь… - прокоментула Єва, повільно об’їжджаючи зграйки людей і пильно розглядаючи юрму.

За вікном автомобіля пропливали обличчя насторожених чи зосереджених підлітків в інвалідних візках, матерів з немовлятами на руках, родин, одягнутих по-святковому…

– Зупини хоч на хвилину!
– не витримав Дан.

Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.

Одразу розпочати із

] їм здалося незручним, тому довелося знайти кінець черги й зачекати, поки вляжеться ревнива увага людей у черзі.

– Це надовго?
– навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:

– Хто ж зна… Я тут зі вчорашньої ночі…

– Ого!
– присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.

– Жити захочеш - постоїш… - пробурмотіла вона.

– А що це означає?
– наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.

Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.

– Значить так, - сказала вона.
– Це будинок святої Аугустини…

– Що?
– не зрозумів Дан.

– Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…

– Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… - ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.