Чтение онлайн

– І тобі це зовсім не цікаво?

– Зовсім.

– А от мені цікаво!
– різко відказала Єва.
– Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.

– Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!

– Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!

– А що я можу сказати, не я ж тут керую… - пробурмотів Дан.

– Ну от і гарний хлопчик!
– зраділа Єва, - Тільки у нас із тобою один «мінус» - немає цукру.

– Якого ще цукру?

– Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.

– Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!

– Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, - згодилась Єва.

– Звісно, поспати на них ми не встигнемо.

Вони засміялись.

Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…

Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки - таких, які вона бачила лише в дитинстві.

Дан сів поруч.

В якусь хвилину черга загула і зарухалась - певно, надійшов час «прийому».

– Слухай, а навіщо це нам?
– не вгавав Дан.

– Візьмемо інтерв’ю, - безапеляційно заявила Єва.
– Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… - смикнула його за рукав.

Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.

На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.

Жінка в фартусі промовила:

– Десять жінок із дітьми до трьох років!

Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.

– Не люблю я всього цього… - промовив Дан.

– Я, в принципі, також…

З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.

Далі все пішло досить швидко:

– Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!

– П’ять осіб із болями в шлунку!

– Сім безплідних жінок до тридцяти років…

І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували - нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.

– Маячня… - посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я.
– Зараз викличе безногих… Потім - безруких… Село…

Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.

Дан штовхнув Єву в плече:

– Це - нам?

Єва озирнулась - за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.

– Камеру взяти?
– запитав Дан.

– Спочатку домовимось… - пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.

– Доброго здоров’я, - привіталась із ними жінка.
– Я не знала, як вас покликати. Аугустина мені сказала: «Жінка в джинсах і чоловік із камерою».

– Камери у мене немає… - чомусь зніяковів Дан.

– Проходьте.

Жінка впустила їх до хати і зачинила двері. Темрява і прохолода пахли м’ятою, вишнями і кавою.

Довгий передкопкій закінчувався просторою кімнатою. Там за столом сиділа та, котру називали Аугустиною. Єву охопило дивне почуття: вона вже знала, що ніколи не запам’ятає обличчя цієї жінки, скільки б не дивилась на нього. І ніколи не визначить скільки їй років…

Жінка в фартусі кудись зникла. А ця із посмішкою мовчки дивилася на них.

Єва і Дан привіталися. Єва хотіла одразу перейти до справи - домовитися про бесіду і запропонувати гроші, але Аугустина випередила її вдих:

– Бувають у мене і такі, - сказала вона, - з фальшивим цукром…

– Ну, це ви могли бачити з вікна… - ніяково промимрив Дан.

– Отже, Євпраксіє, ви приїхали мене перевіряти?
– не зважаючи на репліку Дана промовила жінка із буденною і навіть трохи лукавою посмішкою.
– Чи тебе слід називати Євою?

Кавалок цукру вивалився з Євиних рук, вона поглянула на Дана, шукаючи підтримки чи пояснення. Але він відвів очі, адже, промовляючи, Аугустина пильно розглядала кишені його джинсової куртки.

– А ти не бійся, - нарешті звернулася вона і до нього.
– Нехай все іде, як іде…

Єва знову відкрила рота з наміром промовити щось більш-менш слушне для такої ситуації, але Аугустина знову перехопила її вдих.

– Я не маю часу вислуховувати, - сказала вона.
– Мені це нудно. Я не відповідаю на запитання. Я говорю сама. Якщо, звісно, ви не проти. Але можете зупинити мене будь-якої миті, - вона затягнулася вишневим димом і додала: - Люди не завжди хочуть слухати те, що про них говорять… Єдине прохання до Богдана: віддай свою куртку Марії - вона повісить її у передпокої.

Ніяковіючи, Дан стягнув куртку і скинув її на руки служниці, яка з’явилася невідомо звідки і так само швидко зникла в темряві.

– Ну ось так набагато краще, - сказала Аугустина.
– Я говоритиму не довго.

Вона поглянула на Єву.

– Ти вагітна.

Такого знущання Єва не чекала. Її обличчя перекосилось, ніби вона ледь стримувала істеричний сміх. Аугустина зітхнула.

– З тобою розмову закінчено!
– сказала вона.