Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: “Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою”, — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено з землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Йому не простить моє розбите серце… Ех, нічого ви так і не зрозуміли.
— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…
— Та про що говорити? — махнув безнадійно рукою цирковий артист, зібрав пожитки й охлялою ходою подибав униз. За ним, благаючи відпущення за мимовільний гріх, миттєву слабість, поплентався, жалібно скімлячи, пес…
…Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміялася, викладена підберезовиками, червоноголівцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, пишалися чинно мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачив себе вже на вулицях міста, чув захоплені вигуки зустрічних, ловив їхні заздрісні погляди, і солодко, щасно ставало на душі.
Від вранішніх вільшанських хмар у небі тепер не зосталося й сліду — тільки ледь-ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувались на дощ молоденькі хмарки. Дощ зараз і справді був вельми потрібний. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і всю ніч не спав би… Промочив би до кісток землю — розмокли б, подобрішали матері-грибниці і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різностатських, біднуватих — літніх, а здорових, міцних — осінніх дітей, які народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко-далеко у горах завуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів жовтіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.
“Чиї це слова? — натужував пам’ять Михайло. — Де і коли я їх чув? Такі ж знайомі слова! Ага, згадав! Літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема… Це ж було ранком в автобусі. Але де ж підслухав цю розмову поїзд? Літо—зима, літо—зима… Кому ж це потяг так гаряче доводить? Літо—зима… літо—зима… А може, це всього-на-всього слухова галюцинація. Від перевтоми? Літо—зима… Літо—зима…”
Наталя Околітенко
Крок вікінга
Глибоко зітхнувши, Микола внутрішньо зосередився: він мусив не лише подолати можливий колапс, а й блискавично прийняти відповідальне рішення, — майже не сумнівався, що потреба в ньому виникне. Однак прикрі відчуття мало-помалу відходили, і він заспокоївся.
Поряд, із стриманою усмішкою на вустах, сидів їв, втупившись у екран, на якому миготіли невиразні тіні.
— Щось-таки сталося, — порушив мовчанку Микола. — Закинути нас в інший Всесвіт не вдалося, мабуть, не стачило енергії для “білої діри”.
Ів розпростав і повільно розтер руки, ніби щойно відірвав їх од важкої роботи.
— Відверто кажучи, я в те вірив і не вірив. Знаєш, Миколо, не уявляю собі навіть природну чорну дірку з усіма її гравітаційними ефектами, а штучну тим паче…
— Чорна дірка! Я й досі не збагну, що таке електрика. Все розумію — рух електронів і таке інше, хоч лекцію читай, а осягнути не годен! І телебачення для мене — суцільна містика!
— Облиш. Ми — практики, маємо свою роботу… Таблиця множення — для вчителів і першокласників.
Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальшого розпорядження з Центру — вийти з корабля чи готуватися до нового старту.
— Ще поживемо! — раптом вихопилося в Миколи.
— Отак? — Ів аж присвиснув. — Із таким настроєм збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія?
— А що вона мені? Бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав. Перші завжди ризикують, людство все долає методом проб і помилок. Маленька несподіванка, щось не передбачили — і…
— Не хвилюйся, все перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо!
— Та я згоден покласти своє життя, аби людство дізналося якусь непередбачену деталь… А настрій… Ти краще поглянь!
Екран, від якого вони одірвалися, яскраво спалахнув, і на ньому з’явилися обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів, а чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов дитячий м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору.
— Змінився кут екліптики! — скрикнув Ів. — Який жах!
— Здається, ми проходимо крізь шварцгільдівську сферу. Заспокойся. Якщо це наша Земля, то ми побачили те, що станеться в далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб розвідали, куди зможе переселитися людство. В разі потреби…
Крізь скло скафандра було видно, як їв заплющив очі і його чоло густо вкрилося краплинками поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла: вольовим зусиллям відігнав видиво катастрофи, і на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному голубому мареві.
— Друге народження світу, — таємниче прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Це наше минуле, майбутнє? Геть заплутався…
— Без супроводу тут не обійтися. — Тінь смутку промайнула на обличчі Іва. — Ввімкну “Загибель богів” Вагнера!
Грізні й величні звуки різко вдарили по нервах, і Микола наказав:
— Перестань! Втратиш над собою контроль.
— Гаразд. Та дозволь мені хоч вірша прочитати, якщо обтяжує музика. Емоціям потрібен вихід.
Миколі стало шкода товариша.
— Читай. Вірш — спокійніше.
Ів стиха почав:
Від подій тих минуло, може, з тисячу літ. З прибережного міста країни варягів На легкому вітрильнику вікінг рушив у світ Відкривати незнайдені архіпелаги. Чи відкрив щось, чи ні — повернувсь через рік Надвечір’ям багряним до свого причалу. Як змінилося все! Те, що бачити звик, Зникло з цього фіорду. Не стало. Розтало. А на дикому березі натовп стоїть. Вікінг крикнув з вітрильника слово вітання: “Рік мандрівки моєї промайнув, наче мить!” Та на суші — мовчання. Похитав головою: “Та хіба ж це отак На причалі своїх земляків зустрічають? Я ж з містечка Брунхоульда, Сігмунд-моряк…” “В нас ні міста, ні роду такого немає! — Відповів найстаріший з мовчазної юрби. — Місто з схожою назвою в грізну годину Сотні років як знищено і — назавжди. Щось ти плутаєш, хлопче! Ти мара чи людина?” Здивувався варяг. І ступив на причал. І… розсипався в порох від першого кроку: Доки він в океані дні і ночі стрічав, На Землі промайнуло чотириста років.— Все одно я хочу повернутися на Землю, — несподівано перейшов на прозу Ів. — Навіть за умови, якщо мій перший крок на ній буде останнім.
— Ми неодмінно повернемося на Землю… Читай далі.
— Час минає по-різному, в кожного свій. Час по-різному лине у різних площинах. На вітрильнику Долі в Океані Надій Найвідважніші плавають мрії людини.