Чтение онлайн

— Але ж я — багатогрішний!

— З кожного правила є виняток! — хитро підморгнув Бог. — Погоджуйся!.. Житимеш — як у бога за пазухою!.. І може… той… трошки інакше перепишеш декорації раю, щоб не було таких протягів, га?

— Ні, старий, — сумно зітхнув Письменник. — Не хочу я вічного блаженства в середовищі рожевих та безгрішних; з нудьги здохну… Паняй, друже, додому, та пробач за турботи.

— Ну, то як знаєш, як знаєш… — Бог знітився, попрямував до дверей. Затримався біля тумбочки, взяв у руки слоїк з таблетками тетрацикліну. Запитав невпевнено: — Проти грипу — діють?

— Та бери, бери! — втомлено махнув рукою Письменник. Він уже гнівався на самого себе, що витратив стільки дорогоцінного часу на пусті теревені: адже ось-ось надійде Смерть і тоді вже порятунку не буде.

Але стривай: лунають чиїсь чавунні кроки!.. Все ближче, ближче… Повільно відчиняються двері палати… Може, це і є Вона?

Письменник придивився пильніше в рожевий присмерк — і враз зітхнув з полегкістю: ні, це тільки Мік, любий робот Мік! Прийшов провідати свого Автора… Молодчага! З таким приємно погомоніти; він веселун і жартівник.

Однак цього разу Мік був сумовитий. Привітавшись, він сів на стілець біля ліжка, — власне, вдав, що сідає, бо його вагу зміг би витримати хіба дубовий пень, — довго мовчав, аж тоді спромігся на фразу:

— Я можу тебе врятувати, Авторе мій! Я щойно проконтролював усі каскади твого електронного мозку. Пошкодження незначне: треба тільки замінити стабілізатор блоку цілеспрямованості та відновити кількасот транзисторних ліній між центром емоцій і енергетичною системою. У мого брата Мука нещодавно було таке саме пошкодження. Його відремонтували за три дні.

— Мій любий Мік, — сумно посміхнувся Письменник, — не будемо говорити про ремонт. Пригадаймо краще, як ти поглузував з членів комісії на своєму першому екзамені.

— Це записано в моїй електронній пам’яті, — сухо сказав Мік. — Можу повторити. Я надрукував на контрольній стрічці: “Відчепіться! Надійність відповіді гарантовано!” Але нам зараз не про це треба говорити. Треба говорити, як тебе відремонтувати.

— Любий друже, для такого ремонту в мене бракує запчастин.

— А на складі?

— Теж немає.

— А коли привезуть?

— Нескоро.

— Тоді тобі доведеться полежати якийсь час вимкненим.

— Звичайно… Ну, йди, Мік. В тебе, мабуть, багато роботи?

— Дуже багато. Обчислюємо з Муком траєкторію космічної станції “Меркурій-1”.

— Щасти вам, друзі!

Милий, наївний робот!.. “Ремонт”… “Полежати вимкненим”… Ні, хіба тільки через тисячу років хвору людину будуть отак “ремонтувати”, замінюючи “запчастини” в її мозку!

Письменник, мабуть, задрімав, бо не помітив, як біля його ліжка з’явилась постать літнього мужчини в вишуканому костюмі. Зачувши якийсь шерех, він розплющив очі і злякано вигукнув:

— Хто ви?.. Чого вам тут треба?

— Дозволите сісти?.. — Мужчина сів на стілець, дбайливо підсмикнув брюки на колінях. — Я — містер Хілл, сер. Ваш персонаж. З повісті “Продана душа”, сер.

— Не з повісті, скажімо, а з оповідання… Так у чому справа?

— Будьмо одвертими: як ви знаєте, я не з філантропів і до радянських людей особливої симпатії не відчуваю. Але оскільки ви були моїм Автором і змалювали мене в не дуже огидному вигляді, я згоден врятувати вам життя.

— Яким чином?

— Я перепишу вашу свідомість на блоки відомої вам надвелетенської електронно-обчислювальної машини. Ви будете жити сотні й сотні років, матимете протези всіх органів чуття, дістанете ілюзію насолод, які може одержати звичайна людина… Згодні?

— І чого ж це мені коштуватиме? — гостро запитав Письменник.

— Про що мова! — знизав плечима містер Хілл. — Я з вас не візьму ані цента, сер!.. Тільки й того, що ви, коли ваша ласка, будете допомагати мені в науковій роботі. Але ж це — дрібниця, бо ви зможете працювати двадцять чотири години на добу.

— То ви хочете перетворити мене на покірного раба? — глухо запитав Письменник. І не стримався, гримнув: — Геть звідси, мерзотнику! Шукай десь-інде продажну душу, а мені не треба навіть безсмертя, якщо воно куплене ціною рабства!

Як вітром змело отого містера! А Письменник розпластався на своєму ліжку, знесилений вщент.

Гірко йому було. Тоскно. Подумати тільки: витрачати жалюгідні залишки життєвої енергії, всіма силами викликати до життя когось із найкращих персонажів, а з’являється отакий мерзотник!.. Який страшенний мерзотник!

— Марить… — почув він над головою чийсь занепокоєний голос. — Йому дуже зле… Дати морфій?

— Пізніше, Тессі. В нього зараз криза.

“Тессі?.. Чому — Тессі? — занепокоєно подумав Письменник. — Адже фельдшерицю звуть Тася… А стривай-но, стривай… Може, це втілилася в життя та мила й щира дівчина, яку ти описав у романі “Загибель Уранії”?

Він над силу розплющив очі. Справді: над ним схилилося облямоване каштановим волоссям обличчя молодої дівчини. Вона дуже вродлива, навіть вродливіша, аніж йому раніше уявлялося.

— Ти — Тессі? — ледь чутно запитав Письменник.

— Так, так! — радісно ствердила дівчина.

— Тессі Торн?

— Звичайно!

— А де дідусь Лайн-Еу?

— Він теж тут.

Дійсно: поруч неї стояв він, отой славетний професор, який дістав найшанобливіший титул планети — “переможець смерті”!

— Ви прийшли мене врятувати?

— Ми вас обов’язково врятуємо! — гаряче вигукнула дівчина.

Пильним, сумовитим поглядом Письменник довго дивився на неї, а потім заплющив очі й сказав.

— Я вам глибоко вдячний, любі друзі, але… Не треба, ні!.. Я не хочу життя такою дорогою ціною… Прощавайте!

— Але чому ви не хочете жити?! Чому?! — здалеку-здалеку долетів розпачливий голос дівчини.

“І вона ще запитує — чому? — сумовито думав Письменник. — Коли мій мозок пересадять у черепну коробку старика, який загинув від енцефаліту, моя свідомість, справді, житиме… Але як страшно буде відчувати себе в чужому тілі — брудному и неохайному, як заяложений одяг з чужого плеча! Як страшно перетворитися з молодого, вродливого юнака у немічну, жалюгідну подобу людини!.. Ні, хай краще настане небуття!”