Чтение онлайн

День шостий.

Детально оглянув корабель, щоб дізнатися, що ми маємо і на що можемо розраховувати.

Кают-компанія, вона ж і центральний пост керування, розташована в носовій частині “Ластівки”, її передня частина відгороджена прозорою сіталовою стіною, за якою міститься вся апаратура кібер-штурмана. Двері, що ведуть туди, замкнено. Щоб відчинити їх, треба набрати на дисках замка відповідне кодове слово, а ми його не знаємо. По обидва боки перегородки отворами в Ніщо чорніють ілюмінатори, поруч них — екрани локаторів. Посеред кают-компанії — великий стіл, а довкола нього — крісла, розташовані так, щоб з них видно було і екрани, і прилади кібер-штурмана. В задній стінці приміщення — троє дверей. Середні ведуть до коридора; ті. що праворуч, — до каюти командира корабля, де стоїть м’яка канапа, дубль-табло основних приладів та стіл, до якого наглухо припасовано диктограф. Двері з лівого боку відчинити не вдалося, вони теж обладнані кодовим замком.

Коридор “Ластівки” — довжелезний. В нього виходять численні двері кают і допоміжних приміщень, а замикає його монолітний щит з написом “Відчиняється тільки при вимкнених двигунах”. А двигуни працюють, бо сила тяжіння не зникає, і весь час лунає гудіння, але воно таке одноманітне і неголосне, що ми його вже не помічаємо.

Бібліотеку я знаю добре, бо вона — дітище моїх рук, якщо висловлюватися пишномовно. Це — велике приміщення, де, як у кают-компанії, крісла розташовані півколом перед великим екраном. Уздовж стін стоять бібліотечні шафи — автобіби, напхом напхані кристалограмами. На кожному кристалі записано по десять мільйонів біт інформації.

В нашій бібліотеці п’ять автобібів присвячено художній літературі, сім — різним видам мистецтва, а всі інші — науці та техніці. Каталог бібліотеки забирає місця найбільше, і тут уже нічого не вдієш: один список творів сягає кількох мільйонів рядків на мікроплівці.

Великий екран призначено для колективного перегляду, маленькі — індивідуальні. Досить набрати на дискові пульта перед кріслом шифр автобіба і твору, як на екранчику одразу ж з’явиться зображення тексту книги чи кадри відеозапису.

Кухня “Ластівки” сяє склом та нікелем і нагадує лабораторію. Там встановлено найновітнішу електричну плиту (на жаль, з кібер-кухарем застарілої конструкції!), найсучасніший кухонний комбайн з найрізноманітнішим начинням, включно аж по герметичні каструлі з внутрішніми мішалками, — спеціально для умов невагомості. Тут же стоять два холодильники, вщерть наповнені тубами.

Поруч з кухнею міститься продуктовий склад, повний усяких консервів, — навіть з першого погляду видно, що нам їх вистачить на багато-багато років, — а за ним — цілий ряд складських приміщень і інструментами, препаратами, матеріалами, ліками. В кількох відсіках зберігаються всілякі механізми, починаючи з механічної пилки і кінчаючи гусеничним тягачем. Ми довго сушили мозок, як їх видобути звідти, коли “Ластівка” сяде на якусь планету, а тоді вирішили розв’язати це питання “потім”. Ми вже багато чого відклали “на потім”, і Сабіна своїм дитячим почерком записує все це в спеціальний “напoтімний” блокнот.

В одному зі складів ми виявили довжелезний ряд контейнерів з насінням різноманітних рослин. Якщо судити з написів, тут представлені майже всі рослини Землі — від редиски до сагової пальми. Тут я складаю зброю: мої знання в цій галузі вичерпуються кількома десятками назв.

Знайшли склад готового одягу й взуття, там же виявили швейну машину та великий запас тканин і шкіри. О, професор був передбачливий!

До приміщення з написом “Регенерація води та повітря” ми потрапити не змогли, двері замикав такий же шифрований замок. А втім, нам туди й не треба було заходити, бо всі системи діяли нормально.

День сьомий.

Цю ніч всі спали як убиті. А зранку взялися за господарські справи: вивчали кухню, вчилися програмувати кібер-кухаря.

Пишу “ніч”, “ранок” тільки за звичкою. Хронометр на табло кают-компанії точнісіньким чином відлічує секунда по секунді, хвилину по хвилині. Через кожні двадцять чотири години на ньому з’являється шість нулів — “000000”, — отже, почався новий день.

День десятий.

Наш немудрящий побут поступово налагоджується. Розташувалися ми в двох каютах: в одній я з Мартіном, а в другій Марія, Сабіна та Джек. Я хотів забрати малого до себе, але він заперечив:

— Не хочу з вами жити, житиму з дівчатами.

— Але ж ти — мужчина?

— Я ще малий мужчина, а коли виросту, то житиму в окремій каюті.

День починаємо з умивання — точніше, розтираємось мокрим рушником: воду ми економимо, хоч я й не певний, що це необхідно, бо в нас є регенераційна рівновага.

Після сніданку йдемо до бібліотеки. Джек, Марія та Сабіна залюбки дивляться всілякі мультфільми, а ми з Мартіном граємо в шахи або читаємо. Потім — обід, знову бібліотека, вечеря і сон.

День дванадцятий. Джек швидко розвивається, стає набагато допитливішим. Учора відбулась така розмова:

— Дядю Роб, а чому Сабіна бреше, що ми летимо?

— Ми справді летимо.

— А чому ж, коли ми з мамою летіли літаком, дуже гуркотіло і хилитало, а тут нічого цього немає?.. Бреше Сабіна — стоїмо на місці!

Сьогодні:

— Дядю Роб, а куди ми летимо?

— Далеко, друже! Шукати нову Землю…

— А навіщо?

Хотів би я сам знати, навіщо!

— Будемо там жити. Побудуємо хатину в лісі, насадимо горoд. Ми з Мартіном оратимемо землю отим трактором, що ти його бачив, а Марія з Сабіною хазяйнуватимуть… А ще треба буде ходити в ліс по дрова… Підеш?

— А вовки там будуть?

День п’ятнадцятий.

Сьогодні Джек розплакався в бібліотеці: “Де моя мама?.. Я хочу до мами!”

Я взяв його собі на коліна, довго втішав. Аби він заспокоївся, я сказав, що його мама незабаром нас наздожене, а за тата буду йому я. Він страшенно зрадів:

— Сабіно! Сабіно! Ти чуєш — тепер дядя Роб буде моїм татом! Тато Роб! Тато Роб! — малий кинувся мене обіймати.

— Якщо він твій тато, то і мій теж! — розвеселилась Сабіна і також помчала до мене. — Тату Роб, ти наш тато!

У мене аж сльози на очі навернулися: бідолашні діти!

Мартін посміхався, дивлячись на бурхливу радість малят, Марія, як завжди, була незворушна.

З годину, а то й більше, Джек гасав та вистрибував, а потім стомився, заліз мені на коліна і знову заплакав:

— Тату Роб, я хочу на сонце, я хочу на травичку, я хочу до річки!.. Тату Роб, годі вже летіти!

Ну, що я міг йому відповісти?

Зараз вони всі вже сплять, а я сиджу і думаю про те, що до нас нишком підповзає найстрашніший ворог — нудьга. Уже й мультики дітям остобісіли, а Мартінові активна діяльність просто необхідна, адже його організм бурхливо розвивається. Крім того, ми живемо в світі дуже малої сили штучного тяжіння, витрачаючи мізерно малу кількість енергії. Якщо так триватиме й далі, наші м’язи атрофуються, і коли ми й досягнемо якоїсь планети, то не зможемо на ній існувати: нас розчавить вага власних тіл.