Чтение онлайн

Десь, я думаю, ні з одним чоловіком і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий пане, Тарас Григорьевич. Щось дуже не просто почалося і до чого то воно дійдеться – побачимо. А почалось із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь. Улюбив, кажу Вам, та не знаю кого, і хто він, і де він, і як його назвати. Хтось такий – а люблю кріпко; хоч би і у вічі побачив, то не пізнав би, бо зроду не бачив, і не знаю, хто такий є. Ось слухайте, батечку, як нас з самого першу зводило докупи.

Сидимо ми удвох з моєю жіночкою та де об чім базікаємо, аж ось і примчали нам книжок, знаєте, тих, которими нас, дурників, обдурюють, – грошики попереду злуплять, та й пишуть і дрюкують московську нісенітницю, як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як який живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… От таке усе пишуть, звісно – москаль: він по своїй вірі так і пише. Отаких-то книжок нам нанесли, а тут і письмечко… не відгадаю від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав… Господи милостивий! Се ж по-нашому!.. Читаю… ну! ну! Сміємося з жінкою, як у Вас там поводилося з панею, що усе каже: pardon… А далі як почали вірші читати… так ну!.. Бодай Ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та і те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє… Дивлюсь… жіночка моя хусточкою очиці втира… «Отсе так, – кажу, – хтось мудро написав і живо усю правду списав… хто ж такий?.. Перебендя… Вгадуй же його, що і хто воно таке є… не знаємо. Послали до мого брата, що край нас живеть, і що то за чоловік: бував не тільки у Москві, у Києві, та у самому Петенбурсі бував, і зайців добре стріля, та й лисиця не попадайся, – так і вшкварить; так і той, прочитавши, поплямкав та й сказав: «Хто такий писав – не звісно, а дуже розумно написано».

Нуте. Що ж нам робити? Як до «Перебенді» звістку подати, що його думка пала нам на душу і так полискотала її, мов чорнява дівчина з карими очицями біленькими пальчиками пошурудурила за шиєю. Як обізватись? Куди? Через кого? – Отак сумуємо, а думкою Вашою частенько потішаємося… Аж ось у одній книжці читаємо звістку, що, каже, є написаний «Кобзарь» от з такими думами і піснями, та і списав одну… а ми з жінкою так і вдарились об поли і кажемо: «Се Перебендя, непремінно Перебендя!». Ну, тепер знаємо, що списав сії думки пан Шевченко. Та хто він? Та де він? Як до нього відізватись? Невже ж зробити, як Євгеній Павлович зробив, що написав Грицьку Основ’яненку та так і пустив. Так добре ж, що поштарі наші уторопали, де мене знайти; а у Вас, кажуть, город трохи чи не більш і самих Кобеляків, і вулиць більше: де ж там знайти без імення? Отак і розсуждаємо і думаємо написати до пана Шевченка та й послати у журнал який-небудь. Так що ж бо? Треба написати по-нашому, а москаль, що журнал компонує, закопилить губу та й не схоче дрюковати. Не приходиться. А, головонька бідна! Так собі сумуємо і таки піджидаємо, чи не озоветься сам пан Шевченко до нас… і усе ждемо, не знаючи, що робити… Аж гульк! Тільки що позавчора несуть з пошти письмо і книжечку. А письмо пише Петр Иванович Мартос та й пише слово у слово так: «Посылаю „Кобзаря“, сочинение такого-то. Оно было поручено автором одному из его товарищей, ехавшему в Малороссию, для доставления Вам (мне бы то), но как он ехал не через Харьков, то книга поступила ко мне (к г. Мартосу); при книге было и письмо к Вам (ко мне) от автора, но оно затеряно его товарищем».

Отака-то кумедія лучилася з Вашими письмами!

А книжку, як розгорнув, дивлюсь – «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що «Катерина», то так що «Катерина»! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики-воєнні обдурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько, як і Ваша «Катерина». Будете читати, як пан Гребінка видрюкує. Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів…

Ні, вже так, що Ваші думки! Прочитаєш і по складам, і по верхам, та вп’ять спершу, а серце так і йока! Що б то, паночку-голубчику, як Ви так гарно складаєте вірші, що б то, якби Ви мою «Панну Сотниківну» (в 3 кн. «Современника» сього, 1840, года) та розказали по-своєму, своїми віршами: тогді б вона була дуже гарно розказана, і яка була добра, і як постраждала. Та ще б і змальовали її патрет, бо чую, що Ви лучче малюєте, чим Борисівський іконописець, що салдата колись списав.

Не здивуйте на моє письмо і вибачайте, що тут є. Єй, істинно! Від серця я дякую і прошу: утніть іще що. Потіште душу, мов топленого маслечка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить. Вірте, що шаную Вас дуже і повік Вам щирий на услугу.

Григорій Квітка

або Основ’яненко.

P. S. Коли ласка Ваша буде що написати до мене, то спишіть і те письмечко, що пропало, коли усе згадаєте. Та ще що припишіть.

№ 272

25 ноября 1840 г.

Пансионеру Общества поощрения художников

Шевченке

Известясь о том, что Вы, за первый опыт в живописи, удостоились награждения от императорской Академии художеств серебряною медалью 2-й степени Комитет Общества поощрения художников поставляет себе приятною обязанностию изъявить Вам, сколь радостны для него успехи, оказываемые Вами на избранном Вами поприще, и если в дальнейших Ваших занятиях по живописи Вы будете продолжать оказывать то же прилежание и ревность к искусству, то бессомненно всегда найдете в членах Комитета самых усердных постоянных ободрителей.

Вице-председатель Общества поощрения художников

Ф. Прянишников.

В Совет Императорской Академии художеств

постороннего ученика Академии

Тараса Шевченко

Прошение

Желая посвятить себя изучению живописи под руководством г. профессора К. Брюллова и с сею целию посещать художественные классы императорской Академии и представляя при сем выданный мне от сей Академии на жительство билет и рисунки с натуры – прочих же документов никаких не имею, покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств принять меня в число вольноприходящих учеников, посещающих художественные классы, причем обязываюсь ежегодно вносить следующую плату за билеты для входа в рисовальные классы и в точности исполнять все, что о вольноприходящих учениках постановлено; а равно посещать и классы наук по избранному мною роду художеств, в Академии преподаваемых; в случае же неисполнения сего, подвергаюсь строгой ответственности.

Тарас Шевченко подписался

10 декабря 1840 года.

С.-Петербург – февраля 19. 1841.

Або прокляті поштарі не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та є. Нехай же що є, то те й буде, а я таки знову буду просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали мені дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві, та й годі. Пришліть, будьте ласкаві. А коли прислать не можна – то ради великого Бога, й високого неба, й широкого моря, не сердьтесь на мене, хоч воно й справді є за що. Як-таки ні з сього ні з того, зроду чоловіка в вічі не бачив, – а прошу того, що треба купить за гроші, та, може, ще й не за малі. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку – і дуже делікатну мадам, щоб пошила мені дівочу сорочку, – не втне та й годі, хоч кіл на голові теши, вона таки своєї. Що тут на світі робить! Попросив би батька, матір, щоб прислали, та ба, де їх взять,

Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю. Далебі правда, частенько сижу собі один в чужій хаті та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострінуться.

Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то діждемо, хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пізненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я академію не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойді запряжу коні – та прямісінько в Харков. А поки те буде… я сього літа повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все є: і модель – чи по-тутешнему натурщиця – і справа всяка, – а одежі нема. Та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної. Просив би кого-небудь, щоб прислали з України, так, єй-богу, окроме вас не знаю нікого, пришліть, будьте ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я вам за те намалюю яку зумію картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану (її вже дрюкують), або панну Сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би до вас ще що-небудь, та нема паперу, і перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любіть і ви мене, хоч половину, коли є за що. А коли будете мать час написать мені що-небудь – то адрес мій отак – в Императорской Академии художеств – звичайне в С.-Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику Т. Шевченку.