Чтение онлайн

Ой мій милий, мій любезний паночку, Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгі руки, щоб досягти аж сюди, то узяв би добру палюгу та попобив би мене, скільки душі завгодно, або за патли вискуб би гаразд, що я против тебе, за твою ласку, щирую душу, був такий не звичайний, не писав до тебе місяців з двадцятеро. Тривай лишень, голубчику, не сердись, а розпитай перше, а я перед тобою, друже мій, висповідаюсь, як є перед панотцем, що от люди ходють та возють його. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав Ваше перше письмо та й голову повісив. Думаю собі: гай, гай! Отже справді позабував козак наших усіх! Хотів парубка змальовать, а вийшов дід, або ще півдіда, вже згорбився, на старість закандзюбився. Та й дівчина наряжена щось не по-нашому. Треба йому помочі подати, послати християнської одежі, щоб надивився на неї та щоб не обмоскалився овсі. «А нуте, – кажу, – хлопці, дівчата! Мотнітеся швиденько, зиськайте мені плахту, дівочу сорочку з ляховками, стрічки, ленти, давайте усього…» Бігають мої, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собі гарненько, лежати не лежав, а так світом нудив, усе мені остило та опоганіло, нічого і не робив. Що спитаюсь хлопців: «А що, є?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у піст, іще, далебі, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашеє діло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голі дівчата ходють, чим-небудь прикривають і се, і те, і усяке грішне тіло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадівали ситцьові юпки (себто по-нашому спідниці) та холстинкові копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку із-під копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дівочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона є панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панії дуріють з модами, а то вже і наші туди ж. Де ж найду я такого добра, якого мені треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сії моди». Нехай і так. Так от, батечку! Бач, який наш Харків став модний собі на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жінкою моєю сконпонували. Нехай лишень отце зійде повідь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько від нас, і бачимо по усяк час, так вода залила, нікуди переїхати, так тоді купимо куклу та і вберемо її у плахточку, і у запасочку, і льолечку дамо, яку треба, і коси заплетемо, і скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу річ поведши, хоч і поставимо Вам настоящу плахту і усе, як треба, то чи зуміє ж хто у Вас нарядитись по-чоловічому? Еге! Глядіть, щоб плахти задом наперед не наділи! Та й голови не вбере ніхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклі лучче буде усе видко. А ще і те скажемо: що Ви знайшли граціозного, як письменні кажуть, коли дівка Богу молиться? Вона не буде у своїм наряді молитися. Вона усе з себе позніма, гарненько посклада та у одній льолі і стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й стане знай хреститись, поки чита свої молитви, а поклона не вдарить. Як знаєте, се Ваше діло; а чи не граціозніше було б, якби наша дівка та йшла з відрами з водою, вже чи в пам’ятку Вам, як то вона манірно ійде, як вихиліться, з ноги на ногу переступа, як понурила головку, а ізпідлоб’я позира, чи дивляться на неї люди. Або стоїть біля криниці та розговорює з ким, відра поставивши, або підперлась рукою та зажурилась об чім. Ну, та Ви усе лучче знаєте. Мені Вас не учить.

«Гайдамаки» ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря». Дрюкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага. А що наш Евгений Павлович з своїм альманахом? Чи воно ж буде що? І швидко? Нічого до мене вже давно не пише. Коли ще не опізнюся, то от посилаю йому дві гарненькі штучки у його альманах, нехай притулить, як зна. Вони вже були раз у Петенбурсі, та пан Лобасов, що їх сконпоновав, не так написав до пана Гребінки, не у тую хату надписав, так йому і вернули, а він до мене вже прислав та й просив відіслати. Будьте ласкаві, віддайте йому, попросіть, щоб притулив де у альманасі. Коли ж вже пізно, що альманах оддрукований, то нехай ткне або в «Літературну газету», або у «Маяк». Там наше приймається. Та якого гаспида він надувся та ні словечка до мене не напише? І чому се так завередував?

Нуте, тепер ось яке діло. Александр Павлович Башуцкий друкує дуже мудру книжку. Там будуть усякії народи: і школярі, і купці, і ковалі, і усякі. Я списав нашого «Знахаря». І як треба до нього картинки, то я ваших вирізав та й послав йому, бо на виду він настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурює народ і мошеннича; та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моєї казки, тільки не знаю, щоб хто йому обділав як треба їх по-нашому, так я і указав на Вас і прохав його сеє письмо відіслати до Вас. Коли проситиме Вас об сім, то, будьте ласкаві, учешіть наших так, щоб пальці знати було, щоб наші на славу пішли. Як знаєте, так з ним і сконпонуйте, бо й він также штука на усяке діло. Прощайте ж. Бувайте здорові з празником, з Великоднем; нехай Вас самі найлучші дівчата тричі по тричі поцілують. Ждіть від мене скоро звістки.

Щиро Вас кохаючий Гриць Квітка.

22 марта [18]41

Основа.

22 ноября [18]41. Основа.

Будьте з пилипівкою здорові, мій любезний паночку! Спасибі Вам за Ваше письмо і усяку добру мову, написану там. Читав у «Лит[ературной] газете», що Ваша дівчина, що через тин ворожила у циганки, придалась, та й зрадовався, бо я так і надіявся. Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі отим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: «Штьо да штьо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!». Спасибі, що плюєте на се та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть; нехай Вам Господь поможе. Велике спасибі скажу, коли пришлете хоч подивитись, а вже не втерплю, прочитаю. Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо. Аж тричі спасибі попереду кажу за обіцянку намальовати мою сотниківну; се як змалюєте та пришлете, то ще дужче дяковати буду за добру Вашу пам’ять і, дивлячися і любуючися на неї, буду завсігда дяковати Вам.

А нуте, тепер є пильнеє діло до Вас. Глядіть же, зробіть по-нашому, а не по-кацаповському, скажіть: «Добре» та й зробіть хутенько. Знайшовся і в нас парень-друзяка, до діла штепний, та й хоче збити збірник, по-панському «альманах», і дав йому імення «Молодик», і хоче назбирати усяких штучок, і по-московському і по-нашому написаних. Московські штучки і вірші є преотменные-ста, а з правди, усі перших писачок, усі шлють йому, так наських ще трошки. Будьте ласкаві, пришліть йому яку думку Вашу або відірвіть від готового чого який шматочок та й пришліть на моє ім’я аж у самісінький Харків. Велике Вам спасибі скаже!

Об сім попросіть від мене і від усіх, люблящих читати усе добрее, нашого Евгения Павловича Гребенку, нехай утне яку приказку наську. Не будете жалковати, у чесній кампанії та між добрими людьми будете. Та коли б хутенько, бо вже скоро відошле у цензуру. Зділайте милость, іще скажіть пану Гребенке, що його білети не дуже повзуть з рук. Тільки скажеш кому, то зараз і втнуть: «Знаєм ми сю; се петербуржці. А де їх “Історія руського народу”? А де п’яте, десяте?». То й кажеш: «Та ні, батечки! Се вже не… се добра, чесна, правдива душа, не збреше». Так ні: «Подай книжку, озьму і гроші знесу». От якої співають. Та коли хоче і наш край наділити своїм «Богданом», то нехай присила, зараз збудемо. А «Ластівки» його нема тут овсі.

Покланявся Вам пан Артемовський. Я йому казав, що Ви писали про нього, а він сказав: «Ні, я тільки прочитав його “Кобзаря” та й знаю, яку він має душу, і яке серце в нього, і знаю його думки». Отак казав.

А пан Корсун троха сам не писав до Вас. От і усе. Бувайте здорові і не переставайте любити і не забувайте щиро Вам преданного

Григор[ія] Квітки.

С.-Петербург. 8 декабря 1841.

Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, а «Ганнусю» сьогодня нашвидку скомпонував, та і сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться ви на неї гарненько та й скажіть щиру правду, як побачите, що вона вже дуже безецна [11] (бо вона мені так здається), то не давайте й дрюкувать. Нехай іде відкіль взялася. Ще посилаю вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте, а коли ні, то закуріть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пісня з моєї драми «Невеста», що я писав до вас, трагедія «Никита Гайдай». Я перемайстрував її в драму. Я ще одну драму майструю. Назоветься «Слепая красавица». Не знаю, що з неї буде, боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet, бо вона, бачте, з українського простого биту. Ну, та цур їм, москалям. Посилаю вам билеты на «Гайдамаки», роздай[те], будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та… єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні. Малюю вашу панну Сотниківну. Хотів кончить до Різдва, та й не знаю, бо тут тепер ні день, ні ніч, так, чортзна-що. Прокинешся рано, тілько що заходишся малювать, дивишся, вже й ніч. Отаке-то лихо. Тілько пензлі миєш, білш нічого. Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. Покланяйтеся їм, кого знаєте і хто чув про мене. Оставайтеся здорові, не забувайте, а вас ніколи не забуде Т. Шевченко.

Спасибі вам, Григорій Леонтьєвич, що ви таки не забуваєте того нечепурного Тараса, що колись, колись-то… та цур йому, минуло, бодай не снилось. Тепер, слава Богу, і чепурніший, і розумніший, і щасливіший, як перше було. Ви, спасибі вам, до мене пишете, щоб я сказав вам, чи справді Федот здоров так, як він до вас пише… здоров. Далебі здоров. Як бугай. А як буде мене слухать, то ще здоровіший буде. Щира правда! Я, бачте, хочу його вивести в люди, як кацап сказав; хочу всему доброму його навчить, сиріч – горілку пить і прочая; вибачайте, будьте ласкаві, за щиру [мову]. І по цій мові бувайте здорові, спасибі за пам’ять і ласкаве слово.

Т. Шевченко.

11–12 січня 1842. С.-Петербург

Отак зачинається моя «Черниця» – а що дальше буде, то я і сам не знаю. Здається, і люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана «Черниця», розгубилися – треба буде знову компонувать. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, – тілько дрюкуйте своєю граматикою, бо вона мені дуже полюбилась.

Т. Шевченко.

С.-Петербург – 1842, марта 26.

Григорий Степанович!

Я думаю, вы меня хорошенько побранили за «Гайдамаки». Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились. Посылаю вам три экземпляра, один возьміть собі, другий оддайте Н[иколаю] Андреевичу maestro Маркевичу, третій Віктору Забілі на заочное знакомство. По вашему реєстру я поручил И. М. Корби раздать экземпляры. Прощайте, желаю вам встретить весну весело. А у нас еще зима.