Чтение онлайн

Тим часом на середину галявини вибігли кілька гномів і просурмили в роги, звук яких полинув по цілій долині. Потому до них, випнувши груди, ніби барильця, повагом вийшов іще один гном й оголосив переможця останнього змагання, а також імена наступної пари, яка мала змагатися на Гхастгар.

Коли майстер церемоній завершив свою промову, Ерагон нахилився й запитав:

— Ти підеш із нами до Фартхен Дура, Хведро?

Та заперечно похитала головою у відповідь і широко посміхнулася:

— Я не можу, бо маю залишатись тут і займатися справами Інгейтум, доки не буде Орика. Не те, щоб мені це подобалось, але я дуже не хочу, аби він повернувся й побачив, що його воїни сидять голодні, а все його золото розтринькане невідомо куди й навіщо.

Орик теж посміхнувся й простягнув свій кубок до одного зі слуг, які стояли за кілька ярдів від них. Той похапцем підбіг до нього й наповнив кубок медом. Лиш тоді Орик задоволено сказав Ерагонові:

— Ти не думай, Хведра не хизується. Адже вона не тільки моя дружина, вона… Ой… у вас, здається, і слова такого немає. Вона — грімсткарвлорс Дургрімст Інгейтум. Грімсткарвлорс означає… «берегиня дому», «та, що слідкує за господарством». До її обов'язків уходить геть усе: перевірка, чи всі родини клану сплачують десятину до Брег Холд, чи наші стада випасаються на добрих луках, чи досить у нас запасів їжі й зерна, чи жінки Інгейтум тчуть належну кількість полотна, чи наші воїни добре екіпіровані, чи наші ковалі завжди мають руду, щоб виплавити з неї метал, та й узагалі — вона слідкує за тим, щоб наш клан процвітав. У нашого народу навіть є приказка: добра грімсткарвлорс може відродити клан.

— А погана грімсткарвлорс може зруйнувати клан, — відповіла Хведра.

Орик посміхнувся й сховав її долоні у своїх:

— Повір, Хведра справді найкраща з грімсткарвлорс. Цей титул не можна отримати в спадок, треба самому довести, що ти його гідний. Дружини грімстборітхн дуже рідко стають грімсткарвлорс, тож мені надзвичайно пощастило. — Схилившись одне до одного, щасливі молодята потерлися носами. Ерагон мав би радіти щастю свого молочного брата, але враз відчув себе дуже самотнім і відвів погляд убік. Орик тим часом сьорбнув меду й мовив: — У нашій історії було чимало славетних грімсткарвлорс. Уяви, гноми часто жартують, мовляв, ми, ватажки кланів, тільки й уміємо, що оголошувати одне одному війну… А грімсткарвлорс це навіть на руку — їм спокійніше, коли ми скубемося поміж собою й не маємо часу на те, щоб втручатись у господарство клану.

— Та годі тобі, Скілфц Делва, — проворкотіла Хведра. — Ти ж знаєш, що все це неправда. Принаймні в нас так ніколи не буде!

— М-м-м, — тільки й зміг відповісти Орик, зворушено торкнувшись своїм лобом до лоба Хведри. За мить вони знову потерлися носами.

Вершника тим часом відволікли глузливі вигуки, що прокотились натовпом, який сидів під помостом. Тоді він перевів погляд на галявину, де відбувалися змагання, і побачив, як один із гномів-бійців утратив самовладання, смикнув свого фельдуноста вбік і спробував тікати від свого супротивника. Гном, озброєний дротиком, зробив два кола галявиною й, опинившись доволі близько від своєї жертви, кинув зброю, поціливши своєму переполоханому ворогові в плече. Той скрикнув, упав зі скакуна й став намагатися витягти древко, проте в нього геть нічого не виходило. За кілька секунд із натовпу вистрибнув цілитель і прожогом кинувся до невдахи, а всі глядачі з осудом повернулись до поля бою спинами.

Орик гидливо скривив губи й прошепотів Вершникові на вухо:

— Тьху! Мине не один рік, доки його родина змиє із себе цю пляму безчестя. Ерагоне, мені дуже прикро, що тобі довелося стати свідком такого мерзенного дійства.

— Твоя правда: бачити те, як хтось зганьбив себе, завжди неприємно.

Наступні два змагання юнак, гном та його дружина споглядали в цілковитій тиші, а потім Орик так несподівано схопив Ерагона за плече, що той аж підстрибнув:

— А ти не хочеш оглянути кам'яний ліс, Вершнику? — спитав гном.

— Годі глузувати з мене! Немає такого лісу, якщо його, ясна річ, не вирізали з каменю ваші майстри.

Проте Орик лиш похитав головою, радісно зблиснувши очима:

— Ніхто його не вирізав, він просто собі існує. То я ще раз питаю: чи не хотів би ти оглянути кам'яний ліс?

— Гм… Якщо це не один із твоїх жартів… то, звісно, хотів би!

— О, я такий радий, що ти згодився. Жодних жартів — завтра ти матимеш нагоду погуляти серед гранітних дерев! Це одне з див Беорських гір, і всі, хто приїздить гостювати до Дургрімст Інгейтум, неодмінно мають його побачити.

Наступного ранку Ерагон прокинувся в крихітному гномівському ліжку. Його кімната мала низьку стелю, а всі меблі були вдвічі меншими за ті, що Ерагон звик бачити у своїй оселі в Паланкарській долині. Юнак умився в тазку з холодною водою й за звичкою спробував віднайти Сапфірину свідомість, проте відчув самі тільки думки гномів і безлічі тварин, які були у фортеці та за її межами. Усвідомлення самотності було таким приголомшливим, що юнак опустився перед тазком на коліна, узявся за нього обома руками й довго-довго вдивлявся у воду, аж доки перед його очима не з'явилися жовто-червоні зірочки. Тоді Вершник вдихнув на повні легені й подумав: «Я сумував за своїм драконом під час подорожі з Хелгрінда, але ж я принаймні знав, що повертаюсь до нього так швидко, як можу. А тепер я мандрую все далі й далі від Сапфіри й уявлення не маю, коли ми знову будемо разом».

Відсунувши тазок, юнак одягнувся й вийшов у звивисті коридори Брег Холда, де йому через кожні півхвилини доводилось кланятися гномам, що набожно вітали його своїм «Арджетлам!»

Невдовзі він знайшов на подвір'ї фортеці Орика та ще дванадцятьох гномів, які сідлали своїх кремезних поні. Їхні невеличкі скакуни нетерпляче форкали, випускаючи в морозяне повітря хмаринки білої пари. Пробираючись крізь скупчення маленьких товстунців-гномів, Ерагон почувався справжнім велетнем і весь час пильнував за тим, аби на когось із них не наступити.

Орик тим часом помітив його, широко посміхнувся й радісно загукав:

— Агов, Арджетламе! У нашій стайні є віслюк, тож, якщо хочеш, можеш поїхати на ньому!

— Красно дякую, але я волів би піти пішки.

Орик тільки знизав плечима:

— Як буде завгодно, брате.

Коли їхній невеличкий загін був готовий вирушити в подорож, до головної зали Брег Холда довгими кам'яними сходами спустилась Хведра — її довга сукня тяглася за нею по землі й уже встигла назбирати чимало бруду. Підскочивши до свого коханого, вона простягла йому кістяний ріг, прикрашений золотим візерунком, а потім невеличкий дзвіночок.

— Коли мій батько виїздив із грімстборітхн Алдрім, — мовила вона, — то завжди брав це із собою. Візьми цей ріг та дзвіночок й ніколи не забувай про мене.

За мить вона прошепотіла щось Орикові мовою гномів, тож Вершникові годі було розібрати її слова. Закохані торкнулися одне одного лобами, й Орик засурмив у ріг. Той видав низьку ноту. Повітря навколо завібрувало, ніби напнута мотузка. Із вежі, що височіла над ними, переполохано злетіло кілька воронів, а кров у Ерагонових жилах, здавалось, закипіла, тож він нетерпляче затупцяв на місці, бажаючи якнайшвидше вирушити в дорогу.

Здійнявши ріг над головою, Орик востаннє глянув на Хведру й пришпорив свого поні. Загін виїхав через головні ворота Брег Холда, повернувши на схід, туди, де закінчувалась долина.

Близько трьох годин вони їхали по добрій дорозі попід горою Тардур. Гноми весь час підганяли своїх поні, але ті перебирали ніжками настільки повільно, що якби Ерагонові раптом заманулося побігти, то він би вже давно залишив свій почесний ескорт далеко-далеко позаду. Вершник хотів був якось їх підігнати, проте врешті-решт облишив цю марну затію, розуміючи, що змагатися з ним у швидкості спроможні лишень ельфи або ж ургали.