Чтение онлайн

Окрім Йорун, позмагатися за трон були не проти ще два претенденти — Ганел, ватажок Дургрімст Квон, і Надо, ватажок Дургрімст Кнурлкаратн. Квон були хранителями релігії гномів і мали надзвичайний вплив серед свого народу, але поки що Ганел отримав підтримку лишень двох інших кланів — Дургрімст Раньї Хефтин та Дургрімст Ебардак, клану, що понад усе ставив наукові дослідження. На відміну від Квон, Надо сформував більшу коаліцію, яка складалася з кланів Фельдуност, Фангхур та Аз Свелдн рак Ангуін.

Одним словом, ситуація була нікудишня — Йорун хотіла сісти на трон тільки заради влади, а Ганел, хоч і не був відкрито налаштований проти варденів, усе одно представляв клан, що рішуче виступав проти будь-якого втручання в політику гномів з боку Ерагона, Насуади, Імперії, Галбаторікса, королеви Ісланзаді або ж узагалі кожної живої істоти, що жила за межами Беорських гір.

Поруч із ними був іще один клан, який мав дуже високі шанси посадити на трон свого ватажка, — Кнурлкаратн, клан каменярів. Він складався з дуже поважних гномів, від яких залежала решта кланів, адже ті прокладали тунелі й були неперевершеними будівельниками. Навіть Інгейтум намагався бути з ним у добрих стосунках, бо купував у них руду для своїх ковалів.

Боротьба була надзвичайно гостра, тож Ерагон чудово розумів, що навіть у тому разі, коли Надо не пощастить отримати корони, із затінку вийдуть одразу ж кілька ватажків інших кланів, що матимуть такі самі політичні погляди й уподобання. Тут передовсім слід сказати про Аз Свелдн рак Ангуін, майже всіх членів якого Галбаторікс і клятвопорушники винищили під час свого панування. Коли Ерагон гостював у місті Тарназі, представники цього клану проголосили себе непримиренними ворогами Вершника, Сапфіри й усього, що так чи інакше було пов'язане з драконами. Вони протестували проти присутності юнака на зустрічах ватажків кланів, хоч той і брав у них участь на цілком законних підставах, і навіть намагалися влаштувати із цього приводу голосування, змарнувавши цілих шість годин дорогоцінного часу.

«Одне з двох, — розмірковував Ерагон, — або я колись обов'язково з ними помирюся, або ж мені доведеться закінчити ту криваву справу, яку розпочав Галбаторікс. Так чи так, а я не збираюсь усе життя боятися Аз Свелдн рак Ангуін». Юнак знов і знов намагався віднайти серед цієї кам'яної пустелі свідомість свого дракона, аби почути бодай одне його слово, проте в нього, ясна річ, нічого не виходило, тож його серце стискалося від щоразу глибшого смутку.

І хоча союзи між деякими кланами на перший погляд могли видатися напрочуд міцними, їхні представники все одно відчували невпевненість. Словом, ані Орик, ані Йорун, ані Ганел, ані Надо не мали достатньої підтримки, щоб виграти народне голосування, тож усі вони активно займалися тим, що намагались утримати біля себе клани, які вже пообіцяли їм допомогти, водночас роблячи спроби переманити на свій бік ті політичні сили, які підтримували їхніх ворогів. Зрештою, уся ця гра була дуже важлива, але Вершникові вона видавалася перш за все нудною й безглуздою.

Він із нетерпінням очікував на попереднє голосування, суть якого полягала в тому, що ватажки мали висловитися про те, чи готові вони взагалі брати участь в обранні нового правителя. Виходило так, що тільки задля того, аби голосування могло розпочатися, за нього мали проголосувати принаймні дев'ятеро з ватажків, а жоден із них не збирався цього робити, аж доки не буде більш-менш упевнений у своїй перемозі або ж у перемозі того претендента, якого він підтримував. Як пояснив Ерагонові Орик, це була найбільш делікатна частина процесу, що часом могла тягнутися довго-довго.

Отож, коли гноми вчергове влаштували жваву суперечку, якій, здавалося, не буде кінця-краю, Вершник вирішив потинятися безмежними коридорами під Тронжхеймом, аж доки не опинився в доволі великій кімнаті, підлога якої була вкрита пилюкою. Попід однією зі стін цієї кімнати стояв вирізьблений із каменю ведмідь, футів у двадцять заввишки — замість очей у нього були круглі рубіни гранатового кольору.

— Де це ми, Квесторку? — спитав Ерагон, озирнувшись до своїх охоронців. Його голос прокотився по кімнаті глухою луною.

Головний охоронець, молодий гном, якому було не більше шістдесяти років, зробив крок уперед і хвацько відрапортував:

— Ці кімнати майже тисячу років тому очистив грімстборіт Корган. Тронжхейм тоді ще тільки розбудовувався. Правду кажучи, ми не дуже часто ними користуємось, хіба тільки тоді, коли весь наш народ збирається у Фартхен Дурі.

Почувши відповідь, Ерагон кивнув:

— Сподіваюсь, ти зможеш вивести мене назад на поверхню?

— Нема питань, Арджетламе.

За кілька хвилин Вершник та його охоронці опинилися біля сходів, що мали вести до південно-західної частини підніжжя Тронжхейма. Звідти Квесторк вивів Ерагона до південного крила одного з двох головних тунелів, які перетинали Тронжхейм із півночі на південь та зі сходу на захід.

Саме по цьому тунелю Ерагон і Сапфіра вперше в житті ввійшли до Тронжхейма кілька місяців тому. Крокуючи до центра міста-гори, юнак відчував якусь ностальгію, й, хоча відтоді, як його нога вперше ступала цим тунелем, минуло не так уже й багато часу, йому все одно здавалося, ніби він постаршав на кілька років.

Невдовзі Вершник опинився на чотириповерховій вулиці, де снувало безліч гномів із різних кланів. Кожен із них помітив Ерагона, юнак був свято переконаний у цьому, проте далеко не кожен був настільки чемним, аби його впізнати. Когось би іншого на Ерагоновому місці це могло б роздратувати, але юнак натомість був тільки вдячний цим пихатим товстунцям за те, що йому не довелося сотні разів кланятися з недоумкуватою посмішкою, відповідаючи на їхні привітання.

Коли один із поверхів вулиці перетинали кілька гномів Аз Свелдн рак Ангуін, Ерагон увесь напружився, не знаючи, чого від них можна чекати. Немовби за командою, гноми повернули свої голови вбік Вершника, але він не міг розгледіти їхніх облич, оскільки ті ховали їх під пурпуровими вуалями й ніколи не з'являлися на люди якось інакше. Проходячи повз Ерагона, останній із гномів плюнув йому під ноги, а потім зник разом зі своїми братами в одній із численних арок.

«Якби Сапфіра була тут, де б і поділася ваша зухвалість», — подумав Ерагон.

Приблизно за півгодини юнак дістався кінця тунелю. І хоча він безліч разів бував тут раніше, його знову й знову сповнювало відчуття захвату, коли він опинявся поміж колонами з чорного оніксу, які були прикрашені жовтими цирконами, втричі більшими за самого юнака. Потому він зайшов до круглої зали, розташованої в самісінькому серці Тронжхейма.

Та мала тисячу футів у діаметрі, а на її сердоліковій підлозі було накреслено дванадцять пентаграм герба Дургрімст Інгейтум, а також першого короля гномів — Коргана, який знайшов Фартхен Дур під час видобування золота. У чотирьох протилежних кінцях зали були проходи до інших, менших зал. Ерагон звів очі догори й мимохіть здригнувся, вкотре усвідомлюючи, що стелі над ним не було. За кілька миль майоріла лиш ледь помітна блакитна цяточка неба. Юнак пригадував, що десь там, угорі, має бути стайня дракона, де він мешкав разом із Сапфірою ще до того, як Арія розбила Зоряний Сапфір.

Денне світло майже не проникало на дно Тронжхейма, через що гноми часто називали його Містом Вічних Сутінків. Вони освітлювали цю залу багатьма магічними ліхтарями, вимикаючи їх тільки влітку опівдні, коли сонячному промінню все ж таки щастило пробиватися в нетрі міста-гори.

Ліхтарі були на кожній колоні аркади, що окреслювали всі рівні Тронжхейма, проте ще більше їх було попід входами безлічі невідомих кімнат, а також коридорів, які вели до Вол Турін, Нескінченних Сходів, що спіраллю пронизували гору від самісінької її верхівки аж до підніжжя. Магічні ліхтарі сяяли різними кольорами, тож Вершникові часом здавалося, ніби вся зала була розцяцькована коштовним камінням.