Чтение онлайн

Глянувши на них, Арія прошепотіла:

— Відкрийтесь!

Пелюстки зашелестіли й розпустилися віялом так, що всередині можна було побачити нектар. Зоряне сяйво королівського синього кольору сповнило нутро квітки, розходячись чорним віночком, наче зірки в небі.

— Правда, чудова? — тихо мовила Арія.

Ерагон не зводив із квітки погляду, подумки усвідомлюючи тільки те, як близько вони зараз стоять з ельфійкою…

— Авжеж, чудова, — пробелькотів він нарешті й, втрачаючи голову, додав: — так само, як і ти.

— Ерагоне! — ревниво озвалася Сапфіра.

Арія уважно зиркнула на юнака, аж той сховав очі. А коли нарешті насмілився глянути на неї, то помітив здивовану посмішку на її губах.

— Це дуже мило з твого боку, — сказала вона. Потягнувшись, Арія торкнулася квітки і з цікавістю закліпала очима на юнака. — Фаолін виростив її спеціально для мене під час літнього сонцестояння.

Ерагон нетерпляче тупцяв на місці, лише нерозбірливо щось пробелькотівши. Він почувався ображеним і приниженим через те, що його комплімент належно не поцінували й що якийсь там Фаолін тепер важливіший для ельфійки за його слова. Бідоласі враз закортіло стати невидимим, і він уже почав був згадувати закляття, яке дозволило б йому це зробити.

Урешті-решт він випростався й рішуче мовив:

— Будь ласка, пробачте нас, але вже пізно, тож мусимо повертатися до нашої оселі.

— Звісно, Ерагоне, — посміхнулась Арія. — Я розумію.

Вона провела їх до головної арки, прочинила двері й на прощання побажала їм гарних снів.

— Ми побачимося завтра? — знічено спитав юнак.

— Певно, ні, — відказала ельфійка. — Завтра в мене купа справ.

Двері зачинилися, і Сапфіра насилу відтягла від них Ерагона, який, здавалося, збирався простояти під ними до самого ранку.

— Годі мріяти, залазь мені на спину, — гримав дракон, підштовхуючи носом юнака. — І цей залицяльник ще щось говоритиме мені про мою поведінку з Глаедром! Про що ти взагалі думаєш?

— Ти ж знаєш, що я до неї відчуваю, — зітхнув Ерагон.

— Що-о-о? — скривилась Сапфіра. — На правах твого сумління скажу — ти просто смішний! Ти не дружиш із логікою, як говорить Оромис. На що ти взагалі сподіваєшся? Адже вона принцеса!

— А я Вершник, — гордо випнув юнак груди.

— Вона ельфійка, як же ти не розумієш! — закричав дракон. — А ти людина!

— Я теж трохи схожий на ельфа…

— Ерагоне, не будь дурком, їй більше ста років!

— Я житиму стільки ж, — не здавався закоханий бідолаха.

— Але ж іще не прожив, — почув він у відповідь. — У цьому й полягає вся проблема. Це дуже велика різниця. Вона справжня жінка зі сторічним досвідом, уяви! А ти?

— А що я? Що я? — визвірився Ерагон. — Дитина? Це ти мала на увазі?

— Ні, ти не дитина, — знеможено мовив дракон. — Принаймні після того, що ми пережили разом, я можу сказати, що це не так. Але ти молодий, навіть якщо йдеться про середній вік твоєї раси.

— До речі, так само, як і ти, — буркнув юнак.

— Я лише намагаюсь тебе захистити, Ерагоне, — трохи помовчавши, відповіла Сапфіра. — От і все, розумієш? Я хочу, щоб ти був щасливий, але боюся, що, коли ти домагатимешся прихильності Арії, усе вийде якраз навпаки.

Так, гиркаючи одне на одного, вони дісталися домівки. Уже влягаючись спати, друзі несподівано почули, як знизу грюкнули вхідні двері, залунав брязкіт кольчуги й хтось увійшов до передпокою. Вискочивши з мечем у руці, Ерагон побачив Орика, що був добряче напідпитку.

— О, Ерагоне! — вигукнув гном, ковтнувши з пляшки й усівшись на підлогу. — Де ти був? Шукаю тебе, шукаю, а ти, виявляється, тут! Я ж хотів з тобою поговорити… Утім, про що можна говорити в цьому пташиному гнізді?

Спустившися й узявши гнома під пахви, Ерагон насилу поставив його на ноги. А коли відпустив, той заточився й ледь не полетів шкереберть.

— Гаразд, ходімо до мене, — вирішив юнак. — А то ще застудишся.

— Я так давно тебе не бачив, Ерагоне, — бідкався по дорозі гном. — Ти покинув мене з тими ельфами… Які ж вони нудні, якби ти знав!

Ерагон відчув свою провину й з розумінням посміхнувся. Справді, у нього було стільки справ, що він зовсім забув про свого друга.

— Мені шкода, Орику, але через навчання в мене геть немає вільного часу, — почав був виправдовуватись юнак, здіймаючись разом із гостем по сходах. — Дивись-но, обережніше. Давай мені свого плаща… І що ти, до речі, п'єш?

— Фаельнірв, — відказав Орик, увіходячи до спальні. — Це найкращий напій у світі, щоб ти знав! Ну, й найхитріший із винаходів наших шановних ельфів… Слова пурхають з язика, наче грайливі пічкурі в річці, або пташки з гілки, або ще якась там біда звідкись…

Побачивши Сапфіру, гном зраділо відсалютував їй пляшкою.

— Вітаю тебе, о Залізне Ікло! Нехай твій панцир виблискує, як вогнище в кузні Моргота!

— І тобі доброго вечора, Орику! — відказав дракон, поклавши голову на край свого ліжка. — І що ж з тобою сталося? Це на тебе не схоже.

— Що сталося? — перепитав був Орик, падаючи в крісло. — О-о-о, що сталося! Червоний капелюх, зелений капелюх, ельфи тут і ельфи там, ось що! Мене вбивають ці ельфи і їхня клята ввічливість, щоб їм заціпило! Утім, вони й так мовчазні… Лише «так, пане», «ні, пані», «три повні мішки, паничу», і жодного слова з них більше не витягнеш. Що мені тут робити, Ерагоне, доки ти гризеш свій граніт науки? Хіба що самому обернутися на граніт, приєднавшись до своїх пращурів? Скажи мені, о проникливий вершнику!

— Хіба ти не можеш знайти собі якогось заняття? — спитала Сапфіра.

— Хто, я?! — вигукнув Орик. — Я чудовий коваль, але кому це тут потрібно? Я не знаю, що мені робити, друзі! Я безпорадний, як триногий Фельдуност.

— Можна? — Ерагон простягнув руку до гномової пляшки, коли йому набридло слухати його галас.

Гном здивовано зиркнув, але, збагнувши, що від нього хочуть, знехотя віддав пляшку. Фаельнірв, холодний, наче крига, обпік юнакове горло різким болем. З незвички Ерагон закліпав очима, аж ті сповнилися сльозами. Насилу зробивши другий ковток, він повернув пляшку Орику, що вже почав був хвилюватися за свою випивку.

— І якого біса, — спитався Орик, — ви робили в отій глушині в Оромиса?

Гном сміявся й позіхав, слухаючи Ерагонову оповідь про постійні тренування, втрачене благословення у Фартхен Дурі, дерево Меноа, хвору спину та про все, що сталося за останні кілька днів. І врешті-решт, сп'янівши, він розповів про Арію, про свої почуття до ельфійки й про те, що вона йому відмовила.

— Каміння під тобою розходиться, Ерагоне, — посварився пальцем Орик і знову добряче приклався до пляшки. — Не випробовуй долю. Арія, кажеш? А втім… Хто я такий, щоб повчати тебе в сердечних справах?..