Чтение онлайн

Світ довкола нього поменшав, і він чомусь не міг збагнути, які з речей справжні, а які є витвором його захмелілої уяви. Аби остаточно не втратити відчуття реальності, Вершник продовжував говорити з ельфійкою, але їхня розмова поступово втрачала зв’язність і сенс. Та попри це, Ерагон був переконаний: усе, що вони обговорюють, надзвичайно важливе. Оце відчуття важливості не покидало його навіть тоді, коли він забував слова, вимовлені кілька секунд тому.

Час спливав. Аж раптом до юнака долинув низький хриплуватий звук труби. Спочатку він не звернув на нього уваги, гадаючи, що це йому примарилось, проте Арія теж насторожено звела голову.

Хто міг вигравати на трубі в цю пізню пору, Ерагон не знав, більше того, зараз його це мало цікавило. Самотня дивовижна мелодія немовби сочилася з густої темряви. Він слухав її, відкинувши голову назад й напівзаплющивши очі. В його уяві метушилися фантастичні образи, породжені дією музики й фаелнірва.

Мелодія поступово пришвидшувалася й змінювала настрій. її безмежний сум став обертатись на поклик. З’явилися нотки наполегливості й тривоги. Принаймні тривога була настільки відчутна, що Ерагонові почало здаватися, ніби невидимому музиканту загрожує небезпека. І попри те, музика була пречудова.

Напруга зростала, аж доки не досягла такого рівня, що Арія не витримала й розреготалась. Потім вона скочила на ноги й застигла, здійнявши догори руки. Те, що відбувалося далі, взагалі не вкладалося Ерагонові в голову. Ельфійка притупнула ногою, кілька разів плеснула в долоні й закружляла в нестримному, шаленому танці.

Музика стихла так само несподівано, як і залунала. Запала мертва тиша. Сяк-так оговтавшись, Вершник відчув нестерпний свербіж у правій долоні. Здавалося, ніби хтось намагається попередити його про небезпеку.

Спливла мить, друга — і над їхніми головами пролунав оглушливий рев дракона, від якого Вершника обдало крижаною хвилею страху.

Це була не Сапфіра.

СЛОВО ВЕРШНИКА

Ерагон вихопив Брізінгр і слідом за Арією легко вискочив із намету. Утім легкість рухів виявилась оманливою — уже на другому кроці юнак спіткнувся й упав на одне коліно. Йому здавалося, ніби земля під ногами розхитується в якомусь дивному, непередбачуваному ритмі. Довелося вчепитися за жмут трави й триматись за нього, немовби за якір, аж доки запаморочення не минуло.

Роззирнувшись навкруги, Вершник зрозумів, що зір його теж підводить. Світло від факелів було таке яскраве, що в очах, нагадуючи полохливі зграйки рибок, попливли мерехтливі вогники.

«Я втратив рівновагу,— думав Ерагон.— З очима теж казна-що. Треба прояснити розум. Треба...»

Та вже наступної миті його увагу привернув якийсь рух. Вершник інстинктивно пригнувся, і за кілька сантиметрів над його маківкою пролетів хвіст Сапфіри, що зрівняв намет із землею, переламавши жердини, мов тонкі трісочки.

Дракон звівся на ноги, загарчав і збентежено завмер.

«Малий, що...»

Його слова увірвав звук, схожий на завивання вітру, і з непроглядної темряви небес з’явився Торнак. Його червоне, мов кров, тіло виблискувало мільйонами зірок. Коли він приземлився неподалік від намету Насуади, земля задвигтіла, як під час землетрусу.

Охоронці Насуади переполошено закричали. Торнак недбало махнув правою лапою, і половина криків одразу ж ущухла. За якусь мить із велетенських корзин, які були в дракона на спині, вискочило кілька десятків воїнів. Вони почали трощити намети й убивати вартових, які кидались їм назустріч.

По всьому табору залунали тривожні сигнали ріжків, які заглушав наростаючий шум бою. Судячи з усього, північний бік табору атакував другий загін ворогів.

«Скільки ж їх є? — подумав юнак.— Невже вони нас оточили?»

І раптом його охопила така паніка, що він насилу втримався, щоб не чкурнути навмання в темряву. Лиш одна світла думка не дозволила йому це зробити. Якимось дивом Вершник збагнув, що причиною його страху є фаелнірв.

Не марнуючи ані секунди, він швидко прошепотів цілюще закляття. Утім воно не подіяло. Тоді розчарований Вершник обережно звівся на ноги, підняв Брізінгр і став пліч-о-пліч з Арією. Ворог не примусив довго себе чекати — уже за мить на юнака та ельфійку кинулось п’ятеро солдатів Імперії. А впевненості в тому, що вони зможуть відбити їхню атаку, не було жодної — у надто вже химерному стані перебувала варденська парочка.

І тут на поміч прийшла Сапфіра. Коли між нападниками й варденами залишалося якихось п’ять кроків, вона спершу оглушливо загарчала, а вже наступної миті різко змахнула хвостом і звалила ворогів із ніг. Ті навіть не встигли звестися, як з лабіринту наметів уже вистрибнули Блодхгарм і його помічник Лауфін. Блискавичними змахами мечів ельфи постинали ворогам голови так швидко, що ті навіть не встигли скрикнути. Слідом за Блодхгармом і Лауфіном з’явився невеличкий ельфійський загін.

Тим часом на Вершника та ельфійку кинулось уже десятків зо два ворожих солдатів. Складалося таке враження, що нападники точно знають місце їхнього перебування. Дорогу солдатам Імперії перекрили ельфи, які вмить вишикувались перед Ерагоном та Арією щільною стіною.

І тут на всіх чекала несподіванка. Вхідні запони одного з наметів раптом розчахнулись, і на шеренгу імперських солдатів з відчайдушним криком кинулась Анжела. Розпатлана знахарка була вбрана в червону нічну сорочку й тримала в обох руках по гребінцю для вичісування шерсті. Кожен із них був близько метра завдовжки й мав по боках сталеві зубці, гострі, як швацькі голки. Ерагон добре знав, що навіть найменша подряпинка таким гребінцем може стати смертельною — мікроби з шерсті легко потрапляли в кров і вбивали людину за кілька тижнів.

Мить — і двоє ворожих солдатів уже впали на землю, вражені гребінцями знахарки. Бідолах не врятували навіть кольчуги. Анжела була значно менша за нападників, проте Ерагон не помітив на її обличчі навіть тіні страху — навпаки, з темних очей знахарки так і сипались іскри люті. Розгублені солдати нарешті сяк-так оговтались й оточили Анжелу кільцем, поступово його звужуючи. Невдовзі вона вже зникла за їхніми спинами, а це не обіцяло нічого доброго.

Важко сказати, що сталося б із зухвалою знахаркою, якби не Солембум. Той стрілою мчав табором, притиснувши до голови вуха. А вслід за ним велетенськими стрибками поспішали інші коти-перевертні: двадцять, тридцять, сорок — ціла ватага.

Коли вони накинулись на солдатів, збиваючи їх із ніг і впинаючи в їхні тіла пазурі й ікла, здійнявся справжній шарварок — шипіння, виття, розпачливі крики... І всі ці події, починаючи з появи Анжели й закінчуючи наскоком котів-перевертнів, розгортались так стрімко, що Ерагон майже не розумів, що відбувається. Коли коти-перевертні налетіли на ворогів, ніби рій роздратованих диких бджіл, Вершник тільки очима закліпав. У роті йому страшенно пересохло, а все, що вирувало довкола, здавалося не більше ніж галюцинацією.