Чтение онлайн

— Тяжкі настали часи, Убивце Тіні...— скрушно прошепотів Блодхгарм прадавньою мовою.

Почекавши ще яку хвилину, він відправив Яелу на пошуки Дотдаерта, наказавши не повертатись назад без магічної зброї, а сам разом із Ерагоном та Утінаре рушив руїнами табору. Треба було знищити тих ворожих солдатів, які дивом урятувалися від кігтів котів-перевертнів, клинків людей, гномів та ургалів. Розправившись із залишками імперського загону, вони зібрали докупи рештки магічної енергії й стали гасити найбільші вогнища. Вони робили це так легко, мов задували свічки.

Та весь цей час Ерагона не покидало відчуття страху. Воно пригнічувало його, не давало думати ні про що інше, крім смерті, невдач і поразок.

Йому здавалось, що довколишній світ розпадається на шматки. Усе, чого він досяг разом із варденами, зникало прямісінько на очах, і він нічого не міг зробити. Почуття безпорадності підточувало його волю. Вершникові хотілося лиш одного — забитися десь у куток і з головою поринути у свою печаль. Та юнак щосили боровся із цим бажанням, адже здатися зараз — означало померти. Він ішов уперед пліч-о-пліч з ельфами, незважаючи на свій відчай.

За якийсь час у свідомості Ерагона озвався голос Глаедра. Щоправда, слова старого дракона не додали йому , радощів.

«Якби ти мене послухав,— сказав Глаедр,— то, може, нам би й пощастило спинити Торнака й урятувати Насуаду».

«Може, так, а може, й ні,— відповів на те Ерагон. Йому не дуже хотілося продовжувати цю розмову, але він таки продовжив: — По-моєму, ти дозволяєш гніву затьмарювати свій розум. Убити Торнака — то був не найкращий вихід із ситуації... Словом, дарма ти так наполягав на тому, щоб знищити одного з небагатьох своїх родичів».

«Не читай мені нотацій, юначе! — роздратовано сказав Глаедр.— Ти навіть не розумієш, що я втратив...»

«Я розумію більше, ніж ти гадаєш»,— відповів Ерагон, але Глаедр уже покинув його свідомість, тож навряд чи почув ці слова.

Ерагон якраз загасив одне вогнище й хотів уже взятись за наступне, коли до нього підскочив Роран.

— Тебе поранено? — схопив він Вершника за руку.

— Та ні,— заперечно похитав головою Ерагон, відчуваючи справжнє полегшення від того, що бачить кузена живим і здоровим.

— А як там Сапфіра?

— Ельфи зцілили їй рани... З Катріною все гаразд? Роран ствердно кивнув і, здається, трохи заспокоївся, хоч обличчя його ще й досі виглядало стурбованим.

— Ерагоне,— спитав він за якусь мить, підійшовши майже впритул,— скажи мені, що відбувається? Я бачив, як Джормандер гасав тут, мов навіжений, а охоронці Насуади бліді мов смерть, і жоден із них не хоче зі мною говорити. Ми й досі в небезпеці? Галбаторікс збирається атакувати нас?

Вершник роззирнувся навкруги, потім відвів Рорана вбік, де їх ніхто не міг чути, і тихо зашепотів:

— Тільки нікому не розказуй про те, що зараз почуєш.

— Не розкажу, присягаюсь!

Тоді Ерагон у кількох словах переповів йому невтішні новини. Роран пополотнів.

— Не можна дозволити, щоб вардени розбіглись...— сказав він, вислухавши до кінця кузенову розповідь.

— Звісно, не можна. Та цього й не станеться. Командування візьме у свої руки король Орин або ж...— Вершник примовк, бо повз них якраз проходив невеличкий загін воїнів. Він зачекав, поки вардени трохи відійдуть, а потім продовжив: — Ти можеш залишитися зі мною? Мені потрібна твоя допомога.

— Моя допомога? Навіщо тобі потрібна моя допомога? — здивувався Роран, зробивши наголос на словах «тобі» й «моя».

— Усе наше військо пишається тобою, Роране. Навіть ургали. Ти герой, Роране, Міцний Молот, і до твоїх думок усі завжди прислухаються. Це може стати мені в пригоді.

— Добре, я зроблю все, що від мене залежить,— трохи помовчавши, відповів Роран.

— Поки що просто стеж за солдатами,— сказав Ерагон і пішов до вогнища, яке збирався загасити.

Приблизно за півгодини, коли в таборі знову запанували тиша й спокій, до Ерагона прибіг гонець і сповістив, що Арія просить його негайно прибути до намету короля Орика. Вершник і Роран здивовано перезирнулись і рушили в північнозахідну частину табору, де розбила свої намети більша частина гномів.

***

— У нас немає вибору! — скрикнув Джормандер.— Насуада цілком зрозуміло висловила свою волю. Ерагоне, тепер ти маєш посісти її місце й очолити варденів.

Обличчя присутніх були суворі й зосереджені.

«І чого ці двоногі такі набурмошені?» — подумала Сапфіра, просунувши голову між запонами намету, аби й собі взяти участь у таємній нараді. Її пащека була роззявлена, так, ніби вона ось-ось збиралася загарчати.

Крім неї, Ерагона й Джормандера, у наметі були король Орин, вбраний у пурпурну мантію поверх піжами, змучена, але сповнена рішучості Арія, король Орик, який побрязкував своєю кольчугою, король котів-перевертнів Грімр Півлапа із закривавленою пов’язкою на правому плечі, кулл Нар Гарцхвог, якому доводилось пригинатися, щоб не зачіпати рогами стелю, а ще Роран, котрий стояв під стіною, уважно слухаючи інших і поки що не зронивши ні слова.

Більше до намету нікого не підпускали. Ані вартових, ані радників, ані слуг, ані Блодхгарма з іншими ельфами. Назовні, метрів за двадцять від намету, насторожено тупцявся невеличкий загін людей, гномів та ургалів. їм наказали захищати нараду від втручання будь-кого стороннього, яким би сильним і небезпечним той не був. На додачу намет захистили від прослуховування спеціальними магічними закляттями.

— Я ніколи до цього не прагнув,— сказав Ерагон, поглядаючи на карту Алагезії, яка лежала на столі в центрі намету.

— Ніхто з нас до цього не прагнув,— саркастично відповів король Орин.

У цю мить Вершник подумав, що Арія вчинила дуже мудро, обравши місцем для проведення наради намет Орика. Король гномів був відданим прибічником Насуади й варденів, а крім того, лідером клану, до якого належав Ерагон, а отже, вважав його названим братом. Більше того, ніхто не міг звинуватити гнома в бажанні посісти місце Насуади. Та навіть якби таке бажання й було, то люди ніколи б на це не пристали.

Нарешті, проводячи нараду в наметі Орика, Арія зміцнювала позиції Ерагона й зводила до мінімуму можливу критику на його адресу. Вершник мав визнати, що маніпулювати іншими вона вміла значно краще, ніж він сам. Єдиний ризик її рішення полягав у тому, що присутні могли подумати, ніби Орик покровитель Ерагона. Але Вершник не бачив тут нічого катастрофічного.

— Я ніколи до цього не прагнув,— повторив він, а потім звів очі, щоб зустрітися з поглядами присутніх.— Однак тепер, коли це сталося, я присягаюсь могилами тих, кого ми втратили, що зроблю все можливе, аби бути гідним наступником Насуади й привести варденів до перемоги над Галбаторіксом та Імперією.

Він намагався говорити впевнено, хоч і був неабияк збентежений тією величезною відповідальністю, що лягла на його плечі. Хтозна, чи зможе він з нею впоратись. Насуада була здібна правителька, і треба було докласти чималих зусиль, щоб зробити бодай половину того, що вдалося зробити їй.