Чтение онлайн

«Це ж ти хочеш розповісти їм, то й розповідай»,— відповіла та.

Ерагон глянув на Арію.

«Солембум,— сказав він і їй, і Глаедрові,— повідомив мене про назву місця... ну, місця на Вройнгарді, де ми із Сапфірою можемо знайти когось або щось, що допоможе нам здолати Галбаторікса. Але ця назва зачарована. Щоразу, коли я її промовляю, ви тут-таки її забуваєте».

Здається, Арія була приголомшена.

«Ви вірите мені?» — знову спитав Ерагон.

— Я тобі вірю,— повільно відповіла ельфійка.

«І я вірю, що ти віриш у те, що кажеш. Та від цього воно не перетворюється на правду»,— розсердився Глаедр.

«Як же мені довести це? — у розпачі спитав Ерагон.— Якщо я скажу тобі цю назву або поділюся своїми спогадами, ти все одно не зумієш цього запам’ятати. Звісно, можна спитати в Солембума. Але яка із цього користь?»

«Яка користь?! — не міг заспокоїтись Глаедр.— Та хоч би та, що ми будемо знати, що тебе не ввело в оману щось, що тільки прикидалося Солембумом. А щодо заклинання, то може бути спосіб перевірити, чи діє воно взагалі. Клич сюди кота-перевертня, і ми подивимось, що можна зробити».

«Поклич його, будь ласка»,— попросив Ерагон Сапфіру. Він думав, що кіт-перевертень швидше погодиться на запрошення Сапфіри.

За мить Вершник відчув, як вона подумки шукає кота в таборі, а потім помітив, що свідомості Солембума й Сапфіри зустрілися. Говорили вони недовго.

«Він уже йде сюди»,— сказала Сапфіра.

Запала мовчанка. Ерагон дивився на свої руки й подумки складав список речей, потрібних для подорожі на Вройнгард.

Нарешті Солембум увійшов до намету. На превеликий подив Вершника, кіт-перевертень був тепер у людській подобі: молодий хлопець, темноокий і зухвалий. У лівій руці він тримав смажену гусячу лапку. Його губи та підборіддя блищали від жиру. Пережовуючи шматок м’яса, Солембум повернув своє гостре підборіддя до того місця, де було сховане серце сердець Глаедра.

«Чого тобі треба від мене, вогнедишний?» — спитав Солембум.

«Хочу пересвідчитись, що ти той, ким здаєшся!» — відповів Глаедр, і його свідомість оточила розум Солембума, намагаючись проникнути всередину нього. Це було схоже на те, як темні грозові хмари обступають яскравий вогник, який ось-ось згасне на вітрі. Сила дракона була величезна. Ерагон із власного досвіду знав, що мало хто годен протистояти його натиску.

Солембум миттю виплюнув м’ясо з рота й, нявкнувши, відскочив назад, немов наступив на гадюку. А потім він завмер на місці, здригаючись від напруги. Його гострі зуби оголились, а в рудувато-коричневих очах спалахнула така несамовита лють, що Ерагон мимохіть поклав руку на Брізінгр... Вогник тьмянів, проте тримався — така собі білосніжна іскра світла посеред бурхливого моря хмар-громовиць. За мить буря почала вщухати, і грозові хмари розвіялись, хоча й не зникли повністю.

«Вибач мені, коте-перевертню,— мовив Глаедр,— але я мав пересвідчитись, що це справді ти».

Солембум зашипів. Волосся на його голові розпушилось і стало дибки. Тепер він нагадував квітку чортополоху:

«Якби ти, старий, і досі мав тіло, я б відірвав тобі за це хвіст».

«Ти, кошеня? — кепкував Глаедр.— Ти міг би хіба що вдряпнути мене».

Солембум знов зашипів, а потім розвернувся й пішов до виходу з намету, втягнувши голову в плечі.

«Стривай-но,— сказав Глаедр.— Ти розповідав Ерагонові про одне місце на Вройнгарді, про таємниче місце, яке ніхто не може запам'ятати?»

Кіт-перевертень зупинився. Не обертаючись, нетерпляче й роздратовано, він змахнув над головою гусячою ніжкою:

«Ну, розповідав!»

«І ти сказав йому, на якій сторінці “Доміа абр Вірда” вказано, де перебуває це місце?»

«Може, й так. Але я не пам’ятаю цього. Та що б там не було на Вройнгарді, сподіваюсь, воно обсмалить твої вуса й лапи».

Щосили хвисьнувши завісою, яка прикривала вхід до намету, Солембум вийшов надвір. Його маленька фігурка розтанула в сутінках, наче її й узагалі ніколи не було.

Ерагон підвівся й носком чобота викинув з намету виплюнуте Солембумом м’ясо.

«Навіщо ти так грубо повівся з ним»,— спитала Глаедра Арія.

«У мене не було іншого вибору»,— відповів дракон.

«Хіба? Ти міг би спочатку спитатися в нього дозволу».

«І дати йому можливість підготуватись? Ні. Що зроблене, те зроблене. Облиш це, Аріє».

«Як я можу облишити? Ти вразив його самолюбство. Спробуй помиритися з ним. Небезпечно мати серед ворогів кота-перевертня».

«Мати ворога-дракона ще небезпечніше, ельфійко.

Залиш усе, як є».

Ерагон кинув на Арію стурбований погляд. Тон Глаедра непокоїв його, але Вершник не знав, що із цим робити.

«Тепер, Ерагоне,— мовив золотий дракон,— чи не дозволиш ти мені дослідити спогади про твою розмову із Солембумом?»

«Якщо хочеш... Але... навіщо? Ти ж однаково забудеш усе».

«Може, так, а може, й ні. Подивимось,— сказав Глаедр, а потім звернувся до Арії: — Відокрем, будь ласка, свій розум від наших і не дозволяй спогадам Ерагона втручатись у твою свідомість».

«Як скажеш, Глаедре-ельдо».

Поки Арія говорила це, музика її думок віддалялась від Ерагона все більше й більше. За мить настала тиша.

Тоді Глаедр звернувся до Вершника.

«Показуй!» — скомандував він.

Відганяючи тривогу, Ерагон подумки повернувся до того моменту, коли Солембум уперше ввійшов до його намету й стрибнув на ліжко. Він почав згадувати все, що сталося між ними потім. Тим часом свідомість Глаедра злилася зі свідомістю Вершника так тісно, що дракон ніби знову переживав ці події разом з ним. Це відчуття було не надто приємне. Ерагонові здавалося, що він і дракон — то два різні зображення, помилково втиснуті на один бік монети.

Нарешті Ерагон закінчив свої спогади. Глаедр вилучив щось із його розуму, а звертаючись до Арії, сказав:

«Коли я раптом забуду, прокажи мені ось ці слова: “Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла”. Це місце на Вройнгарді... Воно мені знайоме. Або колись було знайоме. Це було щось важливе, щось...»

На якусь мить думки дракона стали бліді-бліді, так, наче їх оповив туман, ховаючи від стороннього погляду.

«Ну, то що? — спитав Глаедр, повертаючись до свого безцеремонного тону.— Чому ми гаємо час? Ерагоне, покажи мені свої спогади».

«Я вже показав».

Глаедр іще не встиг нічого відповісти, як Арія сказа-«Глаедре, згадай: “Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла”».

«Як...— почав був Глаедр, а потім гаркнув так люто, що Ерагон не здивувався б, якби почув цей звук насправді.— Ненавиджу заклинання, які порпаються в чиїйсь пам’яті!.. Це найгірша форма магії, яка завжди несе хаос і плутанину. Мабуть, це через них у добрій половині випадків члени однієї родини вбивають один одного, навіть не розуміючи цього».