Чтение онлайн

Охоронці миттю утворили довкола кільце, відтісняючи щитами тих, хто хотів поговорити з ватажком особисто.

— Ти молодчина, Ерагоне! — сказав Орик, плескаючи його по плечу.

— Та-невже? — здивовано перепитав той.

— Я давно не чула таких красномовних слів,— підтвердила Арія.

Ерагон лиш ніяково знизав плечима. Менше за все він хотів осоромитись перед Арією, адже та знала багатьох ватажків варденів і чула їхні промови, тож мала змогу порівнювати.

Орик тим часом засукав рукави й показав жестом, щоб юнак нахилився до нього.

— Друже мій,— ледь не торкаючись губами Ерагонового вуха, палко зашепотів гном,— що б ти там не знайшов, сподіваюсь, мандрівка буде того варта. Обіцяй, що повернетесь живими й здоровими!

— Спробуємо,— відповів на те юнак.

— Хай береже тебе Гунтера,— гном обняв Ерагона, поплескав по боку Сапфіру.— І тебе теж,— додав він.— Вдалої вам подорожі!

Сапфіра відповіла ледь чутним вуркотінням.

Ерагон глянув на Арію й упіймав себе на думці, що йому страшенно подобаються очі ельфійки. Він зніяковів. Арія тим часом зробила швидкий крок назустріч, обхопила юнакову голову руками й, благословляючи, поцілувала його в чоло. Ерагон так і стояв, намагаючись прийти до тями.

— Гулай вейс медг оно, Арджетламе.

Арія відпустила Ерагона. Натомість він узяв її за руки.

— З нами не станеться нічого поганого. Я не дозволю цього, навіть коли на нас чекає сам Галбаторікс. Якщо треба буде, я розіб’ю кулаками найміцніші скелі, але обіцяю — ми повернемось живими.

Перш ніж Арія встигла щось відповісти, юнак уже здерся Сапфірі на спину. Побачивши його в сідлі, військо збуджено загомоніло, вистукуючи ефесами мечів об щити. Ельфи на чолі з Блодхгармом зібрались під стіною найближчого павільйону й відсалютували Ерагонові стриманим кивком. Той відповів так само.

План був досить простий: спершу юнак і дракон вдають, ніби патрулюють, а після кількох кіл над табором Сапфіра ховається за першу-ліпшу хмару. Далі Ерагон промовляє закляття, що робить їх невидимими, а ельфи створюють поряд з ними їхні подоби. Подоби з’являються на очі глядачам — і справу зроблено. Залишалося тільки сподіватися, що ніхто не помітить різниці.

Легкими рухами юнак затягнув довкола ніг ремінці й посмикав сідельні сумки, аби пересвідчитись, що ті добре закріплені. Найбільше він турбувався за ліву, в якій перебувала скриня з вельветовими смужками. Для надійності скриню закутали солдатськими ковдрами й ганчір’ям, адже в ній було найцінніше із сердець Глаедра — Елдунарі.

«Летімо»,— сказав старий дракон.

«На Вройнгард!» — гукнула Сапфіра, і світ закружляв довкола Ерагона. Вона змахнула своїми крилами, що нагадували крила кажана, і стала стрімко здійматись у височінь.

Міцніше схопившись за нашийник, юнак притиснувся до Сапфіри, щоб не створювати перешкод потоку повітря. Його дихання було глибоке й рівне — він намагався не думати про те, що сталося, і про те, що чекало на них попереду. Все, що він зараз міг,— чекати... чекати й вірити, що Сапфіра встигне долетіли до Вройнгарду й повернутись назад, перш ніж Імперія знов нападе на варденів. Вірити в те, що Арія та Роран будуть у безпеці. У те, що йому пощастить врятувати Насуаду. І в те, що мандрівка до Вройнгарду — справді вдалий задум, адже час зустрічі з Галбаторіксом стрімко наближався.

МУКИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Насуада розплющила очі.

Куполоподібна стеля, вимощена темними кахлями, була розмальована кутастими візерунками блакитного, червоного й золотого кольору. Химерне сплетіння смужок на якийсь час полонило її погляд. Зібравши докупи всі сили, Насуада врешті-решт відвернулась.

Звідкись із-за її спини линуло рівне жовтогаряче світло. Його було досить, щоб розрізнити контури восьмикутної кімнати, але не досить для того, щоб зникли тіні, котрі сповзали зі стелі й вовтузились по закутках, немовби хотіли матеріалізуватися.

Дівчина спробувала ковтнути слину, та в горлі їй геть пересохло.

Поверхня, на якій вона лежала, була прохолодна, рівна й тверда, як камінь. Холод проймав тіло аж до кісток, та воно й не дивно, бо єдиною одежиною на ній була тоненька біла сорочка, в якій вона спала.

«Де я?» — подумки спитала себе Насуада.

Пам’ять повернулась до неї геть несподівано. Вона ввірвалась до її свідомості, як нестримна кавалькада, так, що дівчина відчула це майже фізично.

Скрушно зітхнувши, Насуада спробувала звестися, щоб утекти чи принаймні мати змогу захищатись, проте їй не вдалося зрушити з місця навіть на дюйм. Її зап’ястки та щиколотки були міцно скуті кайданами, а голову тримав товстий шкіряний ремінь, перешкоджаючи будь-яким рухам.

Усі її спроби не дали жодного результату — пута були надто міцні. Дівчина знесилено видихнула й знову глянула на стелю. Кров пульсувала в її скронях з такою швидкістю, що нагадувала барабанний дріб. Її щоки палали хворобливим рум’янцем, а тіло стало таке гаряче, ніби під шкірою була не плоть, а розтоплений жир.

— То ось воно як — помирати,— прошепотіла вона. На якусь мить Насуаду охопив панічний страх, їй було шкода себе. Життя, здавалося, щойно почалося... Аж раптом усе... Кінець... До того ж такий жахливий і жалюгідний. Та найприкріше було усвідомлювати те, що вона так і не встигла завершити жодну з розпочатих справ. Вона не здобула перемоги у війні, вона не пізнала, що таке любов, не народила дитину... Та й загалом, вона не зазнала насолоди від життя... Бо що це за життя — битви, понівечені тіла, обози з припасами, військові хитрощі, клятви в дружбі та вірності, які не варті слова блазня, і майже недієздатна, беззахисна армія. Оце й усе, що залишиться після неї та її роду, адже саме вона — остання його представниця.

Насуаді було страшенно боляче. Дівчина докоряла собі, що не народила дітей, коли була нагода.

«Пробач мені»,— прошепотіла Насуада, уявивши обличчя батька.

Але це була лиш миттєва слабкість. Невдовзі дівчині вдалося опанувати себе й побороти відчай. Самовладання — це єдине, що в неї зараз лишалося, тож міняти його на спокусливу спробу пожаліти себе вона не збиралася. Доки ти контролюєш свої думки й почуття, доти й не будеш геть безпорадним.

Насуада мала дякувати долі, що їй узагалі лишили хоча б одну зі свобод — свободу мислити, а свобода думки, якщо нею належно скористатися, могла визволити і її тіло.

У всякому разі, їй слід було триматися, щоб нічого не розповісти на допитах, контролювати себе з останніх сил, інакше зламати її буде справою лічених хвилин.

Дівчина сповільнила дихання й почала зосереджено втягувати повітря носом, намагаючись витіснити зі свідомості все зайве. Відчувши прилив спокою, вона трохи розгубилась, бо не знала, про що можна думати, щоб не завдати собі болю. Більшість тем здавалися їй небезпечними — небезпечними для варденів, для їхніх союзників та для Ерагона й Сапфіри. Вона намагалася не згадувати тих речей, які тюремники могли б використати проти неї та її війська, натомість зосередилась на думках і спогадах, що не стосувалися війни. Насуаді страшенно кортіло створити ілюзію, ніби, крім них, у її пам’яті більше нічого нема, хоч вона чудово розуміла, що в такому разі всі надії на визволення можна поховати. Усе, на що вона могла сподіватися,— це зірвати плани негідників, які захопили її в полон.

«Гокукаро,— подумки благала дівчина,— дай мені сили пережити ці пекельні випробування. Приглянь за своїм совенятком і, коли вже мені судилось загинути, забери мене звідси й віднеси на поля мого батька».

Заспокоївшись, Насуада уважніше оглянула вимощену кахлями кімнату. їй здалося, що вона в Урубейні. Де ж іще, як не в Урубейні, її могли переховувати Мертаг і Торнак? До того ж кімната була оформлена в ельфійському стилі, а саме ельфи збудували більшість споруд Урубейна, який вони називали Ілірея. Цю назву місто отримало від ельфів чи то до початку війни з драконами, чи вже після того, як стало столицею королівства Бродрінг і почало офіційно належати Вершникам. Принаймні так їй розповідав батько. Сама ж дівчина про це місто, на жаль, нічого не знала.