Чтение онлайн

КОНФУЦІАНСЬКО-ІСЛАМСЬКИЙ БЛОК

Перешкоди, що встають на шляху приєднання незахідних країн до Заходу, варіюються по ступені глибини й складності. Для країн Латинської Америки й Східної Європи вони не настільки вже й великі. Для православних країн колишнього Радянського Союзу - набагато значніше. Але самі серйозні перешкоди встають перед мусульманськими, конфуціанськими, індуістськими й буддистськими народами. Японії вдалося домогтися єдиної у своєму роді позиції асоційованого члена західного світу: в якихось відносинах вона входить до числа західних країн, але безсумнівно відрізняється від них по своїх найважливіших вимірах. Ті країни, які по міркуваннях культури або влади не хочуть або не можуть приєднатися до Заходу, конкурують із ним, нарощуючи власну економічну, військову й політичну могутність. Вони домагаються цього й за рахунок внутрішнього розвитку, і за рахунок співробітництва з іншими незахідними країнами. Найвідоміший приклад такого співробітництва - конфуціансько-ісламський блок, що сформувався як виклик західним інтересам, цінностям і моці.

Майже всі без винятку західні країни зараз скорочують свої військові арсенали. Росія під керівництвом Єльцина робить те ж саме. А Китай, Північна Корея й цілий ряд близькосхідних країн істотно нарощують військовий потенціал. Із цією метою вони імпортують зброю із західних і незахідних країн і розвивають власну воєнну промисловість. У результаті виник феномен, названий Ч.Кроутхеммом феноменом "збройних країн", причому "збройні країни" - це аж ніяк не країни Заходу. Інший результат - переосмислення концепції контролю над озброєннями. Ідея контролю над озброєннями була висунута Заходом. Протягом холодної війни першочерговою метою такого контролю було досягнення стійкої військової рівноваги між Сполученими Штатами і їхніми союзниками, з одного боку, і Радянським Союзом і його союзниками - з іншого. В епоху після холодної війни найперша мета контролю над озброєннями - запобігти нарощуванню незахідними країнами їхнього військового потенціалу, що представляє потенційну загрозу західним інтересам. Щоб домогтися цього, Захід використовує міжнародні угоди, економічний тиск, контроль над переміщенням зброї й військових технологій.

Конфлікт між Заходом і конфуціансько-ісламськими державами значною мірою (хоча й не винятково) зосереджений навколо проблем ядерної, хімічної й біологічної зброї, балістичних ракет і інших складних засобів доставки такої зброї, а також систем керування, спостереження й інших електронних засобів враження цілей. Захід проголошує принцип нерозповсюдження як загальну й обов'язкову норму, а договори про нерозповсюдження й контроль - як засіб реалізації цієї норми. Передбачено систему різноманітних санкцій проти тих, хто сприяє поширенню сучасних видів зброї, і привілеїв тим, хто дотримує принципу нерозповсюдження. Природно, що основна увага приділяється країнам, які настроєні вороже стосовно Заходу або схильні до цього потенційно.

Зі своєї сторони незахідні країни відстоюють своє право здобувати, робити й розміщати будь-яку зброю, що вони вважають за необхідне для власної безпеки. Вони повною мірою засвоїли істину, висловлену міністром оборони Індії у відповідь на питання про те, який урок він витяг з війни в Перській затоці: "Не зв'язуйтеся зі Сполученими Штатами, якщо у вас немає ядерної зброї". Ядерна, хімічна й ракетна зброя розглядається - можливо, помилково - як потенційна противага колосальній перевазі Заходу в області звичайних озброєнь. Звичайно, у Китаю вже є ядерна зброя. Пакистан і Індія можуть її розмістити на своїх територіях. Північна Корея, Іран, Ірак, Лівія й Алжир явно намагаються придбати її.

... Між ісламсько-конфуціанськими країнами й Заходом розвертається новий виток перегонів озброєнь. На попередньому етапі кожна сторона розробляла й робила зброю з метою домогтися рівноваги або переваги над іншою стороною. Зараз же одна сторона розробляє й робить нові види зброї, а інша намагається обмежити й запобігти такому нарощуванню озброєнь, одночасно скорочуючи власний військовий потенціал.

ВИСНОВКИ ДЛЯ ЗАХОДУ

У даній статті аж ніяк не стверджується, що цивілізаційна ідентичність замінить всі інші форми ідентичності, що нації-держави зникнуть, кожна цивілізація стане політично єдиною й цілісною, а конфлікти й боротьба між різними групами усередині цивілізацій припиняться. Я лише висуваю гіпотезу про те, що 1) протиріччя між цивілізаціями важливі й реальні; 2) цивілізаційна самосвідомість зростає; 3) конфлікт між цивілізаціями прийде на зміну ідеологічним і іншим формам конфліктів як переважна форма глобального конфлікту; 4) міжнародні відносини, що історично були грою в рамках західної цивілізації, будуть усе більше девестернізуватися й перетворюватися в гру, де незахідні цивілізації стануть виступати не як пасивні об'єкти, а як активні діючі особи; 5) ефективні міжнародні інститути в області політики, економіки й безпеки будуть складатися скоріше усередині цивілізацій, чим між ними; 6) конфлікти між групами, що відносяться до різних цивілізацій, будуть більш часті, затяжні й кровопролитні, чим конфлікти усередині однієї цивілізації; 7) збройні конфлікти між групами, що належать до різних цивілізацій, стануть найбільш імовірним і небезпечним джерелом напруженості, потенційним джерелом світових воєн; 8) головними осями міжнародної політики стануть відносини між Заходом і іншим світом; 9) політичні еліти деяких розколотих незахідних країн постараються включити їх у число західних, але в більшості випадків їм доведеться зіштовхнутися із серйозними перешкодами; 10) у найближчому майбутньому основним вогнищем конфліктів будуть взаємини між Заходом і близькими ісламсько-конфуціанськими країнами.

Це не обґрунтування бажаності конфлікту між цивілізаціями, а можлива картина майбутнього. Але якщо моя гіпотеза переконлива, необхідно задуматися про те, що це означає для західної політики. Тут варто провести чітке розходження між короткостроковим зиском й довгостроковим урегулюванням. Якщо виходити з позицій короткострокової вигоди, інтереси Заходу явно вимагають: 1) зміцнення співробітництва і єдності в рамках власної цивілізації, насамперед між Європою й Північною Америкою; 2)інтеграції до складу Заходу країн Східної Європи й Латинської Америки, чия культура близька до західного; 3)підтримки й розширення співробітництва з Росією і Японією; 4)запобігання, розростання локальних міжцивілізаційних конфліктів у повномаштабні війни між цивілізаціями; 5) обмеження росту військової моці конфуціанських і ісламських країн; 6) уповільнення скорочення військової моці Заходу й збереження його військової переваги в Східній і Південно-Західній Азії; 7) використання конфліктів і розбіжностей між конфуціанськими й ісламськими країнами; 8) підтримки представників інших цивілізацій, що симпатизують західним цінностям й інтересам; 9) зміцнення міжнародних інститутів, що відбивають і легітимізують західні інтереси й цінності, і залучення до участі в цих інститутах незахідних країн.

У довгостроковій же перспективі треба орієнтуватися на інші критерії. Західна цивілізація є одночасно й західною, і сучасною. Незахідні цивілізації спробували стати сучасними, не стаючи західними. Але дотепер лише Японії вдалося домогтися в цьому повного успіху. Незахідні цивілізації й надалі не залишать своїх спроб знайти багатство, технологію, кваліфікацію, устаткування, озброєння - все те, що входить у поняття "бути сучасним". Але в той же час вони постараються сполучити модернізацію зі своїми традиційними цінностями й культурою. Їх економічна й військова могутність буде зростати, відставання від Заходу скорочуватися. Заходу усе більше й більше прийдеться зважати на ці цивілізації, близькими по своїй моці, але досить відмінними по своїх цінностях і інтересам. Це зажадає підтримки його потенціалу на рівні, що буде забезпечувати захист інтересів Заходу у відносинах з іншими цивілізаціями. Але від Заходу буде потрібно й більш глибоке розуміння фундаментальних релігійних і філософських основ цих цивілізацій. Він повинен буде зрозуміти, як люди цих цивілізацій уявляють собі власні інтереси. Необхідно буде знайти елементи подібності між західною й іншою цивілізаціями. Тому що в доступному для огляду майбутньому не склалося єдиної універсальної цивілізації. Навпроти, світ буде складатися з несхожих один на одного цивілізацій, і кожна з них буде змушена вчитися співіснувати з усіма іншими.

С. Гантінгтон. Зіткнення цивілізацій // Полис, – №1. – 1994. – С.33-49.

Маркс, Карл

(1818 – 1883)

Німецький мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Маркс розробив власний метод – матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення – матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип – вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин.

“ДО КРИТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ”

ПЕРЕДМОВА

Я розглядаю систему буржуазної економіки в такому порядку: капітал, земельна власність, наймана праця, держава, зовнішня торгівля, світовий ринок. Під першими трьома рубриками я досліджую економічні умови життя трьох великих класів, на які розпадається сучасне буржуазне суспільство; взаємний зв'язок трьох інших рубрик очевидний. Перший відділ першої книги, яка трактує про капітал, складається з таких розділів: 1) товар, 2) гроші, або простий обіг, 3) капітал взагалі. Перші два розділи становлять зміст цього випуску. Весь матеріал лежить передо мною в формі монографій, які були написані з великими перервами в різні періоди не для друку, а для з’ясування питань самому собі; послідовне опрацювання цих монографій за вказаним планом залежатиме від зовнішніх обставин.

Загальний вступ, який я був накидав, я опускаю, бо після ґрунтовнішого обміркування вирішив, що всяке передхоплення висновків, які ще тільки треба довести, може перешкодити, а читач, який взагалі захоче йти за мною, повинен зважитися переходити від часткового до загального. Проте деякі зауваження про хід моїх власних політико-економічних занять здаються мені тут доречними.

Моїм спеціальним предметом була юриспруденція, яку, однак, я вивчав тільки як підпорядковану дисципліну поряд з філософією і історією. В 1842 – І843 рр. мені як редакторові “Rheinische Zeitung” довелося вперше висловлюватися про так звані матеріальні інтереси, і це поставило мене в скрутне становище. Обговорення в рейнському ландтагу питань про розкрадання лісу і дроблення земельної власності, офіціальна полеміка, в яку пан фон Шапер, тодішній обер-президент Рейнської провінції, вступив з ”Rheinische Zeitung” відносно становища мозельських селян, нарешті, дебати про свободу торгівлі і протекційні мита дали перші поштовхи моїм заняттям економічними питаннями. З другого боку, в цей час, коли добре бажання ”йти вперед” набагато переважало знання предмета, в ”Rheinische Zeitung” почувся відгомін французького соціалізму і комунізму з слабим філософським забарвленням. Я висловився проти цього дилетантства, але разом з тим у полеміці з аугсбурзькою ”Allgemeine Zeitung” відверто признався, що мої тодішні знання не дозволяли мені зважитись на якесь судження про самий зміст французьких напрямів. З тим більшою охотою я скористався ілюзією керівників ”Rheinische Zeitung”, які сподівались більш поміркованою позицією добитися скасування винесеного їй смертного вироку, щоб піти з громадської арени в учбову кімнату.

Перша праця, яку я розпочав для розв’язання сумнівів, що опанували мене, був критичний розбір гегелівської філософії права; вступ до цієї праці з’явився в 1844 р. у видаваному в Парижі ”Deutsch-Franz"osische Jahrb"ucher”. (Мої дослідження привели мене до того результату, і що правові відносини, так само як і форми держави, не можуть бути пояснені ні з самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу, що, навпаки, вони кореняться в матеріальних життєвих відносинах, сукупність яких Гегель, за прикладом англійських і французьких письменників XVIII століття, називає “громадянським суспільством”, і що анатомію громадянського суспільства слід шукати в політичній економії. Розпочате мною в Парижі вивчення цієї останньої я продовжував у Брюсселі, куди я переселився внаслідок наказу пана Гізо про моє вислання з Парижа. Загальний результат, до якого я прийшов і який став потім провідною ниткою в моїх дальших дослідженнях, може бути коротко сформульований так. В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість.