Чтение онлайн

Серце є осереддя душевного й духовного життя людини. Так, у серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є містище волі та її жадань. Ці дії намірів, бажання й рішучості позначаються виразами: віддався я всім серцем(Екл.1,13); Даниїл постановив у своєму серці(Дан. 1, 8); і було на серці мого батька Давида(1 Цар. 8, 17). Таке саме говорять вирази: серцем віруємо для праведности(Рим. 10, 10), як серце йому призволяє(2 Кор. 9, 7), щоб серцем рішучим трималися Бога(Дії. 11, 23). Стародавній Ізраїль повинен був приносити дари на побудову скинії, кожен за щедрим серцемсвоїм (2 М. 35, 5), і приходили кожен чоловік, кого вело серце його(2 М. 35, 21). Хто висловлював свої бажання, той казав, що було на серці його(1 Цар. 10, 2). Коли ми робимо що-небудь охоче, то наш учинок походить від серця(Рим. 6, 17). Кого ми любимо, тому віддаємо наше серце, й навпаки, того маємо у нашому серці: дай мені, сину мій, своє серце(Пр. 23, 26); ви в серцях наших(2 Кор. 7, 3); я маю вас у серці(Фил. 1, 7).

Серце є містище всіх пізнавальних дій душі. Міркування є заміри серця(Пр. 16, 1), порада серця: а моє серце дало мені раду(Неем. 5, 7). Пізнати серцем значить збагнути (5 М. 8, 5); знати всім своїм серцем– збагнути цілковито (Єг. 23, 14). Хто не має серця, щоб пізнати,той не має очей, щоб бачити, і вух, щоб слухати(5 М. 29, 3). Коли серце грубшає, то людина втрачає здатність помічати й розуміти найочевидніші явлення Божого промислу: і тяжкими зроби його уші, а очі йому позаклеюй(Іс. 6, 10). Узагалі ввесь нахил думки серця її– тільки зло повсякденно(1 М. 6, 5). Людина недобра має серце, що плекає злочинні думки(Пр. 6, 18). Брехливі пророки пророкують нікчемність і оману свого серця(Єр. 14, 14), висловлюють привиди серця свого, а не слово з уст Господніх(Єр. 23, 16). Думки є задуми сердець(1 Кор. 4, 5). Слово Боже спосібне судити думки та наміри серця(Євр. 4, 12). Що ми добре пам’ятаємо, закарбовуємо в душі й засвоюємо, те вкладаємо, покладаємо, складаємо й записуємо у серці своєму: і покладете ви ці слова Мої на свої серця(5 М. 11, 18); поклади ти мене, як печатку на серце своє(Пісн. 8,6); а Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм(Лк. 2, 19); напиши їх(заповіді премудрості) на таблиці серця свого(Пр. З, 3). Все, про що ми думаємо або що згадуємо, сходить на серці.У царстві слави подвижників, що страждали за правду й віру, не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце(Іс. 65, 17); і що на серці людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його(1 Кор. 2, 9).

Позаяк слово є явлення або вираження думки, то й воно виходить із серця: і з серця свойого слова подадуть(Йов. 8, 10); бо чим серце наповнене, те говорять уста(Мт. 12, 34). Й позаяк мислення є розмова душі з собою, то той, хто мислить, веде цю внутрішню розмову в серцісвоєму: говорив я був з серцем своїм(Екл. 1, 16); сказав був я в серці своєму(Екл. 2, 1); той злий раб скаже у серці своїм(Мт. 24, 48).

Серце є осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей. Серцеві притаманні всі ступені радощів, од радости серця свого(Іс. 65, 14) до того, що моє серце та тіло моє линуть до Бога Живого(Пс. 83, 3), поживу приймають із радістю та в сердечній простоті(Дії. 2, 46); всі ступені скорбот, від сумного настрою, коли серце засмучене(Пр. 25.20), до щонайглибшого горя, коли людина кричатиме від сердечного болю(Іс. 65, 14) й коли вона відчуває, що від цього тремтитьїї серце і зрушилось з місця свого(Йов. 37, 1); всі ступені ворожості, від ревнощів і гіркої заздрості(Пр. 23, 17; Як. З, 14) до гніву у серцях своїх,коли люди скреготали зубами на нього(Дії. 7, 54) й коли серце розпалиться помстою (5 М. 19, 6); всі ступені незадоволення, від неспокою, коли туга на серці людини чавить її(Пр. 12, 25), до відчаю, коли серце приходить у розпач(Екл. 2, 20); нарешті, всі види страху від побожного тремтіння (Єр. 32, 40) до божевілля, сліпоти й тупоумства (5 М. 28, 28), до того, що омліває мій дух у мені, кам’яніє в нутрі моїм серце(Пс. 143, 4). Серце мліє й тріпоче від тоски (Єг. 5, 1; Єр. 4, 19); за різницею у стражданнях воно робиться, немов віск(Пс. 22, 15) або висохлим (Пс. 102, 5), розпалюється і в нутрі моїм коле(Пс. 39,4; Пс. 73,21), робиться зламаносердим або розривається(Єр. 23, 9; Пс. 147, 3). У тузі людина робиться лякливою та м’якосердою(5 М. 20, 8). Від жалю серце перевертається(Ос. 11, 8). Благодійне слово Боже діє на серце, як огонь той палючий(Єр. 20, 9); серце палаєй горить, коли на нього падає промінь божественного слова (Лк. 24, 32).

Нарешті, серце є осереддя моральнісного життя людини. У серці поєднуються всі моральнісні стани людини, від щонайвищої таємничої любові до Бога, яка волає: Бог– скеля серця мого й моя доля навіки(Пс. 73, 26), до тієї зарозумілості, яка, обожнюючи себе, ставить своє серце нарівні з серцем Божимі каже: Я Бог(Єз. 28, 2). З огляду на різні моральнісні недуги серце робиться запаморочливим(Рим. 1, 21), затужавілим(Іс. 6, 10), твердим(Іс. 63, 17), камінним(Єз. 11, 19), нелюдським, звіриним(Дан. 4, 13). Є серце люте(Єр. 16, 12), серце суєтне (Пс. 5, 10), серце нерозумне(Рим. 1,21). Серце є вихідне місце всього доброго та злого у словах, думках і вчинках людини, є добрий чи злий скарб людини: добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе(Лк. 6, 45). Серце є таблиця, на якій написаний природний моральнісний закон; тому погани виявляють діло Закону, написане в серцях своїх(Рим. 2, 15). На цій самій таблиці пишеться й закон благодійний: “Слухай же ти. Мій народе,– волає Господь,– бо буду ось Я говорити Ізраїлеві, і буду свідчити на тебе: Бог, Бог твій Я”(Пс. 50, 7), і на їхньому серці його напишу(закон благодійний) (Єр. 31, 33). Тому слово Боже посіяне в серці(Mт .13, 19); сумління має своє опертя в серці(Євр. 10, 23); Христос через віру замешкав унаших серцях(Ес. З, 17); також назнаменував нас, і в наші серця дав завдаток Духа(2 Кор. 1, 22). І нехай мир Божий панує у ваших серцях(Кол. З, 15); бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам(Рим. 5, 5). Благодійне світло Бога у серцях нашихзасяяло (2 Кор. 4, 6). Проте з іншого боку грішникові диявол укинув у серцелихі наміри (Ів. 13, 2), сатанайого серце наповнивлихими задумами (Дії. 5, 3), До неуважних слухачів слова Божого зараз приходить сатана, і забирає слово, посіянев серцях їх (Мр. 4, 15).

Як осереддя всього тілесного й багатоманітного духовного життя людини, серце називається джерелом життя або витоками життя: над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя(Пр. 4, 23); воно є круг життянашого (Як. З, 6), тобто коло або колесо, в обертанні якого полягає все наше життя. Тому воно становить щонайглибшу частину нашого єства: людське серце найлукавіше над все та невигойне,– хто пізнає його?(Єр. 17, 9). Ніколи зовнішні виявлення слова, думки й справ не вичерпують цього джерела: захована людина серця(1 Петр. З, 4) відкрита лише для Бога: бо Він знає таємності серця(Пс. 44, 23). Станом серця виражається ввесь душевний стан (Пс. 51, 12; Пс. 84, 3). Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоби зробитися Йому вірною у думках, словах і справах: дай мені, сину мій, своє серце,волає до людини Божа премудрість (Пр. 23, 26).

Відповідно до цих поглядів на вартість і значення серця в людському єстві, священні автори говорять у переносному розумінні про серце неба(5 М. 4, 11), серце землі(Мт. 12, 40), серце моря(Йона. 2, 4). У такий самий спосіб духовну зміну в серці вони позначають іноді у переносному розумінні як зміну тілесну. Так читаємо в одному з найчудовіших місць пророка Єзекіїля: і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце із м’яса, щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх(Єз. 11, 19 — 20). Апостол Павло пише до коринтян: Ви наш лист, написаний у наших серцях, якого всі люди знають і читають! Виявляєте ви, що ви– лист Христів, нами вислужений, що написаний не чорнилом, але Духом Бога Живого, не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця(2 Кор. З, 2 — 3). Ці висловлювання показують цілком визначено, що священні автори визнають осереддям усього тілесного й органом усього духовного життя людини те саме тілесне серце, якого биття ми відчуваємо у наших грудях. Коли людина страждає духовно, то це тілесне серце зрушає з місця свого (Йов. 37, 1). …

Підносячи у такий спосіб значення серця для людського життя, священні автори знали при цьому ясно й визначено, що голова людини, яку наука визнає переважно містищем душі, має справді близький і щільний зв’язок з явищами душевного життя й є щонайважливішим їхнім органом. …

Лице головиє вираженням і немовби живим дзеркалом душевних станів людини, так що взагалі вже й з вигляду можна спізнати чоловіка, і з обличчя видно хто розумний(Сир. 19, 29), розсвітлює мудрість людини обличчя її, і суворість лиця її змінюється(Екл. 8, 1). Богоспілкування, що його сподобився Мойсей на Сінаї, виявилося в особливому просвітленні лиця його: лице його стало променіти(2 М. 34, 29). У найславнішому переображенні нашого Господа обличчя Його, як те сонце, засяло(Мт. 17, 2). Радість і торжество ангола, посланого до гроба Господня, щоби сповістити людям про воскресення Спасителя, відобразилися на його світлоносному обличчі: його ж постать була, як та блискавка(Мт. 28, 3). Тому лице Божеозначає повне одкровення Божої слави, до прийняття якої людина не здатна у перебіжному житті: ти не зможеш побачити лиця мого,говорив Господь Мойсею, бо людина не може побачити Мене– і жити(2 М. 33, 20).

Отже, священні автори знали про високе значення голови у духовному житті людини; а проте, повторюємо, осереддя цього життя вони вбачали у серці. Голова була для них немовби видимою вершиною того життя, яке початково й безпосередньо вкорінене у серці. “Голова, - каже один тлумач священного писання, - є для зовнішнього явища те саме, що серце для внутрішньої душевної діяльності, й лишень стосовно цього їй приписується панівне значення з біблійної точки зору”. Втім, вищенаведені фрагменти священного Писання дають цілком визначену думку, що голова має значення органу посередницькогоміж цілісним єством душі й тими впливами, яких вона зазнає ззовні або згори, й що при цьому їй належить сан урядувальний у цілісній системі душевних дій. З цими загальними визначеннями не може не погодитися психологія, хоч би якими, втім, були її особливі поняття про цей предмет. Але так само можна наперед припустити, що зазначені явища душевної діяльності у голові ще не вичерпують цілого єства душі: з необхідності мислення ми повинні припустити деяку первинну духовну сутність, яка потребує згаданого посередництва й урядувальної дії голови. Ця первинна духовна сутність має, згідно з ученням слова Божого, своїм щонайглибшим органом серце. …

На підставі безперечних фізіологічних фактів, які ми відзначимо нижче, психологія навчає, що голова або головний мозок з нервами, які йдуть до нього, є необхідним і безпосереднім тілесним органом душі для утворення уявлень і думок із вражень зовнішнього світу, або що тільки цей орган є безпосередній провідник і носій душевних дій. З цим, безперечно, істинним ученням про тілесний орган душевних явищ тривалий час поєднувалися у психології особливі погляди на сутність людської душі, погляди, які, втім, могли мати певною мірою й самостійний, незалежний розвиток. Коли нерви, зосереджені у голові, врухомлюються від упливів і вражень зовнішнього світу, то безпосереднім і щонайближчим наслідком цього руху є виникнення у душі уявлень, понять або пізнань про зовнішній світ. Звідси легко було дійти припущення, що істотна здатність людської душі є саме ця здатність породжувати або утворювати уявлення про світ завдяки рухам нервів, збуджених зовнішнім предметом. Те, що існує в нервах як рух, відкривається, являється й існує в душі як уявлення Відповідно до цього у філософії тривалий час панував і досі ще почасти панує погляд, що душа людська є першопервинне єство, яке уявляє, що мислення є сама сутність душі або що мислення становить цілу духовну людину. Воля й почування серця розумілися як явища, видозміни й випадкові стани мислення. У правильному розвиткові людського духовного життя ці дві підпорядковані здатності душі повинні збігатися з мисленням, зникати у ньому й втрачати у такий спосіб будь-яку подобу самобутності та істотності. У цих визначеннях єство душі робиться так само відкритим і легко оглядуваним, як ті форми мислення, які серед інших явищ душевного життя відрізняються особливою прозорістю та яснотою. З цими визначеннями була б цілковито незгідна думка, що у самій душі є щось за-душевне, є така доглибна істотність, яка ніколи не вичерпується явищами мислення. Отже, попервах ми можемо бачити тут принаймні нахил до такого пояснення явищ, в якому не дається сутності більшого й значнішого змісту в порівнянні з її явленнями, приступними нашому спостереженню; й хто, навпаки, гадає, що в людській душі, як і у кожному творінні Божому, є сторони, неприступні для обмежених засобів нашого знання, той наперед уже може бачити багатозначність біблійного вчення про глибиновесерце, якого таємниці знає тільки розум божественний.

Між тим зрозуміло, що розглядуване нами психологічне вчення не може легко пояснити можливість і дійсність вільної волі у людині, не може воно також і легко визнати моральнісну гідність і значення людського вчинку, який випливає з безпосередніх потягів і почувань серця, а не визначається абстрактною думкою про обов’язок і зобов’язання. Тому філософія так часто заперечувала у людині свободу, так часто стверджувала, що у людині й людстві панує така сама непереборна необхідність, як у логічних укладаннях мислення, в яких висновок визначається не вільно, а необхідно, з вагомості й значення засновків. У такий самий спосіб теплу й життєву заповідь любові - заповідь, яка є такою багатозначною для серця,– філософія замінювала відстороненим і байдужим усвідомленням обов’язку - всвідомленням, яке передбачає не натхнення, не полум’яне прагнення серця до добра, а просте, безстороннє розуміння явищ. …