Чтение онлайн

Суспільна діяльність і суспільне користування існують аж ніяк не тількиу формі безпосередньоколективної діяльності і безпосереднього колективногокористування, хоч колективнадіяльність і колективнекористування, тобто така діяльність і таке користування, які проявляються і утверджують себе безпосередньо в дійсному спілкуванніз іншими людьми, будуть наявними всюди, де вищевказане безпосереднєвираження суспільності обґрунтоване в самому змісті цієї діяльності або цього користування і відповідає його природі.

Але навіть і тоді, коли я займаюсь науковоюі т. п. діяльністю, – діяльністю, яку я тільки в окремих випадках можу здійснювати в безпосередньому спілкуванні з іншими, – навіть і тоді я зайнятий суспільноюдіяльністю, тому що я дію як людина.Мені не тільки дано, як суспільний продукт, матеріал для моєї діяльності – навіть і сама мова, якою працює мислитель, – але й моє власнебуття є суспільна діяльність; а тому й те, що я роблю з моєї особи, я роблю з себе для суспільства, усвідомлюючи себе як суспільну істоту.

Моя загальнасвідомість є лише теоретичнаформа того, живоюформою чого є реальнаколективність, суспільність, але в наші дні загальнасвідомість являє собою абстракцію від дійсного життя і, як така абстракція, вороже протистоїть йому. Тому і діяльністьмоєї загальної свідомості як така є моїм теоретичнимбуттям як суспільної істоти.

Особливо слід уникати того, щоб знову протиставити “суспільство”, як абстракцію, індивідові. Індивід є суспільна істота.Тому всякий прояв його життя – навіть коли він і не виступає в безпосередній формі колективного,здійснюваного разом з іншими, прояву життя, – є проявом і утвердженням суспільного життя.Індивідуальне і родове життя людини не є чимось відмінним,хоч неминуче спосіб існування індивідуального життя буває або більш особливим,або більш загальнимпроявом родового життя, а родове життя буває або більш особливим,або загальниміндивідуальним життям.

Як родова свідомість,людина утверджує своє реальне суспільне життяі тільки повторює в мисленні своє реальне буття, як і навпаки, родове буття утверджує себе в родовій свідомості і в своїй загальності існує для себе як мисляча істота. Тому, коли людина є якийсь особливийіндивід і саме її особливість робить з неї індивіда і дійсну індивідуальнусуспільну істоту, то вона в такій же мірі є також і тотальність,ідеальна тотальність, суб'єктивне для-себе-буття уявлюваного і відчуваного суспільства, так само як і в дійсності вона існує, з одного боку, як споглядання суспільного буття і дійсне користування ним, а з другого боку – як тотальність людського прояву життя.

Таким чином, хоч мислення й буття і відмінніодне від одного, але в той же час вони перебувають у єдностіодне з одним.

Смертьздається суворою перемогою роду над певниміндивідом і неначе суперечить їх єдності; але певний індивід є лише якась певна родова істота іяк така смертна.

4) Подібно до того як приватна власністьє лише чуттєвим вираженням того, що людина стає в один і той же час предметноюдля себе і разом з тим чужим для самої себе і нелюдським предметом, що її прояв життя виявляється її відчуженням від життя, її прилучення до дійсності – виключенням її з дійсності, чужоюдля неї дійсністю, – так само і позитивне скасування приватної власності, тобто чуттєвепривласнення людиною і для людини людської сутності і людського життя, предметної людини і людських витворів,слід і розуміти не тільки у значенні безпосереднього,однобічного користуванняріччю, не тільки у значенні володіння, обладання.Людина привласнює собі свою всебічну сутність всебічним способом, тобто як цілісна людина. Кожне з її людськихвідношень до світу – зір, слух, нюх, смак, дотик, мислення, споглядання, відчуття, хотіння, діяльність, любов, – словом, усі органи її індивідуальності, так само як і ті органи, які безпосередньо, за своєю формою, існують як суспільні органи, – є у своєму предметномувідношенні, або у своєму відношенні до предмета,привласненням цього предмета, привласненням людськоїдійсності, їх відношення до предмета є здійснення на ділі людської дійсності...це – людська дієвістьі людське страждання,тому що страждання, яке розуміється у людському значенні, є одним із способів, за допомогою якого людина сприймає своє “я”.

Приватна власність зробила нас такими дурними й однобічними, що який-небудь предмет є нашимлише тоді, коли ми ним володіємо, тобто коли він існує для нас як капітал або коли ми ним безпосередньо володіємо, їмо його, п’ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому і т.д., – одним словом, коли ми його споживаємо,– хоч сама приватна власність усі ці види безпосереднього здійснення володіння у свою чергу розглядає і лише як засіб до життя,а те життя, для якого вони служать) засобом, є життя приватної власності– праця і капіталізування.

Тому на місце всіхфізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіхцих почуттів – почуття володіння.Ось до якої абсолютної бідності повинна була бути доведена людська істота, щоб вона могла породити з себе своє внутрішнє багатство. (Про категорію володіннядив. статтю Гессау збірнику “Двадцять один аркуш”.)

Тому скасування приватної власності означає повну емансипаціювсіх людських почуттів і властивостей; але воно є цією емансипацією саме тому, що почуття і властивості ці стали людськимияк у суб’єктивному, так і в об’єктивному розумінні. Око стало людськимоком так само, як його об’єктстав суспільним, людськимоб’єктом, створеним людиною людини. Тому почуттябезпосередньо у своїй практиці стали теоретиками.Вони мають відношення до речізаради речі, але сама ця річ є предметне людськевідношення до самої себе і до людини, і навпаки. Внаслідок цього потреба і користування річчю втратили свою егоїстичнуприроду, а природа втратила свою голу корисність,через те що користь стала людськоюкористю.

Так само почуття і насолоди інших людей стали моїм власнимнадбанням. Тому, крім цих безпосередніх органів, утворюються суспільніоргани, у формісуспільства. Так, наприклад, діяльність у безпосередньому поєднанні з іншими і т.д. стала органом проявумого життяі одним із способів засвоєння людськогожиття.

Ясно, що людськеоко сприймає і насолоджується інакше, ніж грубе нелюдське око, людське вухо– інакше, ніж грубе, нерозвинене вухо, і т.д.

Ми бачили, що людина не втрачає саму себе у своєму предметі лише тоді, коли цей предмет стає для неї людськимпредметом, або опредмеченою людиною. Це можливо лише тоді, коли цей предмет стає для неї суспільнимпредметом, сама вона стає для себе суспільною істотою, а суспільство стає для неї сутністю в даному предметі.

Тому, з одного боку, в міру того як предметна дійсність всюди в суспільстві стає для людини дійсністю людських сутнісних сил, людською дійсністю, отже, дійсністю її власнихсутнісних сил, усі предметистають для неї опредмечуваннямсамої себе, утвердженням і здійсненням її індивідуальності, їїпредметами, а це значить, що предмет стає нею самою.Те, яквони стають для неї їїпредметами, залежить від природи предметаі від природи відповідної їй сутнісної сили;бо саме визначеністьцього відношення створює особливий, дійснийспосіб утвердження. Окомпредмет сприймається інакше, ніж вухом,і предмет ока – інший, ніж предмет вуха.Своєрідність кожної сутнісної сили – це саме її своєрідна сутність,отже й своєрідний спосіб її опредмечування, її предметно-дійсного,живого буття.Тому не тільки в мисленні, але й усімапочуттями людина утверджує себе в предметному світі.

З другого боку, з боку суб’єктивного: тільки музика пробуджує музикальне чуття людини; для немузикального вуха найпрекрасніша музика позбавленазмісту, вона для нього не є предметом, бо мій предмет може бути тільки утвердженням однієї з моїх сутнісних сил, тобто він може існувати для мене тільки так, як існує для себе моя сутнісна сила, будучи суб'єктивною здатністю, тому що смисл якого-небудь предмета для мене (він має смисл лише для відповідного йому почуття) сягає рівно настільки, наскільки сягає моєпочуття. Ось чому почуттясуспільної людини є іншіпочуття, ніж почуття несуспільної людини. Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з’являється, багатство суб’єктивної людськоїчуттєвості: музикальне вухо, око, яке відчуває красу форми, – коротше кажучи, такі почуття,які здатні до людських насолод і які утверджують себе як людськісутнісні сили. Бо не тільки п’ять зовнішніх чуттів, але и так звані духовні почуття, практичні почуття (воля, любов і т.д.), – одним словом, людськепочуття, людяність почуттів, – виникають лише завдяки наявності відповідногопредмета, завдяки олюдиненійприроді. Виникненняп’яти зовнішніх чуттів – це робота всієї всесвітньої історії, що минула до цього часу. Почуття,яке перебуває в полоні у грубої практичної потреби, має лише обмеженийсмисл. Для зголоднілої людини не існує людської форми їжі, а існує тільки її абстрактне буття як їжі: вона могла б з таким же успіхом мати найгрубішу форму, і неможливо сказати, чим відрізняється це поглинання їжі від поглинання її твариною.Пригнічена турботами, нужденна людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища; торговець мінералами бачить лише меркантильну вартість, а не красу і не своєрідну природу мінерала; у нього нема мінералогічного почуття. Таким чином, необхідне опредмечення людської сутності – як у теоретичному, так і в практичному відношенні, – щоб, з одного боку, олюдинити почуттялюдини, а з другого боку, створити людське почуття,відповідне всьому багатству людської і природної сутності.

Подібно до того як завдяки рухові приватної власності,її багатства і злиднів – матеріального і духовного багатства і матеріальних і духовних злиднів – виникаюче суспільство знаходить перед собою весь матеріал для цього утворювального процесу,так виниклесуспільство виробляє, як свою постійну дійсність, людину з усім цим багатством її сутності, виробляє багату і всебічну, глибоку в усіх її почуттях і сприйняттяхлюдину.