Чтение онлайн

–  Ходімо, - спокійно сказав Дамблдор.
– Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати, їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого - безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

–  Пане професоре?
– не витримав нарешті він.
– Думаєте, горокракс тут?

–  Тут, - відповів Дамблдор.
– Я переконаний. Питання лише, як нам до нього дістатися?

–  А не можна… спробувати замовляння-викликання?- запропонував Гаррі. Він добре розумів, що це ідіотська пропозиція, але так хотілося якнайшвидше звідси зник нути.

–  Та вже ж, можна, - погодився Дамблдор. так різко зупиняючись, що Гаррі ледь на нього не наштовхнувся.
– Візьми й спробуй.

–  Я? Ну… ну що ж…

Гаррі такого не сподівався, однак прокашлявся і голосно вигукнув, піднявши чарівну паличку:

– Акціо горокракс!

Зі звуком, схожим на вибух, щось величезне й бліде вирвалося з темної води за якихось шість метрів од них. Гаррі ще й не встиг роздивитися, як воно вже шубовснуло назад, розігнавши по дзеркальній поверхні великі й глибокі брижі. Гаррі з переляку відсахнувся й ударився об стіну, Серце шалено гупало, коли він повернувся до Дамблдора.

–  Що це було?

–  Мабуть, щось таке, що реагуватиме на наші спроби здобути горокракс.

Гаррі ще раз подивився на воду. Поверхня озера знову нагадувала блискуче чорне скло: брижі зникли якось не природно швидко, а от серце в Гаррі й далі калатало.

–  Ви знали, що таке станеться, пане директоре?

–  Щось мало статися обов'язково, якби ми вдалися до відвертої спроби заволодіти горокраксом, і я це знав. Але ти. Гаррі. запропонував дуже добру ідею - простий спосіб з'ясувати, що на нас чекає.

–  Але ж ми не знаємо, що то була за почвара, - вимовив Гаррі. дивлячись на лиховісно гладесеньку воду.

–  Тобто, що то були за почвари, -уточнив Дамблдор.
– Дуже сумніваюся, що вона тут одна. То що, йдемо далі?

–  Пане професоре?

–  Що, Гаррі?
– Як ви гадаєте, нам доведеться заходити в озеро?

–  В оце озеро? Хіба що нам дуже не пощастить.

–  А ви не думаєте, що горокракс на дні?

–  Та ні… я думаю, що горокракс посередині. Дамблдор вказав на невиразне зелене світло в центрі озера.

–  То нам треба буде перетинати озеро, щоб до нього дістатися?

–  Думаю, що так.

Гаррі замовк. У його уяві виникли всілякі водяні почвари, велетенські зміюки, демони, водяники й ельфи…

–  Ага, - Дамблдор знову зупинився; тепер Гаррі таки наштовхнувся на нього й від несподіванки заточився над темною водою, проте Дамблдор ухопив його за рукав здоровою рукою і відтягнув назад.
– Вибач, Гаррі, я мав би тебе попередити. Відійди до стіни, будь ласкавий: здається, я знайшов потрібне місце.

Гаррі не розумів, що мав на увазі Дамблдор; ця ділянка темного узбережжя здавалася йому такою самісінькою, як і всі інші, але Дамблдор начебто помітив там щось особливе. Цього разу він обмацував пальцями не кам'яну стіну, а просто повітря, ніби сподівався знайти й схопити щось невидиме.

–  Ого.
– радісно вигукнув Дамблдор за кілька секунд. Його долоня стисла в повітрі щось невидиме для Гаррі. Дамблдор підступив до води; Гаррі нервово спостерігав, як носаки Дамблдорових черевиків з пряжками звисали з самого краю кам'яного виступу. Стискаючи в повітрі долоню, Дамблдор другою рукою підніс чарівну паличку і вдарив її кінчиком себе по кулаці.

Миттю просто з повітря виник товстелезний позеленілий мідний ланцюг, що тягнувся з глибини озера прямо до стиснутої Дамблдорової долоні. Дамблдор ударив по ланцюзі, і той почав по-зміїному прослизати крізь його кулак, падаючи кільцями на землю з брязкотом, що відлунював від кам'яних стін, і підтягуючи щось з глибин чорної води. Гаррі аж зойкнув, коли поверхню розрізав примарний ніс малесенького й зеленого, як і сам ланцюг, човника. Човник гладенько, майже не залишаючи хвиль, надпливав до того місця на березі, де стояли Гаррі й Дамблдор.

–  А як ви знали, що він там був?
– здивувався Гаррі.

–  Чари ніколи не зникають безслідно, - пояснив Дамблдор, коли човник легенько стукнувся об берег, - і ці сліди бувають часом дуже виразні. Я ж був у Тома Редла вчителем. Мені знайомий його стиль.

–  А цей… цей човен безпечний?

–  Думаю, що безпечний. Волдемортові, якби йому раптом забаглося поглянути на горокракс чи забрати його звідси, і самому треба було б перетнути озеро, не дратуючи тих почвар, що він їх тут позаводив.

–  То ті водяні потвори нічого нам не вдіють, якщо ми будемо у Волдемортовому човні?

–  Гадаю, нам усе ж варто змиритися, що рано чи пізно вони збагнуть-ми аж ніяк не Лорд Волдеморт. Але поки що все йде непогано. Вони дозволили нам підняти човна.

–  Але чому дозволили?
– Гаррі ніяк не міг викинути з голови видиво щупальців, що в його уяві вигулькували з темної води, щойно вони відпливуть від берега.

–  Мабуть, Волдеморт вважав, що ніхто, крім надзвичайно могутнього чаклуна, човна не знайде, - припустив Дамблдор.
– Гадаю, він знехтував такою малоймовірною можливістю, що хтось таки розшукає човен; він вірив, що тих перешкод, яких він тут нарозставляв, ніхто, крім нього, не подолає. Побачимо, чи так воно на справді. Гаррі придивився до човника-справді крихітний.

–  Не схоже, що він розрахований на двох. Чи він нас обох витримає? Не виявиться, що ми для нього заважкі?

Дамблдор усміхнувся.

–  Волдеморта турбувала не вага, а магічна сила, спроможна перетнути озеро. Скоріш за все, цей човен зачакловано так, що він може перевозити не більше як одного чарівника за раз.

–  Але ж тоді…

–  Не думаю, Гаррі, що він тебе врахував. Ти ще неповнолітній і не маєш відповідної кваліфікації. Волдеморт і припустити не міг, що сюди потрапить шістнадцяти річний підліток: малоймовірно, щоб на тлі моїх магічних сил були помічені й твої.