Чтение онлайн

— Поки що нам нічого робити не треба! — намагався впівголоса заспокоїти її Гаррі, коли вони злилися з юрбою гафелпафців, що поверталися в замок, розмовляючи між собою. — Він не просив щось робити, доки його не вигнали з роботи — а його можуть і не вигнати.

— Гаррі, та ну тебе! — сердито зупинилася Герміона, і всі тепер змушені були її обходити. — Його обов'язково виженуть, і якщо чесно — після того, що ми побачили, хіба можна винуватити в цьому Амбридж?

Гаррі мовчки пронизав її лютим поглядом, і на віях у неї забриніли сльози. — Ти не хотіла цього казати, так? — ледь чутно мовив Гаррі.

— Ні... ну... гаразд... я не хотіла, — сердито витерла вона сльози. — Але навіщо він так ускладнює життя собі... і нам?

— Не знаю...

— Скільки ж можна співати ту ідіотську пісеньку, — благально проказала Герміона, — невже вони ще не натішилися?

Велика хвиля учнів зі стадіону залила галявину. — Ходімо швидше, поки нас не наздогнали слизеринці, — зітхнула Герміона.

— Герміоно... — невпевнено промовив Гаррі.

Пісня голоснішала, але її виспівував не натовп срібно-зелених слизеринців, а золотисто-червона лава, що поволі рухалася до замку, тримаючи на плечах чиюсь фігурку.

— Ні... — ледь чутно прошепотіла Герміона.

— Так! — вигукнув Гаррі.

— ГАРРІ! ГЕРМІОНО! — зарепетував сам не свій Рон, розмахуючи в повітрі срібним квідичним кубком. — МИ ПЕРЕМОГЛИ!

Їхні обличчя засяяли щасливими усмішками.

Біля входу в замок зчинилася тиснява, і Рон боляче гахнувся головою об одвірок, але ніхто не хотів опускати його додолу. Не перестаючи співати, юрба протислася у вестибюль. Гаррі й Герміона усміхнено дивилися вслід, аж поки стихли останні рядки пісеньки "Візлі — наш король". Тоді глянули одне на одного, й усмішки їхні зів'яли.

— Нічого не кажемо йому аж до завтра, добре? — сказав Гаррі.

— Добре, — втомлено погодилася Герміона. — Мені поспішати нікуди.

Разом піднялися по сходах. Біля вхідних дверей мимоволі озирнулися на Заборонений ліс. Може, то уявилося, але Гаррі здалося, що вдалині зірвалася в повітря зграйка птахів, немовби дерево, на якому вони влаштували свої гнізда, щойно хтось видер з корінням.

Рон, завдяки якому Ґрифіндору пощастило завоювати квідичний кубок, був у такій ейфорії, що на другий день у нього ні до чого не лежали руки. Він безперестанку говорив про матч, тому Гаррі з Герміоною було нелегко знайти момент для згадки про Ґропа. Щоправда, вони не особливо цього й прагнули. Не хотілося так різко повертати Рона до реальності. Знову був гарний теплий день, тож вони переконали його піти з ними повторювати матеріал до бука на березі озера. Там було менше шансів, ніж у вітальні, що їх підслухають. Рона спочатку не надто захопила ця ідея, адже у вітальні кожен ґрифіндорець, минаючи Ронове крісло, обов'язково поплескував його по плечі і час від часу хтось затягував пісеньку "Візлі — наш король". Однак згодом він таки погодився, що подихати свіжим повітрям йому не завадить. Вони посідали в затінку під буком, порозкладали підручники, а Рон, мабуть, уже вдвадцяте розповідав, як уперше врятував ворота від гола.

— Тобто я вже пропустив один гол від Девіса і не був дуже впевнений, але чомусь, коли на мене невідомо звідки вилетів Бредлі, я подумав: "Я відіб'ю!" Мав якусь секунду, щоб вирішити, куди кидатися. Він, здавалося, цілився в праве кільце... праве для мене, а для нього, зрозуміло, ліве... але я чомусь відчув, що він хоче мене обдурити, тож ризикнув і кинувся ліворуч... тобто праворуч для нього... і... та ви ж бачили, що сталося, — скромно додав він, невідомо навіщо провівши рукою по волоссю, після чого здалося, ніби його щойно розкуйовдив вітер, а тоді ще й озирнувся, чи чує його неподалік зграйка балакучих гафелпафських третьокласниць. — А потім, через п'ять хвилин, коли на мене помчав Чеймберз... Що таке? — зупинився на півслові Рон, побачивши вираз Гарріного обличчя. — Чого ти шкіришся?

— Нічого, — і Гаррі швиденько нахилився над конспектом з трансфігурації, намагаючись приховати посмішку. Рон щойно був дуже схожий на іншого ґрифіндорського квідичиста, що розкуйовджував собі волосся, сидячи під цим самим деревом. — Просто я радий, що ми виграли, ось і все.

— Так, — з насолодою промовив Рон, — ми виграли. Ви бачили вираз обличчя в Чанґ, коли Джіні вихопила в неї снича з-під самісінького носа?

— Мабуть, вона заплакала? — скрушно буркнув Гаррі.

— Так... не стрималася... — трохи насупився Рон. — А бачили, як вона кинула мітлу, коли приземлилася?

— Е-е... — завагався Гаррі.

— Якщо чесно, Роне... то не бачили, — важко зітхнула Герміона, відклала підручник і глянула на нього, ніби просила вибачення. — Ми з Гаррі, власне, тільки й бачили, що перший гол Девіса.

Ретельно розкуйовджене Ронове волосся аж розгладилося від розчарування. — Ви що, не дивилися? — ледь чутно спитав він, округлюючи очі. — Не бачили, як я відбивав м'ячі?

— Не бачили, — розвела руками Герміона. — Роне, ми не хотіли йти зі стадіону... Та довелося!

— Так, — розчервонівся Рон. — Чому?

— Через Геґріда, — пояснив Гаррі. — Він вирішив нам розповісти, чому після повернення від велетнів весь час ходить побитий. Благав, щоб ми пішли з ним до лісу. Ми не змогли відкараскатись. Ти ж знаєш, який він буває. Так от...

На розповідь пішло хвилин з п'ять, і під кінець Ронове обурення змінилося відвертою недовірою.

— Він його привів з собою і заховав у лісі?

— Так, — похмуро підтвердив Гаррі.

— Ні, — заперечив Рон, ніби це могло щось змінити. — Він не міг такого зробити.

— Але зробив, — твердо сказала Герміона. — Ґроп має п'ять метрів заввишки, любить видирати з корінням шестиметрові дерева і знає, — гмикнула вона, — що мене звати Гермі.

Рон нервово реготнув.

— І Геґрід хоче, щоб ми...

— Навчили його людської мови, — доказав за нього Гаррі.

— Він здурів, — майже захоплено сказав Рон.

— Так, — роздратовано погодилася Герміона, перегортаючи сторінку "Проміжної трансфігурації" й розглядаючи малюнки з поясненнями, як перетворювати сову на театральний бінокль. — Я починаю думати, що це з ним серйозно. Але, на жаль, він витяг з мене і з Гаррі обіцянку.

— То порушите обіцянку та й усе, — рішуче сказав Рон. — Тобто слухайте... у нас на носі екзамени, і нам залишається ось стілечки... — він майже докупи склав великий і вказівний пальці, — ...щоб нас і без цього викинули зі школи. До речі... пам'ятаєте Норберта? Або Араґоґа? Чи це хоч раз доводило до добра, якщо ми зв'язувалися з якоюсь Геґрідовою почварою?