ГЧ
Шрифт:
Так сидить професор зовсім нерухомо десять, двадцять хвилин, іноді ще довше. Скидається на те, що він спить. Нарешті, настає момент, коли рука його опускається, наче нежива, вниз, і пальці сповзають з вимикача, важельок відскакує вгору.
Ридан підводиться, задоволено потираючи руки. Це повторюється тепер щодня.
Сьогодні сеанс чогось затягся. Ридан сидить перед «ГЧ» уже понад годину. Спочатку він був спокійний, як завжди, але коли пальці його випустили важельок, він не підвівся з крісла, а знову схопився за вимикач. Цей рух повторив кілька раз.
Тепер уже професор поводиться зовсім незвичайно. Він увесь нахиляється вперед, тіло його конвульсивно напружується, здригається, начебто у сні людина силкується схопитись, кинутися вперед. Дихання частішає, обличчя спотворюється гримасою, немов від яскравого світла.
Глухий болісний стогін раптом виривається з його грудей, рука здіймається вгору й падає на голову. Важільок вільний. Поволі розплющуються повіки, в очах жах, відчай… Ридан важко підводиться з крісла, хитаючись кидається геть з лабораторії і кілька хвилин бігає схвильований по кабінету з кутка в куток, шепочучи в розпачі:
— Що робити? Що робити?..
Потроху він опановує себе. Замість розгубленості, з’являються точні, швидкі, риданівські рухи. На столі в стосі паперів він розшукує листа, одержаного вчора, пробігає його, знаходить потрібне місце. Потім бере трубку телефону.
— Авіабаза невідкладної допомоги? Говорить професор Ридан… Так, так. Товаришу, треба негайно відправити літак на Урал, у Свердловську область. Є машини?.. Гаразд. Скільки місць?.. Мало. Тоді потрібно два літаки. І на поплавках! Посадочної площадки там немає. Сідати доведеться на річку Уфу, біля Караїделя. Ні, лікаря не потрібно, я полечу сам. Приготуйте ящик з льодом… Так, так, хворий весь буде покладений у лід… Гаразд, хвилин через двадцять буду у вас.
Ридан кладе трубку й відразу ж знову бере її.
— Міжміська? З’єднайте мене негайно із Свердловськом позачергово… Це говорить лікар, професор Ридан. Мова йде про врятування життя людини. Номера не знаю, мені потрібна радіостанція Свердловського лісового тресту. Будь ласка, мій телефон…
Через п’ять секунд професор вривається в кімнату Тунгусова. Ниркін, здригнувши від несподіванки, обертається й скидає навушники.
— Ось що, Анатолію Васильовичу, — каже Ридан тоном, яким ще ніколи не говорив з Ниркіним. — Трапилося велике нещастя… у них там… на Уфі… Здається, Галя… потонула. Я зараз лечу туди на літаку. Тільки що я замовив зв’язок із Свердловськом і дав ваш телефон. Сюди подзвонять і з’єднають вас з радіостанцією Свердловського лісового тресту. Накажіть цій радіостанції негайно зв’язатись з Караїдельським сплавним пунктом № 64 і передайте па цей пункт радіограму, яку я вам зараз складу… Дайте-но паперу.
Ридан сів до столу й написав текст.
— Ось. Крім того, узнайте там позивні пункту — я гадаю, що в них зв’язок на коротких хвилях, — і постарайтесь самі зв’язатись і передати цю радіограму за призначенням.
Ниркін не встигає вимовити ані звуку. Тільки-но Ридан скінчив, лунає телефонний дзвінок.
— Ну от, уже, — каже професор, простягаючи руку Ниркіну. — Беріться за діло!
Знову він біжить у свій кабінет, знову дзвонить по телефону.
— Славо, виводь швидше машину, їдьмо…
— Гроза, Костянтине Олександровичу? — намагається догадатися шофер.
— Гроза, Славо, страшна гроза! Такої ще не було в нас… Ну, швидше, я вже виходжу.
Легке пальто, географічна карта — це все, що Ридан бере з собою. Постать тітки Паші, рішуча, завзята, виростає перед ним.
— Костянтине Олександровичу, то чого ж це?
На секунду Ридан розгублюється: що їй сказати?/
— Завтра вранці наші приїдуть, тітко Пашо, — каже він похмуро. — Тільки… з Ганею нещастя якесь. От поїду до них, довідаюсь.
Через двадцять хвилин на яскраво освітленому прожекторами аеродромі авіаційної бази дві сталеві амфібії, широко розставивши короткі ноги, ковзнули по бетонній доріжці і одна за одною злетіли вгору, в темну синяву зоряного неба.
Ридан сидить сам у кабіні біля вікна і всією істотою своєю прагне вперед, на схід. Повільно, ой, як повільно йде літак! Якщо дивитися вгору, в небо, стає нестерпно: здається, що літак стоїть на місці. Тільки вогні населених пунктів, які пропливають унизу, кажуть, про швидкість, з якою наближається Уфа.
Уфа! Що там зараз? Настирливо, мимоволі уява малює картини, від яких болісно стискається серце. Ридан фізично силкується пригасити уяву, щулячись і здригаючись усім тілом. Це мало допомагає. Тоді він мобілізує сумнів. Чи правильно це, чи так воно насправді? Чому він беззаперечно повірив цьому диявольському генераторові? Мало які невідомі ще атмосферні або космічні причини могли інсценувати «некробіотичний спалах» і потім взагалі припинити випромінювання! Можливо, навіть у самому апараті, в підсилювачі, сталося щось непередбачене, адже ще так мало вивчене все це…
Ні, ні! Були думки, які не могли належати йому, професорові Ридану, навіть у сні, якщо він просто заснув під час сеансу. І хай генератор у цій ролі недосконалий, хай він — тільки перше, кустарне наближення до якоїсь майбутньої довершеності, — хіба не його, Ридана, ідеї, яким він віддав усю віру, знання, фантазію вченого, втілені в цьому апараті і… підтверджені тепер так трагічно?! Втішатися сумнівами може лише той, хто мало знає. Ох, Галю, Галю!
«Копійка ціна, — в думці кричить Ридан, впинаючись пальцями в бильця сидіння, — копійка ціна всім моїм ідеям і знанням, якщо всупереч ним знову, другий раз у житті, я втрачаю найдорожче, що маю!»
Уже дві години триває політ. Коротка, всього чотиригодинна ніч кінчається. Через півгодини почне світати. Тисяча двісті кілометрів ляжуть тоді між Риданом і Москвою. Буде річка, табір, спотворені горем обличчя — і Галя…
Вогняні розсипи внизу стають рідшими й блідішими. Люди на землі погасили вогники у своїх житлах. На небі теж мерхнуть блакитнуваті алмази передранкових зірок. Просто перед літаком поступово вимальовується нерівна лінія обрію, і небо над нею починає яснішати. Земля ще темна, але раз у раз на ній з’являються білясті відблиски неба, відбитого у річках і озерах.
Річка Уфа показалася раптом праворуч, ніби слід велетенського дощового черв’яка, який проповз у видолинках серед гір. Літаки круто повертають і летять далі, вслід звивинам річки, вкритої рідким ранковим туманом. Ридан вдивляється вниз, стежить за стрілкою годинника. Час, розрахований льотчиком на дорогу, кінчається. Ще дві-три хвилини…
Он вони!
Смуги диму, змішані з туманом, червоні вогні багать на воді, на човнах вказують місце й напрямок посадки. Ридан не дивиться на ці вогні. Його погляд спрямований на берег; він уже бачить палатку, рухомі постаті людей біля води.