Чтение онлайн

А електричний резонанс…

Залізо почне резонувати.

Ледве помітний поворот другої ручки — і потужність коливань посилиться. Електрони атомів заліза, що потрапили в полон резонансу, кинуться геть, почнуть вилітати з своїх орбіт!

Рівновага атома порушиться.

Атом заліза перестане бути атомом заліза: він зробиться атомом марганцю, хрому, ванадію, титану…

Микола переніс «ГЧ» на стіл біля вікна, поставив його на ящик. Куди спрямувати промінь? Треба бути обережним: хто знає, що може трапитися, якщо він прослизне повз залізний брусок, покладений на край підвіконня, і впаде на людину!

За вікном було вже темно. Рожевуватий кусок каламутного столичного неба нависав згори, стиснутий з боків силуетами двох найближчих будинків. Вони здавалися величезними. В прольоті між ними білів освітлений ліхтарем фасадик старого двоповерхового особняка на другому боці вулиці, а десь далі за ним височіла чорна брила якогось великого будинку. Ланцюжок широких вікон у його верхньому поверсі був яскраво освітлений, і в останньому вікні бовваніла маленька чорна постать людини, яка очевидно, стояла на підвищенні.

Микола взяв бінокль. Людина жестикулювала, стоячи перед пюпітром, щось говорила, звертаючись, мабуть, до аудиторії, якої не було видно звідси. Людина стала орієнтиром для Миколи. Бінокль зсунувся трохи праворуч, і будинок обірвався темним рогом. Так, там ніяких споруд більше нема. Це небо.

Туди, повз ріг будинку, вгору, у світовий простір, Микола спрямував об’єктив свого апарата. Потім він опустив штору, поставив на шляху променя залізний брусок і ввімкнув струм. Повернув ручку настройки. Сірим світлом спалахнула свинцева лампа.

Зараз — резонанс…

Що ж, чекати нічого. Тут усе повинно відбуватися вмить.

Він простяг руку, помацав холоднуватий кусок металу, розлінійований косими смугами — слідами пилки. Так, усе нормально, нічого і не повинно бути. Потім додав потужності, трошки-трошки… Нічого.

Більше. Півподілки шкали. Цілу поділку. Дві, три, п’ять…

Микола пройшовся по кімнаті, почав набивати цигарку.

Так… Хвиля заліза обчислена неправильно. Нічого, є мідь, є алюміній, молібден, цинк, бром, цезій — усе є!

Він поклав мідь, повернув стрілку на цифру 29, трохи зсунув її ліворуч, потім праворуч.

Він обмацував, роздивлявся метал. Відколупував різцем маленькі стружки, клав у пробірку, пробував у реакціях.

Мідь лишалася міддю. Цинк — цинком. Хімічно чистим, справжнім цинком. Сурма — сурмою, вольфрам — вольфрамом.

Блідий, стомлений, зарослий світлою щетиною, з блукаючим поглядом і незвичайною складкою розгубленості біля рота, Микола вперто продовжував свої досліди. Від елементів він перейшов до хімічних реакцій. Потім до дріжджових блоків під мікроскопом.

Ні в чому не видно було впливу проміння. Тільки лічильник Раєвського, ввімкнутий через посилювач у ланцюг репродуктора, відбивав ледве чутні удари, вказуючи на наявність якогось слабкого випромінювання.

Микола здався, коли були вичерпані всі можливі способи перевірки.

Він раптом відчув кволість, немовби тільки зараз водночас покинула його вся енергія думки, все нервове напруження, яке вже багато днів він так щедро вкладав у цю безплідну роботу, повіки стулилися, голова безсило схилилася до оголеного балона, що мерехтів свинцевим туманом, і пальці, що машинально стискали ручку настройки, з досадою судорожно крутнули і облишили її.

Тільки тепер сумнів, що межував з відчаєм, потряс його мозок.

«Помилка… Невже принцип неправильний?..»

Кілька секунд стояв так Микола над своїм витвором, заплющивши очі, відчуваючи лобом тепло балона.

Думки про генератор, які так довго заполоняли мозок, раптом одна за одною почали крадькома вислизати із стомленої голови. Тепер вони стали чужими, злими, ворожими, і мозок виганяв їх…

От і все…

Лише мить тривала страшна легкість спокою. Уже наступної миті порожнеча почала заповнюватися. На зміну тому, що пішло з тайників пам’яті, виринуло те, що стояло на черзі. Перед Миколиними очима виникли нерозгадані таємничі знаки: LMRWWAT.

— Як справи, товариші? Можна поздоровити з успіхом?

Четверо співробітників лабораторії зустрічають Ридана посмішками. П’ятий серйозно і навіть трохи похмуро потискує руку професорові. Це справа вдачі. Одних перемога робить веселими, інші, навпаки, стають стриманими і урочистими.

— Ось дивіться, Костянтине Олександровичу! Ридан нахиляється над кліткою і уважно розглядає в ній собаку. Той відповідає таким самим уважним поглядом і обережно помахує хвостом. Собака як собака. Тільки на голові помітно кільцевий шрам, який майже заріс шерстю. Ридан відчиняє дверцята, пестить собаку і водночас обмацує шрам — слід операції.

— Ну, Жучко, як ти себе почуваєш? Можеш вийти погуляти.

Він виймає з кишені халата жменю дрібних сухариків, дає тварині понюхати і з’їсти кілька штук, потім кидає один сухарик якомога далі, другий підкидає вгору. І все стежить за собакою, за його рухами.

Нарешті, професор задоволено оглядає співробітників.

— Так здоровий? Як вважаєте, Андрію Андрійовичу?

— Здоровий, — відповідає похмурий чоловік. — Двадцять шість днів після операції. Ось подивіться, це номер сто восьмий. — Він подає Риданові книгу, де записані щоденні спостереження за собакою: вага, температура, кількість з’їденої їжі і т. д.

— Не хочу ніяких записів. Здоровий — і прекрасно. Скільки у вас отаких «жучок» вийшло?

— Зараз десять, — відповідає один з молодих аспірантів.

Другий додає впевнено:

— Тепер усі будуть такі! Ридан рішуче встає.

— Ну, спасибі, друзі. Виходить, техніка операції освоєна. Що ж, давайте приступимо до досліду.

За годину вони почали цей чудовий дослід, якому судилося прогриміти на весь медичний світ. Складна операція, блискуче розроблена співробітниками інституту, полягала в тому, щоб проникнути в глиб мозку тварини. Треба було розрізати череп, оголити великі півкулі і підняти мозок так, щоб показалася сама основа його — «сірий бугор» і гіпофіз. Потім знов укласти півкулі на своє місце і загоїти завдані рани.

Перші спроби виконати таку операцію здавалися безнадійними. Тварини гинули. В кращому разі вони жили кілька днів паралізовані або втрачали які-небудь життєво важливі функції. Але люди не здавалися. Вони шукали причин важких поразок і усували їх. Точне знання анатомії, мистецтво оператора, винахідливість фізіолога, техніка — все було мобілізовано. Тварини почали видужувати. Нарешті з’явилися «жучки», які навіть не хворіли після операції. Це було те, чого чекав Ридан. Тепер він приступив до задуманого досліду.