Чтение онлайн

Усе це ретельно записувалося. Коли закінчувався день, Ридан і Тунгусов у кабінеті розглядали та обговорювали записи. Матеріалу для обмірковувань було скільки завгодно.

М’ясо все ж розкладалося після опромінення. Суворо дотримуючись заздалегідь наміченої системи дослідження, Микола міняв хвилі, міняв тривалість опромінення, але м’ясо й далі розкладалося, і гнильні бактерії розмножувалися в ньому лише трохи повільніше, ніж у контролі.

Здавалося б, ясно: діючого діапазону хвиль ще не знайдено, і треба продовжувати шукання. Але була одна обставина, яка наводила на роздуми: ступінь розпаду м’яса не був сталим. Він весь час коливався, то збільшуючись, то зменшуючись у межах сотих часток процента, причому ці коливання супроводили майже кожну зміну умов опромінення. Спочатку дослідники не звертали уваги на ці зовсім незначні відхилення, пояснюючи їх випадковими обставинами і чекаючи істотніших наслідків опромінення. Проте обережний, досвідчений дослідник Ридан скоро повстав проти такої позиції.

— Які там «випадкові обставини»! — із звичайною експансивністю накинувся Ридан одного разу на Тунгусова, немов саме він один був винуватцем цієї помилки. — Дурниці! При нашій точності роботи не повинно бути ніяких випадковостей.

Микола вже знав, що означають подібні випади професора. Він одразу схопив думку: зовсім незначні коливання в ступені розкладу м’яса були не випадкові — в них і треба шукати закономірність.

— Гаразд. Перевіримо, — відповів він. — Завтра дам усю серію проб тільки в двох повторних варіаціях.

Наступного дня кожний з його генераторів випромінював тільки дві хвилі: година — одну, година — другу, потім знову першу і знову другу. «Випадкові обставини» могли бути зв’язані з деякою різноманітністю в структурі м’яса, з неточністю настройки. Тепер це мало з’ясуватися.

Пробірки надійшли в термостат.

А ввечері Микола взяв у Ридана книгу записів і засів у своєму кабінеті. Він зрозумів, що професор має рацію. Виходить, треба інакше діяти. Навички інженера підказали йому правильний шлях…

Він розчинив вікно в сад. Ніжне листя липи, яка щойно розвилася, освітлене верхньою лампою з кабінету, тихо й таємниче ворушилось під самим вікном. Смарагдова молода крона, наче підніжжя горба зарослого чагарником, здіймалась і зникала із смуги світла кудись угору, в пітьму інших темних древесних громад, що застилали небо. Ледь відчутними струминками проривались у кімнату знайомі з дитинства могутні пахощі землі, листя, природи, що не скорилась місту… «Яка чудова нині весна!» — подумав Микола і здивувався. Вперше за багато років міського життя він помітив, відчув її саме тепер, коли так рішуче змінилось його життя, здавалося б зовсім в інший бік, — геть від природи! Так, багато змін… Нові перемоги, принципи роботи, нові люди зовсім іншого масштабу, — Ридан, нарком… Він перейшов із старенької підвальної кімнати одиночки в квартиру на другому поверсі, з цим світлим, спокійним кабінетом… Хіба він добивався цих знайомств, цієї квартири? Навіть не думав про них ніколи. Це прийшло. Настала нова фаза в його житті; він піднявся на другий поверх раніше, ніж перебрався сюди…

Ридан… Зближення з ним означало більше, ніж просте співробітництво. Воно переростало в дружбу, можливо, більше: вони зливалися в одне ціле. Дві людини «з’єднали голову в одну», як пропонував професор, коли вони ще тільки познайомились. Микола розв’язував складніше завдання, ніж міг розв’язати сам. І Ридан — теж… І ніколи ще Микола не відчував такої творчої бадьорості, впевненості в своїх силах.

Легенький вітерець знову зашарудів листям за вікном, і знову, як рядок вірша, повторив Микола: «Яка чудова нині весна!»

Щось було в ній іще — приховане, звабливе, неспокійне.

Може, в ній, а може, в самому серці людини, що замислилася біля вікна.

Через два дні, закінчивши черговий цикл опромінення, Микола поспішив у лабораторію до Ридана. Той зустрів його, переможно вимахуючи своєю величезною книгою записів.

— Аналізи перевірної серії закінчені. Дивіться! — він провів пальцем по рядках підсумкових цифр, які показували ступінь розпаду. — Ось наслідки першої хвилі, найкоротшої. Бачите, усі цифри однакові до сотих часток процента! А ось друга хвиля: розпад інший, але теж в усіх повтореннях однаковий, незважаючи на те, що генератор щоразу настроювався наново і проби м’яса мінялися. Ясно: ніякі не «випадкові обставини», а прямий вплив хвилі й експозиції. Щоправда, закономірності поки що не видно, але вона повинна бути, її треба знайти!

Микола мовчки вислухав професора, подумав трохи.

— Ви, звичайно, маєте рацію, Костянтине Олександровичу. Доведеться трохи змінити план: будемо протягом кількох днів працювати тією самою хвилею при різних експозиціях, а потім кожну експозицію дослідимо при різних хвилях.

Ридан нахмурив чоло.

— Дозвольте, але ж отак нам доведеться, можливо, кілька років шукати закономірність. Та й навіщо? Адже коли, скажімо, при зменшенні хвилі розпад білка закономірно збільшується або зменшується…

— Закономірно, але не прямолінійно, — перебив Микола. — Я ось до чого дійшов, Костянтине Олександровичу. Очевидно, всі явища біологічного порядку, зв’язані з хвильовими процесами, змінюються хвилеподібно. Мабуть, так і повинно було статися в історії розвитку. Живе тіло не може бути тісно зв’язане з будь-якими зовнішніми умовами, воно повинно мати хоч якусь свободу вибору в певних межах. Фізично це й означатиме, що його реакції на всяку зміну умов змінюються хвилеподібно, ніби підшукуючи для себе якийсь оптимум… — Микола раптом зніяковіло глянув на Ридана. — От… бачите… яке нахабство… заліз до вас, у біологію; мабуть, усе це дуже наївно…

— Далі, далі, Миколо Арсеновичу… Що ви! Це дуже цікава думка! Що ж виходить?

— А виходить, що ми неправильно шукаємо нашу хвилю. Чого розпад у нас стрибає то вгору, то вниз, коли ми змінюємо хвилю тільки в одному напрямку і рівними «кроками»? Та тому, що він сам коливається хвилеподібно. Отак… — Микола розгорнув чистий аркуш міліметрівки й швидко накреслив на ньому правильну хвилеподібну лінію синусоїда. Потім узяв циркуль, розсунув його й показав Риданові.

— Це «крок» наших хвиль, узятий довільно. Ось ми йдемо, як сліпі, по цій невидимій кривій розпаду, намацуючи її ступінь. Дивіться, що виходить. Тут ми натрапляємо на зліт. Наступний крок припадає трохи нижче. Ще. Ще нижче. А тепер вище. Знову нижче. Знову підвищення розпаду… Бачите, яка нісенітниця! І який би крок ми не взяли, завжди діставатимемо ці коливання, які аж ніяк не відбивають справжніх змін розпаду… Отже, доведеться пожертвувати деяким часом, спинитись на одній, довільній хвилі, щоб з’ясувати вплив дози опромінення, і потім вилучити її. Потужність залишимо поки що сталою. Я гадаю, потрібно буде щонайбільше місяць, щоб знайти закономірність. Тоді шукання хвилі та інших умов, за яких розпад припиниться зовсім, займе дуже небагато часу.

— Що ж, очевидно, ви маєте рацію, — згодився Ридан. — Тут вам і книжки в руки. Признаюсь, я не дуже добре розбираюсь у ваших хвильових процесах… — Він усміхнувся якось заспокоєно. — І знаєте, з того часу, як ми працюємо разом, мене ця обставина зовсім перестала тривожити!..

Ще місяць пролетів у напруженій праці. Микола, як і раніше, забуваючи про себе, захоплено йшов до поставленої мети. Як і раніше, не вистачало днів. Закінчивши опромінення пробірок, Микола спускався вниз у свою радіотехнічну лабораторію. Тут було його царство, де панували закони фізики — такі ясні й тверді, коли вони не вторгалися в чужу для нього «країну живої матерії». Усе тут було близьке й знайоме — завдання, методи, прилади, інструменти, матеріали, мова, якою розмовляли люди так легко, з півслова розуміючи одне одного. Та й самі люди. Штат своєї лабораторії Микола набрав без усяких труднощів, з відомих йому радіолюбителів, а отже, ентузіастів: він добре знав, хто йому потрібен тут, у цій дивовижній риданівській установі. А головними помічниками його стали давні друзі-короткохвильовики Толя Ниркін і Володя Суриков, ті самі, з якими він у свій час почав експерименти з ультракороткохвильовим телефоном у столиці.

У цьому маленькому царстві ентузіастів уже з’явилися паростки нової споруди — деталі великого генератора для консервування цілих м’ясних туш. Порадившись з друзями, Микола сміливо знехтував звичним порядком і почав цю роботу, ще не розв’язавши завдання в лабораторному масштабі. Але він був певен тепер, що розв’яже його, знав розв’язання в загальних рисах. А це давало можливість розпочати побудову майбутньої споруди, яка вже дістала точну назву: «консерватор».

Увечері Микола брав у Ридана книгу аналізів і йшов у свій кабінет. Цифри розпаду живої речовини перетворювались у крапки на великому аркуші паперу в клітинку. Починались шукання кривої, яка сполучила б ці крапки. Вона вперто не хотіла, щоб її знайшли. Вона обманювала і петляла, неймовірними стрибками прослизала повз точки, зникала зовсім, лишаючи порожні ділянки. Але кожний день приносив новий аркуш, нові крапки й нові шматочки кривої; вони складалися, заповнювали прогалини.