Чтение онлайн

"Попід тоті полонини густі буковини", - співається в одній із українських пісень. Більшість вчених переконана в тому, що назва "Буковина" походить від назви "буковий ліс". Саме цей вічнозелений ліс вкриває значну територію між річками Серет і Прут, а також на північ від села Ілібока. Буковина обіймає частину Карпат, Підкарпаття й Покутсько-Бессарабської височини, які розташовані між Головним Карпатським хребтом і долиною Дністра на українсько-румунському прикордонні.

На Півночі й Заході Буковина межує з Галичиною, на Сході й Південному Сході - з Молдавією, на Південному Заході - з Мармарощиною і Семиграддям. Власне Буковина складається з двох різних за природою регіонів - гірського на Південному Заході та рівнинного на Північному Сході. Перший, що його можна назвати Буковинськими Карпатами, є частиною Східних і Південних Карпат; другий - Буковинське Покуття - є частиною Підкарпаття і Покутсько-Бессарабської височини. Ці два регіони різняться між собою як геологічною будовою, рельєфом, ґрунтами й кліматом, так і своєрідними формами життя населення і господарством.

Крім того, на дві частини Буковину розділяє також етнографічна межа. Північна Буковина заселена переважно українцями, Південна - румунами.

Протягом кількох століть населення Північної Буковини зазнавало тяжкого гніту турецьких завойовників. Перебуваючи в складі Молдавського князівства, ці українські землі з 1514 по 1775 р. визнавали владу султанів могутньої Османської імперії. Залежність молдавських воєвод від Туреччини полягала в тому, що вони платили Стамбулові щорічну данину, яка постійно збільшувалася і до якої долучалася низка інших видатків. Затверджені султаном правителі Молдавії зобов'язувалися допомагати туркам у їхніх війнах з державами, що межували з країною. Також завойовники мали право на утримання своїх військових гарнізонів у молдавських містах.

Боротьбу за право володіти Молдавією вела також Річ Посполита. Зокрема, воєнні дії між Польщею і Туреччиною відбувалися й на території Буковини. У 1685 р. війська Яна III Собеського (серед них були й українські козаки) перемогли турків у битві під Боянами, здобули Сучаву й збудували тут укріплення. Повертаючись із походу, польський король наказав забрати з Сучави мощі Святого Івана Нового й перевезти їх до„Жовкви, де вони перебували до 1783 р., звідки за наказом цісаря Йосифа II повернулися на попереднє місце.

У XVIII ст. почала зростати геополітична міць Росії, яка стала боротися з Туреччиною за роль володаря Південно-Східної Європи. Однак і після російсько-турецької війни 1735-1739 pp. Північна Буковина, згідно з умовами Белградського мирного договору (був укладений 18 вересня 1739 р.), все ще залишалася під владою Османської імперії. Адміністративне Буковина поділялася на три цінути - Чернівецький, Сучавський і Кіполунзький (підпорядковувався турецькому представництву в Ясах), а також мілітаризований округ - Хотинську рейю. Цінути поділялися на округи, які, в свою чергу, складалися з певної кількості громад.

Після завершення турецько-російської війни 1768-1774 pp. і підписання Кючук-Кайнарджійського миру в серпні 1774 р. до Чернівців вступили війська Австрійської імперії. Повне зайняття Буковини австрійськими підрозділами під проводом генерала Габрієля фон Сплені відбулося між 31 серпня і 3 вересня, коли були окуповані Серет, Сучава і Капукодрулуй. Наступного року в Стамбулі було підписано австро-турецьку конвенцію про остаточний перехід буковинських земель під владу Австрії. Від цього часу вони підпорядковувалися придворній військовій раді та генералітету військового командування "Галіції і Лодомерії". У 1774 p. віденський уряд наказав місцевому населенню скласти урочисту присягу на вірність австрійському імператору, що й було зроблено буковинцями протягом жовтня. Невдовзі губернатор запропонував цісареві Йосифу її приєднати Буковину до Галичини або поділити Ті на дві частини й північну, заселену українцями, прилучити до Галичини, а південну, з румунським населенням, - до Семиграддя. У 1786 р. військова адміністрація краю була замінена цивільним урядом на чолі з комісаром. Відтоді центром адміністративного управління Північною Буковиною стає місто Чернівці.

Згідно зі звітами австрійського командування, в 1775 р. в 253 буковинських містах і селах проживало 75 тис. чоловік. Місцеві жителі були дуже бідними, міста занепадали. За словами одного австрійця, Чернівці, Серет і Сучава "мали нужденний вигляд". Це й не дивно, адже в найбільшому буковинському місті - Чернівцях - на всі 278 родин не було жодного мурованого будинку.

Етнічний склад населення Буковини відзначався переважанням українців. Генерал Енценбург доповідав 14 лютого 1781 р., що "на 23 000 родин, які живуть на Буковині, тільки 6000 справді волоських..." Про те, що українці становили більшість населення цього краю, свідчить і тогочасне повідомлення родовецького єпископа Доштея Херискула: "... тому, що на Буковині більш як половина грецько-орієнтального населення говорить по-руському, то треба руських церковних книжок, які до нині впроваджувано з великими витратами із руських держав". Окрім українців (69%) і румунів (близько 25%), у XVIII ст. тут проживало близько 800 єврейських сімей. В одному зі своїх листів буковинський губернатор писав, що вони є "нещастям краю, нічого не роблять, а живуть з поту і праці християн. У їхніх руках вся торгівля, вони всюду орендарями і посесорами, а християни - їх піддані". Також на Буковині проживало 2 тис. поміщицьких і 118 купецьких вірменських родин, представники німецької, польської, угорської, словацької, циганської і грецької національностей.

Хоча стан освіти в Буковині не був високим, як порівняти з іншими землями, однак він дозволяв виховувати місцеву еліту. Одними з кращих церковно-освітніх закладів Буковини були у XVIII ст. митрополича школа в Сучаві, владична - в Родівцях, монастирська - в Путні.

Уже через півстоліття після Берестейського унійного акту, в 1646 р., мукачівський православний єпископ В.Тарасович, висловлюючи бажання частини закарпатського духівництва, визнав церковну унію з Римом. За його наступника П.Ротошинського (1648-1676 pp.) на Ужгородському синоді в 1652 р. до унійного процесу прилучилося все Західне Закарпаття. Осередком православ'я в Карпатській Україні залишалося Східне Закарпаття, де на Мармарощині в Грушівському монастирі до кінця 1730-х pp. утримувалися православні єпископи.

Так на Закарпатті постали дві культурно-церковні течії, що взаємно себе поборювали, але водночас створювали певні культурні цінності. Одним із найвизначніших представників православних був священик Михайло Андрелла-Оросвигівський. Здобувши освіту в європейських університетах, він наприкінці XVII ст. написав два ґрунтовні твори: "Оборона вірному человеку" й "Логос". Серед уніатських богословських письменників відзначався Мануїл Ольшовський, який у 1764 р. написав твір, в якому обґрунтовував ідею злуки східної і західної Церков.

Остання чверть XVIII ст. характерна великою активністю в церковно-культурному житті закарпатського регіону України. За єпископства Андрія Бачинського (1772-1809 pp.) резиденція греко-католиць-кого єпископа переноситься з Мукачевого до Ужгорода. Від 1774 p. А.Бачинський, звільнившись від опіки католицького єгерського єпископа, намагався об'єднати Закарпаття та Галичину в одну церковну провінцію й відновити галицьку митрополію. Однак на перешкоді цьому стала політика угорської влади.

Одна з найдавніших документальних згадок про місцеві школи датується 1671 роком, коли Йосип де Камеліс заснував у Мукачевому українську початкову школу й видав перші підручники. У 1774 p. вона стає духовною семінарією на зразок західноєвропейських церковно-освітніх закладів. Із конспекту лекцій доктора теології Арсенія Козака, який був учителем у монастирських школах, довідуємося, що там навчали слов'янсько-української граматики, поетики, риторики, астрономії, богословської філософії. Багато сил віддало закарпатське духівництво для створення в 1774 р. у Відні греко-католицької генеральної семінарії, яка отримала назву від церкви Св. Варвари - "Barbareum". Від самого початку тут було "заброньовано" 14 місць для вихідців із Галичини, 10 - із Закарпаття, 2 - з Пряшівщини. У "Barbareum" дістало освіту багато західноукраїнських священиків, які згодом провадили реорганізацію духівництва й засновували школи у львівській, ужгородській та перемиській дієцезіях. Також Закарпаття дало багато професорів до заснованого 1784 p. Львівського університету і спеціальної української школи ("Stadium Rutheum") при ньому. Це професор Віденського університету і "Stadium Rutheum" М.Шовницький (1754-1819 pp.), професор Львівського, Краківського і Петербурзького університетів П.Лодій (1764-1829 pp.), доктор Краківського університету і "Stadium Rutheum" І.Земанчик та інші. Закарпаття було батьківщиною ректора Петербурзького університету М.Балудянського (1769-1847 pp.) та директора відомого в Україні Ніжинського ліцею І.Орлая.

Першим літописцем історії закарпатського регіону був парох села Гукливе М.Гричаший (1758-1823 pp.). Його твір, написаний народною мовою, охоплює період з 1660 (висвітлений за давнішими джерелами) по 1819 pp. Історичною працею можна назвати студію ігумена мукачівського монастиря И.Базиловича (1742-1821 pp.) під назвою "Коротка записка про фундацію Хведора Коріятовича". У праці, яка вийшла протягом 1779-1865 pp. і складалася з чотирьох частин, висвітлюється не лише історія головного закарпатського монастиря, а й минуле Закарпаття у зв'язку з історією інших земель України.