Чтение онлайн

До Закарпаття надходило багато книжок із Правобережної України. Так, у 1727 p. з Володимира було привезено 530 псалтирів, у 1750 р. до карпатського краю надійшло 690 книжок (серед них 150 букварів). Поміж книжок, привезених на Мармарощину в першій половині XVIII ст., були 19 примірників "Ключа розуміння" І.Галятовського, 18 примірників "Євангелія Толкового", "Перло многоцінноє" Ставровецького, "Вінець Христов" А.Радивиловського та інші відомі українські видання.

Велику популярність серед освічених закарпатців мав перекладений з латинської на українську мову "Катихизис для науки Оугроруским людем". Цей переклад здійснив галицький священик І.Корицький, а саме видання побачило світ у 1698 р. в Тарнаві. Тут також видавалися твори Ю.Бізантія та М.Ольшовського, зокрема латинсько-український буквар. Крім того, М.Ольшовський у 1754 р. заснував друкарню у Великім Карелі, де надрукував угорсько-український катехізис і буквар. Православне духівництво видавало свої книжки в Грушеві, де було видрукувано "Пантекостаріон" ("Тріод на пятьдесятницю") і "Молитвослов". Майже всі книжки, які розповсюджувалися на Закарпатті в другій половині XVII-XVIII ст., за своїм змістом були церковними, хоча мали місце й видання світського характеру. Наприклад, у 1791 р. вийшла книжка М.Теодоровича "Врач домашній", що була написана українською мовою.

Значного розголосу на Закарпатті набували збірники релігійних і світських пісень. Окремі з них мали місцеве походження, але більшість належала до загальноукраїнського пісенного репертуару того часу. У піснях часто згадуються Київ, діяльність українських гетьманів, різні битви тощо. Так, у коритнянському збірнику знаходимо такі слова:

Дослідник цього збірника М.Лелекач відзначав: "... те, що ці пісні у нас принялися без значної зміни, показує на єдність національного почування й на те, щ,о наші предки жили тою культурою, яка витворилася за Карпатами". До закарпатського варіанту загальноукраїнської пісні належала "Пісня воїнська козацька і турецька", в якій відображалися події, пов'язані із здобуттям Варни. Окремі пісні присвячувалися перемозі над турками у Віденській битві 1683 р., що в ній брали участь козаки.

Своєрідним явищем культурно-церковного розвитку Закарпаття була народна архітектура, представлена тут унікальними мистецькими пам'ятками - дерев'яними церквами. На сході регіону панував так званий гуцульський тип церкви, в якому основний план творить рівно-кам'яний хрест. Другий закарпатський тип - бойківський - має три чотирикутні зруби, вишикувані прямою лінією зі Сходу на Захід. Їхньою характерною рисою є також пірамідальна ступінчастість бань, що особливо було помітно на півночі Верховини. Тризрубний архітектурний тип ліг в основу й лемківських церков. Але, на відміну від бойківських, над фасадом вони мають високу стрілчасту вежу.

Місцеві майстри народної різьби прикрашали церкви іконостасами, свічниками, хрестами, трійцями з примітивним затинанням, вирізуванням та різьбленням. Крім відомих схематичних мотивів у формі клинців, зубчиків, кривульок, коліщат, на цих предметах можна було побачити пластичні зображення людей і рослин. На хрестах розміщувалися розп'яття, постаті ангелів та апостолів, на свічниках і трійцях - пластичні голівки ангелів та чотирилисті квіти. Найширше рослинне різьблення представлено в іконостасах.

У північній частині Закарпаття розвивається керамічне виробництво. Головними його центрами стали Селюш, Хуст і Ужгород. У Турянській долині зароджується поважний осередок декоративного ткацтва, який стає відомим далеко за межами України.

Оригінальним колоритом відзначається народний одяг Карпатської України, який, попри вікові чужоземні впливи, зберіг свій національний характер. Як у стилі одягу, так і у вишиванні (особливо - вишивках на чоловічих і жіночих сорочках) можна вирізнити чотири головні закарпатські типи: верховинський, турянський, марамороський і гуцульський. Загальний характер місцевих вишивок - геометричний. Геометричність мотивів передусім з єднана з технікою вишивання, що наслідує ткання низом і заволікуванням. Ці дві техніки особливо виразні в околицях, де збереглися старовинні форми одягу, на Верховині й у Гуцульщині.

Попри те, що цій людині присвятили свої грунтовні розвідки такі видатні українські науковці, як І.Франко і М.Андрусяк, її бурхливе життя і церковно-політична діяльність до цього часу хвилюють вітчизняних вчених. Адже ця неординарна особистість протягом більш ніж чверть віку завдяки своїм унікальним здібностям була своєрідним містком між православно-візантійською і католицько-латинською цивілізаціями. Таємно задекларувавши свій перехід до унії ще в 1677 р., він довго очолював одну з найбільших в Україні Львівську православну єпархію і лише в 1700 р. офіційно став греко-католиком.

Звичайно, цей вчинок можна оцінювати по-різному (як по-різному оцінюється й сама Брестська унія 1596 р.), однак не дослідивши причин, які рухали Йосипом Шумлянським (1644-1708 pp.) в той складний для українського народу період, ми не зможемо дати відповіді на запитання: а ким же він був насправді - людиною "Заходу" чи "Сходу"?

Йосип Шумлянський

Після смерті львівського єпископа Арсенія Желіборського (1667 p.) молодий 23-річний український шляхтич Й.Шумлянський за підсумками виборів серед львівського духівництва посідає престижну церковну посаду єпископа. "Людина молода, енергійна, підприємлива і відважна до авантюрності: веселий, рухливий, сміливий, говіркий, при тому ж честолюбивий, відданий душею інтересам Речі Посполитої польської, при тому ж і руському народу і східній церкві", - так характеризували його сучасники. Протягом 1669-1671 pp. Шумлянський отримує грамоти на підтвердження свого висвячення від александрійського патріарха Паїсія та царгородського православного владики Мефодія. Ще перед цим він отримав привілей на єпископство від польського короля Яна Казимира.

У ті ж роки Й.Шумлянський налагодив зв'язки з українським гетьманом П.Дорошенком. Він двічі зустрічався з ним у Чигирині, що викликало невдоволення варшавських кіл, які запідозрили його у змові з гетьманом проти Речі Посполитої. Але в своїх листах до нового короля Михайла Корибута львівський єпископ переконує польський уряд у своїй вірності, засвідчуючи, що він лише хотів прихилити непокірного Дорошенка до присяги Короні Польській. Через 20 років він встановлює контакти уже з гетьманом І.Мазепою. У своєму листі до нього він навіть заявив про свої наміри перейти в Лівобережну Україну для проведення переговорів щодо відмови Мазепи від протекції московського царя. „

Однак "зоряний час" Й.Шумлянського настає з обранням на польський трон Яна III Собеського. З ним вони познайомилися ще під час Чуднівської кампанії 1660 р., коли Шумлянський був ротмістром панцирної корогви, а Я.Собеський - коронним хорунжим польських військ. Універсалом із Кракова від 6 лютого 1676 р. Ян III підтверджує єпископство Шумлянського й навіть доручає йому бути розпорядником адміністрації Київської митрополії та Києво-Печерської архімандрії, що свідчило про великий авторитет останнього.

7 березня 1677 р. на сеймі у Варшаві Й.Шумлянський приймає унію з рук уніатського митрополита К.Жоховського й відразу ж звертається з листом до папи римського Інокентія XI, прохаючи в нього дозволу бути таємним греко-католиком до часу, коли уніатською стане більшість монастирів Західної України. Папа римський відмовляє йому, однак, незважаючи на спротив найвищого католицького достойника, Шумлянський залишається православним єпископом. Він пропонує Яну III зібрати всіх православних та уніатів на спільний з'їзд, який мирно розв язав би проблему їх подальшого співіснування. Крім того, він вимагає від короля низки привілеїв, котрі зрівнювали б українське духівництво в правах із польським. По якімсь часі львівське православне духівництво звільняється від більшості обтяжливих податків і стацій.

З ініціативи Й.Шумлянського в січні 1680 p. відбувся православно-уніатський собор у Любліні. З огляду на відсутність більшості православного кліру цей з'їзд не мав великої ваги в тогочасному церковному процесі, хоча ца ньому й було вироблено кілька важливих документів. Зокрема, Й.Шумлянський на прохання православної делегації мав відправити до короля декларацію, в якій зазначалося, що без згоди константинопольського патріарха православні не можуть приступати до жодних переговорів з уніатами. Водночас уніати на чолі з митрополитом К.Жоховським висловили згоду розглянути, спірні питання. На Люблінському соборі виявилася двозначна роль И.Шумлянського: перед королем і уніатським митрополитом він виступав як стійкий поборник унії, перед вищим православним духівництвом - як її одвічний ворог. Після особистих зустрічей з Яном III Собеським він переконує того у правильності свого таємного уніатства.