Чтение онлайн

Цей мент ми мусимо використати в цей спосіб, щоби [110] втиснути до влади якнайбільше своїх людей, свідомих своєї цілі і відданих нам. За всяку ціну мусимо втиснути своїх хлопців до адміністративних органів влади. Ціль ясна. Перш за все будемо завчасно дізнаватися про заміри влади супроти нас – а коли переймемо ініціятиву нападу, будемо мати висвітлене обличчя ворога, а то й активну допомогу всередині ворожого стану.

Дуже важно мати своїх людей у міліції і чрезвичайках. Боротися з большевиками лише гоноровими методами неможливо. Треба уживати їх власної зброї і методів, які вам всім добре знані по тогорічній боротьбі з ними. Мусимо дивитися на речі просто. Українцеві, який любить свій край, звичайно нелегко бути свідком, а то й приймати невільну – хоч би побічну участь – в розстрілах своїх братів. Але такий «чекіст» може вирятувати не одну дорогу для української справи людину, попередивши її якось про небезпеку, а в разі відновлення широких визвольних акцій він може дати нам просто неоцінені послуги.

Отож, у кого з вас є підходящі люди в Черкасах, Бобринській, Смілій, Кам’янці, Олександрівці, Знам’янці, Єлісаветграді, [111] Златополі, Новомиргороді, в кого є люди, яких можна послати туди, щоб улаштувалися в якійсь установі, не гаючи часу зв’язуйтесь з ними і сповіщайте, щоб ішли працювати до червоних і тримали зв’язок з вами. Конспірація, звичайно, мусить бути захована якнайстисліше.

До цього коцурівського перевороту Чигирин лічився радянським центром Чигиринщини. Тепер положення змінилося, і большевики, звичайно, за всяку ціну захотять заняти Чигирин, щоб Чигиринський повіт бодай офіційно існував в «Украинской советской республике».

Отаман казав вам, чому це для нас вигідно і чому в разі потреби ми навіть допоможемо «товаришам» досягнути цього. Це в будучому об’єднає колись козацьку Чигиринщину, яку химерна доля України знову розколола на два ворожі табори.

Тепер про Кам’янку. Кам’янка – найближча до Холодного Яру більша стація, [112] і якщо нам не вдасться обдурити «товаришів» своїм мирним обличчям, то дуже можливо, що вона стане вихідною точкою, з якої червоні поведуть ширші операції для зліквідування Холодноярщини. В разі ширшого повстання бронепотяги з Кам’янки і Фундуклеївки відріжуть нас від сіл по той бік залізниці. Після останніх подій в Чигирині можливо, що з Кам’янки зроблять повітовий центр. А тому мусимо тримати в Кам’янці міцнішу стежу.

Тепер головою волревкому в Кам’янці Вишневецький, бувший старшина 3-го Гайдамацького полку, боротьбист, що став стовідсотковим комуністом і вірним слугою червоної Москви. Начальником волостної і міської [113] міліції – Лесько-Лещенко, [114] теж боротьбист, який в минулому приймав участь у боротьбі з большевиками і має перед ними пару тяжких гріхів. Про це не знає ЧК, але маємо документальні докази ми і в кожну хвилину можемо йому «спротеґувати» розстріл. [115]

Я з ним на тижні бачився, і він приняв [116] деякі мої пропозиції. Зрадити він нас не може, бо побоїться. Виїжджати з Кам’янки йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночці, яка має в Кам’янці велике господарство і не хоче покидати батьків, а Лещенко має після Великодня дружитися з нею. З цієї самої причини він, не будучи переконаним, що большевики вже вдержаться на Україні, хоче забезпечити себе у нас і буде робити, що ми йому скажемо – коли буде певний, що большевики про це не довідаються. В разі небезпеки він без сумніву попередить наших людей, рятуючи їх і себе.

– Отож, Андрію, – звернувся він до Чорноти, – завтра забирай з собою обох галичан – Оробка і Гуцуляка, – Соловія, Середу, Андрійченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брушнівського – цих хлопців і тебе в Кам’янці не знають. З місцевих дасть тобі Зінкевич з Грушківки [117] двох Демиденків, Семена Залізняка, Петра Грушка і Василя Запорожця. Ці хлопці на добрім рахунку в Кам’янці, бувають там і мають знайомих серед кам’янських большевиків, які вже їх запрошували на службу.

Про коней потурбується твій побратим, який буде наглядати за кіннотчиками, коли розведемо всіх з манастиря по селянах.

Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п’ятнадцять. Так ти завтра увечері увійдеш до Кам’янки з боку станції з двома хлопцями і зайдеш до нього – він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і ґранати. Шаблі залишите. Коли б в Кам’янці хто вас затримував, не робіть жадного опору, а покликайтеся на Лещенка.

Він призначить тебе своїм помішником. Останні хлопці будуть приходити по два-три і будуть залічені міліціонерами. Як помішник начміла приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей – а на їх місце ми будемо тобі посилати хлопців.

Зв’яжешся з Телепином, де начальником міліції Калиниченко [118] – наша людина.

Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати оточенню в Кам’янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в манастирі, у Бондаренка в коморі, є ціла скринька різних документів існувавших колись на світі «товаришів» – вибереш, які підійдуть. Що будете робити дальше в Кам’янці – покаже час. а поки що сповнюйте «поліційні» обов’язки якнайкраще і тісніше тримайте зв’язок з нами. Ми, Андрію, рішили послати тебе, бо потрібний чоловік з зимною кров’ю, міцними нервами, гострим оком, довгим вухом і коротким язиком. Ми переконані, що ти легко справишся з цим ділом.

Андрій почухав бриту голову.

– От уже ніколи не думав, що доведеться в житті у поліцмайстра бавитися. Ну, та лихо його бери – спробуєм… Тільки ти, Гриб, не попадайся мені тоді в руки. Посажу на два тижні в холодну за те, що сідло у манастирі взяв та не привіз. Василь Чучупака встав із-за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради смажила пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: «Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло…» Отаман ніжно обняв стару за плечі.

– Ну, мамуню, тепер слово за вами…

– Зараз-зараз, дітки… Дам вам їсти. Господи, коли вже той спокій буде? Загинув вже один, а як, не дай Боже, ще котрого з вас уб’ють, то я вже й не переживу…

Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: «А то вже, дітки, вам видніше… Ви розумніші від мене старого… На те я вас бідував – а вчив… Робіть як знаєте – аби добре було, бо на вас всі села надію покладають…» Встав і, сходивши до комори, поставив на стіл пляшки з слив’яним самогоном. Стара почала подавати на стіл страву.

До хати зайшла дружина Петра Чучупаки, Ганна Ерестівна, з шестилітньою дочкою Лідою і, привітавшися, стала помагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтеліґентна жінка була по батькові німка, по матері полька, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі націоналісткою-українкою.

Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову: