Чтение онлайн

Одної ночі Левадний, який їздив десь за Матвіївку перевіряти свої арсенали, привіз новинку: загін червоної кінноти піймав на якомусь хуторі Коцура. Колишнього вожда [142] червоних чигиринців прилюдно розстріляли червоні на стації Знам’янка. Коцурівщина скінчилася. Активніший елємент з бувших коцурівців зібрався в «Товариство козаків Вовчого Шпиля», яке мало свою базу в Суботівськім лісі і на хуторах. Почалося дратування Чигирина дрібними нічними нападами.

Між селами двох «республік» стали налагоджуватися дружні відносини. Селяни з Івковець допомогли медведівчанам піймати одного з живих ще братів Кошових, який в свій час убив холодноярця з Медведівки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура і по його смерті переховувався на хуторах.

Після суду в Медведівці Кошового розстріляли коло хреста на верхівці гори між Медведівкою та Івківцями, з якої видно оба села.

Приглядаюся з коня тій «церемонії». Кошовий, надзвичайно гарний стрункий хлопець, в чумарці і сірій козацькій шапці, став під хрест блідий, спокійний. Навкруг юрба озброєних селян з обох сіл.

Засмучено-спокійним поглядом повів по обличчях односельчан.

– Віддаєте мене, івківчани? Не жалієте?

З-поміж івківчан вийшов сивий селянин з рушницею і, заклавши набоя, підійшов до хреста.

– Жаліємо, жаліємо, козаче… Що вас, собачих синів, разом з Коцуром у дев’ятнадцятому році не постріляли… З другого боку підійшов медведівський отаман. Два постріли – і кров’ю був підписаний союз між недавно ворожими селами.

В наших селах появилися відозви «козаків Вовчого Шпиля». Типографський друк. Товариство закликало всіх селян до об’єднання в боротьбі з червоними катами України – московськими большевиками та їх українськими наймитами. Закликало до рішучої боротьби під національним прапором.

На другім боці листка – жартівлива примітка, не гармонізуюча з солідним стилем відозви: «Друковано у власній його катівської величности «товариша» Лєніна друкарні. Москва. Кремль. Поцілуйте нас в… (ніс), червоні собаки!»

Здогадуємося, що хлопці мають у чигиринській друкарні своїх людей, які між большевицькими агітками надрукували цю відозву.

Налагоджуємо зв’язок з «Вовчим шпилем». Товариство з охотою підпорядкувалося Холодному Ярові. В складі його штабу – деякі члени колишнього коцурівського ревкому. Хлопці мають широкі зв’язки у Чигирині. Мають замір, піднявши Суботів, Новоселицю, Івківці, а з другого боку Стецівку та Семигір’я, захопити Чигирин. За порадою нашого штабу облишили цей замір як недоцільний. Така операція знову притягла би до Чигирина червоні частини в той час, як захоплення його жадної користі не давало.

Починалася весна. Селяни готовилися до оранки та сівби. Всі бурлаки були зосереджені на Мельничанських хуторах, де по більшій часті перебував і отаман.

Смерть Чучупаків, пасивність ворога, весна з її хліборобськими клопотами обнизили готовність населення до збройної боротьби. Загальне положення на Україні було невідоме. Підсилилися балачки про «гасло», за яким має піднятися проти ворога вся Україна. Поки що бурлаки та неспокійніші місцеві хлопці нетерпляче дожидали, коли гостинно зазеленіють ліси.

Одного ранку, як сонце пригріло вже по-справжньовесняному, іду перейтися лісом до Мотриного манастиря. Ліс відживав. Де-не-де були ще плями потемнілого снігу, оточені квітами білого рясту.

З манастирського валу видно, як працюють у саду черниці. Манастир без козацьких шапок на подвір’ї видається мені якимсь дивним, блідим. Хочеться відгадати, чи скоро між цими валами знову розляжеться шум бойового табору.

Обходжу манастир і йду назад понад мельничанською дорогою. Позаду розлігся веселий говір і туркіт підводи. З-поміж дерев спостерігаю, що на підводі озброєні люди. На рукаві візника – червона пасма. Прилігши за горбочком, налагоджую карабінку та ґранати. Коли підвода під’їхала ближче, пізнаю Чорноту. Коло нього – Оробко і Соловій. За візника – Гуцуляк.

– Андрію!

– До ста чортів! Здоров!

Хлопці, зіскочивши з підводи, сердечно витаються. [143]

Гуртом ідемо понад дорогою. Андрій якийсь час з-під лоба дивиться на мене.

– Розкажи-но мені, як ви отамана проґавили, [144] бо з того, що оповідали зв’язки, ні чорта не розібрав – як це могло статися?

Оповідаю йому про нещасливу подію. Коли сказав про передсмертний крик отамана, Андрій, нахмурившися, зітхнув.

– Недобре віщував отаман. Поляжемо, певно, отут всі, а України вільною не побачимо. Оті нові борці, певно, довершать нашу справу. Нехай діється Божа воля – наше діло боротися.

– Що там, Андрію, в світі чувати?

– Підсилено гонять «товариші» війська на Захід та на Південь. З весною, певно, якась каша завариться. Полюбуйся, що вони про Холодний Яр намалювали.

Передає мені київську большевицьку ґазету.

На першій сторінці великими літерами надруковано: «Чигиринский уезд очищен от бандитизма! Бандитское гнездо Холодный Яр ликвидировано. Атаман Чучупака и изменник бандит Коцур – расстреляны вместе с своими штабами». Переглядаю статтю, з якої довідуюся, що Чигиринщину два роки тероризували «бандити», які відбирали у селян хліб та останню скотину, вбивали бідняків та знущалися над ними. Селяни не раз виступали проти «кулаків-бандитів» та не могли дати їм ради. Нарешті червоні частини успішними операціями винищили всіх «бандитів». Вдячне населення захоплено вітало всюди своїх визволителів-большевиків. У всіх селах вибрано сельради [145] та комнезами. Совітська влада закріплюється. Переводиться «розкулачення кулаків». Селяни з ентузіязмом виповнюють «развёрстку», добровільно збільшуючи завдання уряду. З червоними прапорами, з революційними піснями везуть на «пункти» хліб та продукти.

Повертаю ґазету.

– Добре намалювали, що й казать!

– Такого сорту звіт подало, певно, командування тих частин, які переходили. Та що іншого співає повітова влада з Чигирина. Чигиринські «товарищі», як побачили, що починають розпукуватися бруньки на деревах, так неначе їм хто гвіздків в стільці набив. Виплакали у Києві дозвіл, щоб перебратися з Чигирина до Кам’янки, на залізницю. За який тиждень буде повітовий центр у Кам’янці.

– А як же з вами буде, Андрію?

– Будемо поки що триматися – там побачимо, що робити. Треба тільки підсилити склад нашими хлопцями. Цього я і приїхав. Довідатися, що у вас діється, та кількох хлопців ще взяти. Перед перенесенням повіту до Кам’янки маєм наказ збільшити міську міліцію. От поки тут нема що робити, бери кількох добрих хлопців з бурлаків та йди до нас за старшого міліціонера. Тебе в Кам’янці ніхто не знає.

– Як отаман відпустить, піду.

– Я з ним поговорю. Довго вже триматися не прийдеться. Весною щось викується, почнеться якийсь рух – тоді переб’єм повітове начальство, захопимо що вдасться зброї – і до Холодного Яру.

Звертаємо на лісову доріжку і лісом вибираємося на Мельничанські хутори.

Увечері відбулася нарада. Отаман згодився на «підсилення міліції» у Кам’янці. Хлопці з Чорнотою вночі від’їхали назад до Кам’янки.

Слідуючої ночі я з трьома козаками, з яких один добре знав розположення Кам’янки, добирався садами та городами до «управления милиции».

На варті коло дверей стояв донський козачок Андрюша. В коридорчику наладований максім. У приміщенні для міліціонерів на столі проти вікна – кольт. На підлозі – чотири скринки з ґранатами Мільса. В станку коло стіни – в зразковому порядку рушниці. На тапчанах спали й лежали одягнені «міліціонери» – самі наші хлопці. Міліціонери, які не знали таємниці кам’янської міліції, мали дозвіл мешкати на приватних мешканнях, хоч небажаних по настроях Чорнота із складу міліції видалив.