Чтение онлайн

Дордже підняв смугастий біло-червоний камінь.

— Чулен таки тебе не полишає, дивина… Може, врешті забереш з собою, та й поїси в голодну днину?

Редька пожбурила камінь подалі. Навколо розбіглась луна.

Дордже почав копирсатись посеред каміняччя і випорпав незабаром ще якийсь кругляк. Редьці він одразу здався півкулею сальцисону того ж, галицького індпошиву. З масними білими кавалками і прозорими прожилками. Дордже простяг його Редьці й зразу ж забрав до рюкзака:

— Ще попросиш у мене добавки. А дулю дам!

У Редьки починала серйозно котитись слина…

Простора кам’яниста долина, праворуч — якісь геть невиразні червоняві руїни, ліворуч річка, за нею скеля, що помножує її шум, так наче не тоненька цівочка тече три метри завширшки, а потужний холодний потік.

І таки справді холодний. Як би Редька не хвалилась тим, що для неї ліпше холод, аніж спека, ступати босоніж слизькими камінцями під водою, долаючи кілька десятків метрів углиб тьмяного гроту, перш ніж вийти знову на світ божий, давалось їй нелегко.

— А просто тут не можна солі наколупати десь? Наче ж он купка блищить, і он…

Редька високо над берегом розгледіла соляні пірамідки і вже збиралася, як зимовий олень, піти їх полизати.

— Нам точно в шахту, чи куди там, за нею лізти?

Дордже промовчав.

— Нє, ну скажи мені, дорогий, якого рожна ми з тобою лишили наші капці зі шкарпетками на сухому березі, а самі фігачимо по цій, м-м-м… не дуже теплій воді? — Редьчині ноги втратили вже будь-яку чутливість від крижаного потоку, і тільки коли вона ступала на камінь чи пісок, випхавши ногу з води, їй здавалося, що вона просто в сауні. Чи, як мінімум, по теплій шубі ступає.

— Ми їх, дорога, лишили, бо нікуди їх було взяти. Плюс до того мала вірогідність, що наші пахучі капці за цей час хтось поцупить. — Дордже спершу вимірював глибину потоку між скелями, куди на гостре каміння судилося ступати їх безневинним стопам. Відтак показував Редьці, на яку висоту слід закотити штани.

— Ясно. Ми — два нелетючі йоги. — Вирішила Редька. — Бо летючим йогам не доводилося би ступати на ці гострі тріщини — це ж від солі у грунті? — і на ці кляті камінці.

— А ти розслаб стопу. Як у дитинстві. Ти ж мусила бігати по асфальту?

— В дитинстві — ясен пень. Хто в дитинстві дбав про педікюр? Тоді й рот увесь синій був від шовковиці. А тепер сині будуть ноги… Коротше, дитинство в помірних широтах якось не передбачало крижаних гірських потоків і холодного гострого каміння з вогкою грязюкою.

— Ну добре вже, добре. — Дордже ступив обома ногами в потік. — Застрибуй.

— Куда? На тебе? Ти шо — здурів?

— Якщо штрикнеш мене своєю палкою, то точно здурів. — Редька перестала вимахувати своєю загостреною патикою для ходьби. І без зайвих зволікань застрибнула Дордже на ґорґоші.

— Важкувата як на свій зріст… — процідив крізь зуби Дордже і поніс її через глибокий, аж по коліна, потік.

«Ото як зараз удвох гепнемося, то точно гаплик прийде. Бо ж на мене упадемо…» — міркувала собі Редька і від страху завела:

— Чорноморець, матінко, чорномо-орець, вивів мене бо-осою ой на мо-о-орозець…

— Ти шо — здуріла? — напровсяк у свою чергу поцікавився Дордже.

— Нє. Просто так не страшно. І в’ючні тварини наче люблять пісню народну.

Замість вступати в полеміку щодо в’ючних тварин і скидати Редьку в воду, Дордже серйозно запитав:

— Це шо за пісня така?

— Нормальна собі пісня. Народна. Гуляй-Город співає в альбомі Положинського.

— Хто такий Положинський?

— Ой. Це надія і секс України. Так принаймні моя подруга Олена казала.

— А конкретніше?

— Співак такий. Поет. І громадський діяч.

— Я нічо не зрозумів, але вже. Злізай, до речі.

Редька, кряхтючи, злізла на землю. Рівновагу тримати вдавалося не легко. Щоразу, як п’ятка вдарялася об негладкий камінь, тіло заносило кудись, де іншій нозі було ще більш боляче, бо на її м’яку частину стопи припадало зо п’ять-шість гострих тріщин із задертими краями. Щоби не матюкатися, Редька знову завела пісню:

— Перебріла річку, не замочилася, я ж на твого сина не надивила-ася!

— А це вже що таке? — Дордже, очевидно, питав із ввічливості, вимірюючи патиком глибину наступного броду й зважуючи, скільки їм ще босоніж дряпатися до соляної шахти.

— А це вже ФАКТИЧНО САМІ. Про Марину пісня. Дуже сумна. Автентична. Не буду співати, бо розплачешся і нікуди не підеш.

— Ага. Це точно про мене. Залазь давай.

Отак собі Редька їхала на Дордже і хвацько вимахувала синім патиком для ходьби фірми petzel, із якої Дордже, трохи пошкрябавши швейцарським ножем, таки зробив petzl. З п’ятнадцятидоларової пари попихачок стодоларову. Непогано. Редька виспівувала інші шматки народних пісень, які пам’ятала, а Дордже все це мужньо терпів.

— Слухай, може, я тобі притчу розкажу по дорозі? Махаянська, в тєму, як ти кажеш.

— Яку ще притчу? — Редьку не влаштовувало те, що її душевний спів нагло переривають.

— Про двох монахів і жінку.

— Ну-ну.

Дордже підскочив, поправивши її у себе на ґорґошах.

— Одного разу йшли собі два монахи. Було це навесні. Все тануло, раптово розквітало, ріки повнились бурхливою водою. Прокидалось життя, одним словом.

— І де жінка? — нетерпляче пришпорила його Редька.

— Жінка, юна і вродлива, стояла на крутому березі ріки і плакала, боячись перейти швидку воду. Один із монахів, не довго думаючи, завдав її собі на плечі й переніс. Вернувся до товариша й пішов спокійно далі. На заході сонця товариш не витримав і дорікнув йому: мовляв, як ти посмів таке вчинити — притулити до свого тіла молоду жінку, понести її, торкаючись босих ніг і відчуваючи на шиї голі руки?! Тоді той, що допоміг при переправі, спокійно відповів: «От бачиш, я переніс її на той берег і там залишив. А ти ще й досі несеш її з собою».

Певний час Редька мовчала, зважуючи, як би тут проявити максимум в’їдливості: сказати «неси-неси» чи «вйо, Кокос, вйо!» Так і не надумала, мовчки ковзаючи поглядом по тріщинах у стінах вологого скелястого коридору. Вони наче дихали холодом, а все ж жили.

— Слухай. — Раптом Редька аж сіпнулася. — А тобі не здається, що ми зараз у глибокій пизді, от-от готові з’явитися на світ Божий?

— Мала би вже совість. І так із комфортом їдеш… — Дордже намагався вчергове рівно перейти бурхливий потік.