Чтение онлайн

Редька вирішила, що вже ліпше не питати, де ті гори Пама. Деколи, коли хочеш здаватися розумним, ліпше загадково промовчати. Редька знала не одного київського «інтелектуала», що заробив собі це реноме у вищеописаний спосіб. Але зазвичай сама вона, звісно ж, роззявлялася, бо ліпше здатися дурним один раз, але взнати те, чого не знав, ніж дурним усе життя й лишатися.

— Шкода, що за цією тепер ніхто не наглядає… — дивлячись угору на печеру, й лаштуючи їх поклажу внизу під камінням, зітхнув Дордже. — Раніше, казали мені в селі, тут жив один старий тибетець, поїв рідкісних подорожніх чаєм. Два роки тому він помер, і більше нікому тут порядкувати. І, відповідно, показати, в який бік іти, щоби вибратись з ущелини.

— Може, я би залишилася? — ляпнула Редька, й відразу ж подумала, а що вона тут буде їсти.

— Може. Як тільки я куплю вертоліт, щоби скидати тобі їжу і видовищ.

— Та видовищ мені має вистачити. Оно які ворони літають, — кивнула Редька в бік антропоморфної кручі. — Чи там, диви, раз у два дні й коні пройдуть із рисом і цукром на спинах. Я вже мовчу про диких кіз, що будуть пастися під моїм порогом, як агнці Божі…

Дордже сміявся, полощучи в річці пляшку від коли.

— А місцеві жителі, — далі собі фантазувала Редька, — серед котрих стану і я невдовзі, й так спокійно собі виживають без Інтернету і книжок. Сидять кружечком гарно коло грубки, дивляться зацікавлено, як рис із часником їм смажиться.

— Ну, ти над цим подумаєш. Час у нас іще є. — Дордже простягнув їй палку для ходьби, мовляв, так легше буде дертися, куди він показує.

— У нас? — Редька взяла патик, хоча й не розуміла, до чого він їй.

— Ну, в тебе, щоби мріяти про подібні речі, а в мене, щоби давати тобі контраргументи. За такою простою європейською мозкойобкою і час убити не проблема.

Редьчин благородний патос став тьмяніти.

— А взагалі-то, — змінив раптом тон Дордже, — ти б обережніше з мріями. А заразом і з інтенціями. Не перетвори їх ненароком у клятву.

— Га? — не зрозуміла Редька.

— Та знову ж, цитуючи Падму, свої самаї завжди варто зберігати за основу. Якщо їх порушиш, у цьому житті втратиш сприятливі обставини, а в наступних… — Дордже зробив страшні очі, — попадеш у пекельні світи.

— А. Ясно. Дуже страшно. — Редька не приховувала розчарування. — Куди ти, до речі, мене тягнеш? Оно сходи ж є.

— То до головної печери, якщо тобі таке формулювання до вподоби. А ми ще у водяну зайдемо. Води солоної набрати.

— Та вже ж набрали ніби?

— То частково. Чим більше соляних слідів наплаче в нашу пляшку від коли, тим ліпше.

— Соляних слідів? — Редька вже лізла. Але ще питала.

— Ага. Всюди, де пройшов Падма, ці сліди полишалися. Обережно, не бехнись головою, як ти любиш.

Вони майже навпочіпки залізли до крихітної печерки. Коли очі звикли до півтемряви, Редька розгледіла внизу, під стіною, маленьку круглу лунку, наповнену водою.

— Друга солена вода?

— Угу. Варто її вичерпати звідси, як повільно, але гарантовано набереться назад. — Дордже вже зачерпував дерев’яною саморобною ложечкою. — Місцевих найбільше дивує, як то вона ніколи не переливається через край.

— Це ж свята вода? — впевнилася напровсяк Редька, перш ніж ковтнути її й помастити собі вухо-горло-ніс і ясні очі.

— Кажуть, коли Падмасамбпхава йшов у ці краї з Тибету, в подолі свого червоного сен він ніс трохи тамтешньої солі. — Дордже набрав води в одну пляшечку й підставив іншу, від пепсі. — Спершу він вибрав шлях через Захід, але зустрів чоловіка, що сам себе, на питання Падми хто він, назвав ло кана.

— Що це таке?

— Дуже погане слово.

— Гірше за матюк?

— Страшніше самокритичністю. — Дордже посміхався, і світло з тінню провадили цікаву гру на його обличчі. — Це щось типу «чорний, чорноротий чоловік». Темний чувак, коротше. Одним словом, Падмасамбпхава вирішив передивитися свої дорожні плани й піти не туди, звідки придибав цей ло кана. І пішов собі на схід, змінивши шлях. Отакочки, як ми з тобою зараз ідемо, йому назустріч ніби.

Вони вийшли назовні, Дордже запакував пляшки з водою в кишені наплічника. Редька задерла голову доверху, метикуючи, як довго їм лізти цими східцями, де й півноги її не вміститься на сходинку.

— Ой мати рідна василева… — закряхтіла вона. — І довбав же їх хтось?

— Насправді можеш не поспішати, — Дордже вже вкотре пролистав тач-скрін навігатора, — бо, як я казав, не зовсім ясно, куди нам поспішати далі.

Він зітхнув і сховав комп’ютер до кишені.

— Ти ж казав, що ми йдемо? — Редьчина нога застигла над сходинкою в повітрі.

— Йдемо поки йдеться, — знизав плечима Дордже, — до печери он дійшли. Я думав, раптом сигнал із супутника намалюється. Було б хоч щось.

— І нічого?

— Ну як нічого? Сподіваюсь, хоч відчуття сорому в тебе є. Це ж ти на паперовій карті залила це місце ромом у Катманду, а потім підпалила і кричала, що то факел вічної мудрості.

— Ш-шо?.. — Редька готова була вмліти. — І ми сюди дійшли, а тепер ти про це кажеш?!

— Заспокойся, — засміявся Дордже, — я надурив тебе про факел. А ти не ведись на все, що тобі кажуть люди в горах. Та й звикнути вже треба було до цих забраклих фрагментів. До цього ж нас щось вело?

— Вело… А шо, як краник закрутили і не поведе? — Редька починала панікувати.

— Тоді будемо насолоджуватися печерою медитацій Ґуру Рінпоче, — незворушно відказав Дордже. — Ходімо догори.

— Чупшю ранчі… — сказав напівпошепки Дордже. Принаймні Редьці здалося, що він таке сказав. Перепитувати не стала. І, хоч печера й займала всі її думки дотепер, страх від незнання дороги сочився, як крем через дешеву тортівницю. Їм же конче треба встигнути наче? Дивно, як то Дордже це анітрішечки не переймає. «Ой спасітє-памагітє…»

Насправді їх було дві. Великі просторі печери в химерних червоних скелях над швидкою водою. При вході в першу горішню печеру Редька стала, як вкопана: якби вона не знала всієї пустельності й холоду цього краю, живі квіти й метелики — вони літали навіть у півтемряві головної печери! — нітрохи б її не здивували.

Перша печера була як балкон — сонце, щонайменш до полудня, добре освітлювало й прогрівало її. Маленькі пташки цвірінькали й порпалися в сухій траві, що встеляла її дно.

— Може, заночуємо тут? — ласо оцінюючи тепло й силу цього місця, запропонувала Редька.

— Наші тривожні сни можуть порушити тутешній спокій. Зараз не час для самадхи. Ти повинна дещо подивитись у печері. Тільки дивися по-особливому…

В більшій, головній печері Падми Самбпхави розвівалися проти сонця кольорові молільні прапорці й білі шалики, наївної роботи вівтар був за трон великим дерев’яним розмальованим скульптурам. Всюди сліди воскових свічок і попіл від курінь. Долівка нерівна, каскадами, наче видираєшся на гребінь гігантської чорної хвилі, а потім знову з нього спускаєшся. Редька взагалі-то терпіти не могла печери. «В мене клаустрофобія» — стверджувала вона. Але тут якось все було інакше. Через гру світла з прапорцями чи іще через щось, сказати вона не могла, аж поки в одному з кутів — лівому задньому, якщо дивитися на вхід — явно не відчула ту ж присутність, що й у ґомпі Ґар два дні тому.