Чтение онлайн

– Не буду лукавити – препаскудно. – Яків побачив, як видовжилося обличчя хазяїна, і поквапився його заспокоїти: – Але, прошу, не переймайтеся: у тому геть немає вашої провини. Просто, певно, подорож вимотала мене понад міру…

– Ну, з незвички майже п’ятнадцять годин трястися… – співчутливо кивнув Сіцінський.

– Але свіже повітря і холодна вода зробили диво, – усміхнувся Яків.

– Думаю, що сніданок стане ще одним приємним штрихом, – і собі всміхнувся Сіцінський, запрошуючи гостя до їдальні.

Поліцмейстер Лещинський прийняв Якова відразу, щойно той повідомив про своє прибуття. Був він насуплений і зосереджений, без зайвих реверансів і просторікувань подав руку для привітання та вказав на крісло.

– Пане Ровнєр, насамперед хочу перепросити, що ми так раптово зірвали вас із місця.

– Причина надто поважна, аби перепрошувати.

– Так-так… Ваша правда. Причина – жахлива.

Старий на мить замовк, розгублено потер перенісся, а тоді продовжив:

– Зізнаюся, я обіймаю цю посаду не так давно. Утім набачився всього й чимало. Одначе щоб отак… Слідчого… – Поліцмейстер знову замовк. Було видно, що він нервується й не приховує емоцій, переважно роздратування і – Яків здивувався – розгубленості.

– Насправді ми з Жигмонтом не були аж такими друзями. Товаришували ще студентами.

– Але він про вас згадував і казав, що ви листувалися.

– Було таке.

– Достатньо того, що Тереховський хотів просити вас про допомогу у справі.

– Так… – Ровнєр до дрібниць згадав першу телеграму й роздратованого листоношу.

– І достатньо вашої компетенції як поліційного лікаря. Ми багато чули про ваші успіхи навесні.

– Та які там успіхи, – Яків спохмурнів. Йому почало набридати, що з нього роблять мало не героя, тоді як він припустився помилок, про які й згадати гидко.

– Убивства припинилися – і це успіх, – відрізав поліцмейстер, задзвенівши металом у голосі. – З малого складається велике.

Він повагом обійшов кабінет, суплячи брови, а тоді заговорив звичним, трохи розгубленим тоном:

– Ми маємо свого фельдшера при управі. Але, на жаль, його вистачає лише на те, аби засвідчити смерть і встановити її причину. Хоча іноді й тут не без проколів. Тому я особисто віддав наказ запросити саме вас для експертизи тіл…

– Тіл? – Ровнєр мимоволі перебив поліцмейстера. – Але ж у телеграмі йшлося про Жигмонта…

– Я схильний вважати, – поліцмейстер знову потер перенісся, – що в убивстві пана Тереховського є дещо спільне з попередніми справами, котрі вів якраз він.

– Спільне?

– Відсутність крові в тілах.

– А тепер попрошу докладніше.

– Пане Ровнєр, на жаль, я не поінформований, як би хотів і як би хотілося вам. У справах багато незрозумілого, і, власне, із цієї причини ми й прагнули ввести в управі посаду слідчого, який би займався складними випадками. Сподіваюся, пан Тереховський залишив по собі якісь записи, що спрямують вас на правильну стежку. Зі свого боку обіцяю вам усебічну підтримку та сприяння, виділю людину в поміч і навіть надам особливі повноваження на час розслідування.

Яків лише мовчки кивнув у відповідь. Схоже, просто оглядом тіла чи – він поправив себе – тіл тут не обійдеться. У Кам’янці доведеться затриматися довше, ніж на день-два. Звісно, можна було послатися на нагальні справи у Проскурові й відмовитися від того, що мусила б виконувати поліція. Але одного разу він уже поклався на поліцію і добре пам’ятає, чим усе закінчилося. Спогад про бідолашного Миколашку й досі ятрив болем.

– Пане поліцмейстере, прошу взяти до уваги, що я тільки лікар. І може так статися, що зі справою не впораюся, – Яків помітив, що поліцмейстер намагається його перервати, підніс руку та із притиском закінчив свою думку. – Однак обіцяю вам, що все, залежне від мене як від лікаря, я зроблю.

Поліцмейстер зітхнув і розвів руками.

– Мені нічого не лишається, як погодитися з вами, пане Ровнєр.

– Ще мені треба десь жити. Адже, зізнаюся, я не сподівався, що доведеться затриматися в Кам’янці довше, ніж на кілька днів.

– Цим можете не перейматися. Управа візьме на себе всі витрати, пов’язані з житлом і забезпеченням. Мешкатимете на колишній квартирі пана Тереховського, із власницею про все домовлено. Заодно й придивитеся до всього там, на місці. Побудете, так би мовити, у його шкурі.

Яків хотів зауважити, що з огляду на долю приятеля ні за які гроші не бажає побути в Жигмонтовій шкурі, але вчасно зупинився – зараз не час присікуватися до слів. Літній поліцмейстер знервований і втомлений: кілька нерозкритих убивств за короткий проміжок часу – це не жарти.

– Також я волів би пошвидше оглянути тіло. Тіла…

– За цим справа не стане – я звелю провести вас до льодовні, щойно з’ясуємо всі деталі. – Поліцмейстер замовк, ніби збирався з думками, а тоді рішуче заговорив далі: – Знаєте, пане Ровнєр, як офіційна особа я не маю права доручати вам те, що не належить до компетенції запрошеного медичного експерта. Але як людина… Зізнаюся, що у моєму підпорядкуванні не знайдеться метикованих хлопців, аби доручити їм цю справу. Саме тому ми так довго билися, доки запросили до нас на службу пана Тереховського. Він повинен був стати тією молодою кров’ю, якої нам не виста…

Поліцмейстер затнувся, немов перечепився через слово «кров», але опанував себе й продовжив:

– Ми втратили слідчого. А до цього, за дещо схожих обставин, загинуло ще двоє людей. Я не можу вам наказувати, але якби ви погодилися…

– Я зроблю все, що зможу, – Яків насупився.

– До речі, кабінет пана Тереховського також у вашому розпорядженні. І наостанок дам вам пораду – познайомтеся з отцем Олексієм.

Яків мовчки сидів у Жигмонтовій комірчині, яку поліцмейстер гордо назвав кабінетом, за столом, заваленим паперами й теками зі старими справами. Він упівока переглянув одну – минулорічну, а тоді спробував уявити, що ж робив тут Жигмонт востаннє, перед тим, як подався назустріч власній смерті. Поліціянт, який чергував тієї ночі, стверджував, що приятель засидівся допізна й пішов додому близько о пів на другу, неймовірно втомлений.

Яків висунув шухляду й отетеріло витріщився на револьвер. Забув? Чи залишив навмисне? І тієї самої ночі потрапив до рук убивці.

Він торкнувся пальцями холодного руків’я. Від часу засідки в аптеці Деревоєда Ровнєр не брав до рук зброї, але пам’ятав, що та дарує впевненість. Зараз же, коли десь поряд бродить таємничий убивця принаймні трьох людей, такою впевненістю легковажити не варт. Отож Яків зважив у руці Жигмонтів револьвер і поклав його до кишені.

Що робити далі? Очевидно, що папери на столі доведеться ретельно переглянути (цікавився ж ними покійний!), але пізніше. Зараз годилося б навідатися до льодовні й оглянути тіла. Чи краще спочатку обстежити місце вбивства? Хоча, зважаючи на те, що від часу пригоди минуло понад дві доби, нічого важливого, найімовірніше, знайти не вдасться (Ровнєр не надто покладався на власну спостережливість, доки не йшлося про огляд тіл: як не крути, але він таки лікар, а не слідчий).

На Жигмонта напали просто посеред вулиці… Яків здригнувся, коли зрозумів, що тієї осоружної ночі його приятель прямував додому – туди саме, де сьогодні, за словами поліцмейстера, уперше ночуватиме й він. Тіло вкрилося гусячою шкірою, і пересохло в горлі: поверталися давні спогади, уже майже забуті. Із закамарків підсвідомості знову виповзла вранішня незбагненна тривога.

Що ж такого з’ясував у ході слідства Жигмонт, що його прибрали? Зрозуміло ж бо, що слідчого просто так не вбивають. Отже, той рухався в потрібному напрямі.