Чтение онлайн

– І, повірте, це далеко не все, що можна нафантазувати з кавових зерен!

– Тоді, шановний, мушу зізнатися, що ви бачите перед собою невігласа, який геть не тямить, чого хоче.

– Ви ж у нас уперше? – Кельнер укотре уважно глипнув на Жигмонта.

– Так.

– Тоді дозвольте вас вразити.

– Сподіваюся, приємно, – Жигмонт усміхнувся. Кельнер починав йому подобатися. Та й, крім усього, із прочинених дверей кав’ярні раптом війнуло таким запаморочливим ароматом, що в нього закрутилося в голові. Це була неймовірна симфонія кави – якихось невідомих екзотичних спецій, свіжої здоби та нагрітих сонцем фруктів. Принаймні саме отакі асоціації видав Жигмонтові його тренований мозок слідчого.

– О, звісно, – кельнер шанобливо вклонився, на східний лад торкаючись рукою чола. – Наша кав’ярня дарує лише приємні враження.

– Тоді нетерпляче чекаю.

Кельнер знову вклонився і м’яко прослизнув до приміщення, а Жигмонт відкинувся на спинку стільчика та на повні груди вдихнув прохолодне повітря, напоєне пахощами Сходу.

Місто й справді перепрошувало за нічні незручності й усіляко намагалося виправити думку про себе.

– І тобі це вдається, – під носа пробурмотів Жигмонт, блаженно озираючись навколо. Повз пробігали в якихось своїх справах заклопотані люди, торохтіли вози й коляски, а він сидів і насолоджувався спокоєм, умиротворенням і ласкавим сонцем. І хоча він поки що зовсім не бачив Кам’янець, той починав йому подобатися.

– Прошпана?

Чийсь деренчливий голос скинув Жигмонта з небес на землю. Він покліпав засліпленими сонцем очима й нарешті розгледів поряд зі своїм столиком худорлявого чоловічка з куценькою борідкою та рідким волоссям до плечей, недбало зачесаним на проділ. Далеко не першої свіжості костюм сидів на ньому мішкувато, а нечищені черевики давно просили дати їм спокій. У руках чолов’яга м’яв капелюха і несміливо переступав з ноги на ногу.

– Прошу? – Жигмонт не зрозумів, що від нього хочуть, і тицьнув собі в груди пальцем. – Ви до мене?

– Так, прошпана, – кивнув чоловічок.

– Слухаю вас, – Жигмонт підібрався і ще раз прискіпливо оглянув чоловіка. Скидалося на те, що зараз у нього проситимуть гроші.

– Чи не бажає пан почастувати випадкового перехожого кавою й натомість почути від нього кілька чудових історій, які звеселять розум або ж серце?

У Жигмонта відвисла щелепа. Він очікував, що чоловічок скаржитиметься на підступну долю, котра вчора підносила чарку за чаркою, а сьогодні покинула стражденний організм напризволяще. Він лаштувався вислухати історію про загублений гаманець і відчайдушну потребу кількох копійок, аби купити місце в екіпажі, що прямує до біса на роги. Він, зрештою, сприйняв би й оповідку про пограбування, але щоб уранці волоцюжка просив кави та ще й в обмін на історію – з таким стикнувся вперше.

Жигмонт відкрив було рота, але цієї ж миті з кав’ярні вигулькнув кельнер з невеличкою тацею на одну чашку. Він побачив чоловічка і спохмурнів.

– Прошу, пане, ось і обіцяний сюрприз. Він вас приємно здивує, – кельнер поставив перед гостем невеличку філіжанку, розписану витонченими східними візерунками. Від темної й наче аж густої рідини підіймався божественний аромат. Жигмонт на мить замружився від насолоди, проте встиг краєм ока помітити, як волоцюжка зніяковіло відступив убік і геть розчавив у руках капелюха.

– Дякую, – він приязно всміхнувся кельнерові. – Аромат уже дивує.

– І не турбуйтеся про відпочинок, заваду ми зараз приберемо, – кельнер грізно насупився і ступив крок назустріч волоцюжці. Того наче вітром здуло.

– Зізнаюся, мені він навіть сподобався, – промовив Жигмонт, обережно пригублюючи каву.

– Загалом він зовсім нешкідливий, – розвів руками кельнер. – Але дехто з відвідувачів буває не надто втішений його товариством.

– Місцевий п’яничка?

– Місцева знаменитість.

– Навіть так?

– Ви не повірите, хто він насправді.

– Здивуйте мене знову, – усміхнувся Жигмонт, салютуючи кельнерові філіжанкою. Кава й справді перевершила всі сподівання.

– Ви щойно розмовляли зі священником.

– Із ким? – Жигмонт похлинувся кавою і мусив над силу затримати дихання, аби не заляпати сорочку. Чоловічок з очевидними слідами вчорашньої пиятики на несвіжому обличчі – священник?

– Вам не почулося. Щоправда, священник він уже давно колишній, але всеньке місто звертається до нього не інакше як отець Ол'eксій.

Жигмонт ковзнув поглядом по вуличці в той бік, де зник волоцюжка. Розум тепер відмовлявся називати його так. Невідомо за що чоловічка позбавили сану, але його соціальний статус для Жигмонта однаково зріс: він більше не був просто п’яничкою, хоч і до «отця» поки що не піднявся.

– Тепер він промишляє історіями?

– Тепер він промишляє здебільшого тим, що набридає людям. Щоправда, його можна не остерігатися – то цілком невинна людина.

– У такому разі, – Жигмонт відсьорбнув кави, – ви даремно його злякали. Я в Кам’янці вперше, але, дай Боже, трохи затримаюся. Тож було б цікаво познайомитися з місцевою «легендою».

– О, – кельнер розсміявся (він дозволив собі побесідувати з відвідувачем, позаяк той був наразі єдиним), – можете не засмучуватися. Хто-хто, а отець Олексій не змусить на себе довго чекати. Іноді здається, що він знає в обличчя кожного мешканця міста. І саме тому безпомилково визначає гостей, до яких і в’язне.

– Перебільшуєте? – недовірливо всміхнувся Жигмонт.

– Почасти, – кивнув кельнер. – Але не надто.

– Тоді це унікальний чоловік. І я неодмінно хочу з ним погомоніти.

– Матимете таку нагоду безліч разів, – кельнер знову всміхнувся, кивнув і зник у кав’ярні.

Чашка з кавою була мініатюрною, і напою мало стачити ще на один-два ковтки, тому Жигмонт не квапився. Він замріяно розглядав перехожих, мугикав під носа нехитру мелодію та будував плани. Відзавтра розпочнеться його робота в Кам’янці, відзавтра він з головою порине у круговерть тутешнього життя, чи то пак смерті – справа бідолашного пана Горохова, вочевидь, отак просто повз нього не проскочить. А отець Олексій і справді може виявитися непоганим інформатором. Такий собі ходячий довідник, який іноді потрібно підбадьорювати кавою чи чимось міцнішим. Без сумніву, він носій маси інформації, котра так чи так зацікавить його – Жигмонта. Отож треба чимшвидше відшукати колишнього священника та спробувати заприятелювати з ним.

Щойно Жигмонт про це подумав, як з-за спини почулося вже знайоме:

– Прошпана?

Слідчий рвучко озирнувся, чим налякав чоловічка. Той схарапуджено відстрибнув на крок назад, але миттю оговтався.

– Ви повернулися?

– Прошпана, я отуто за рогом причаївся… І мимоволі, не подумайте чого, саме мимоволі підслухав вашу розмову…

– Та-ак, – злегка всміхнувшись, протягнув Жигмонт.

– Вам потрібна людина, щоб ознайомити вас із містом…

– І ви хочете запропонувати власну кандидатуру.