Чтение онлайн

— Тебе добре посилати лише по смерть, — господиня своєму господареві. — Так не буває, щоб ти та чогось не забув.

— То біжи сама, — огризається господар.

— Ну й побіжу…

Назріває сімейна сварка. Ви ще більше ніяковієте. Вам чомусь здається, що все це — через вас. «Якого біса ми прийшли? Через нас он люди лаються».

— Це щоб було востаннє, — шепочете своїй половині. — Чуєш, востаннє! Більше моєї ноги тут не буде.

Вона обіцяє. Раптом увіходить господар. Він вам нагадує ідіота: очі злі, а на устах посмішка.

— Ну, чим тут розважаються наші дорогі гості?! Трохи скучнувато? — запитує він. — Ну, нічого, зараз буде весело. От Клава тільки збігає в гастроном, візьме майонез, хрін і…

Йому не дають договорити. Всі кричать:

— Ну для чого? Ми ж не прийшли до вас наїдатись. Посидимо, поговоримо…

Господар заспокоює. Комусь пропонує сімейний альбом, іншим показує значки, які збирає син. Вам дає колоду карт. Ви тасуєте й помічаєте, як до вас підсовується мордатий тип. У вас до нього одразу ж з'являється неприязнь. Ви почуваєтесь зайвим. Так і є — нахаба взяв карти, які ви поклали собі. Зводитесь і йдете в іншу кімнату. Там, несподівано для себе, помічаєте хлопчика, який забився у куток і сидить, наче ховрашок у нірці.

— Як тебе звати?

— Вова, — відповідає він.

— А чого ти тут?

— Туди, — показує на вітальню, — мама не дозволяє.

— А-а! Ну, нічого… Зі мною можна. Ходімо, розкажеш мені, скільки тобі років, куди ти ходиш.

Хлопчик вам охоче відповідає, але ви все пропускаєте повз вуха, бо раді, що нарешті знайшли й собі заняття — забавлятися з дитиною. Полегшено зітхнувши, сідаєте на диван. У цю мить знову заходить господар. Мило вам осміхається. Ви хочете йому теж зробити приємність і кажете:

— Яке миле дитя!

— Да, да, — згоджується він і гладить Вову по голівці.

— Якщо говорити відверто… Сідайте, будь ласка, — запрошуєте ви господаря. Він сідає. — Так от, якщо говорити відверто, то я досі не уявляв собі, як люди визначають, на кого схожа дитина: на батька, маму, бабу чи діда. А це тепер помітив, що Вова справді, як дві краплі води, схожий на вас.

— На мене? — перепитує господар.

— А ви що, переконані в протилежному?

— Бачите, я… — Господар хоче сказати щось, але ви його вчасно зупиняєте. Думаєте: «Невже й цього разу помилився? Невже він весь у маму? Та ні, не може бути. Такий же капловухий, як батько. Очі балухаті, ніс баклажаном, губи наче варениці. Ну, викапаний батько. Мати ж гарна жіночка».

— І ви стверджуєте, що це не так? — наступаєте на господаря.

— Я нічого не стверджую… Я хочу сказати…

— Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовині вуха…

Господар здивовано дивиться.

— Ну що ви скажете?

— М-да! Можливо, якась схожість є.

— Ви це називаєте — «якась схожість»? Цілком ваші вуха, тільки в мініатюрі. А візьміть ніс! Подивіться на його ніс. У кого ще такий ніс, як у цього милого… у-у-у… і славного хлопчика? Тільки у вас і в нього…

Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.

— Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, — вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав — викапаний ви…

— Пробачте, але це не мій син, — раптом виривається в господаря.

— Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?

— Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Мені навіть здалося…

— Що вам здалося?

— Ну, що навпаки… Ви схожі на нього, а не я.

«Мда! — мдакаєте ви про себе. — Оце ситуація!»

Господар тим часом зводиться й щезає на кухні.

— А де твій тато? — питаєте в хлопчика.

— Он, — показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.

Ви підсідаєте ближче.

— Ну, як? — цікавитесь у типа.

— Карта не йде, хоч убий! Не везе!..

— Зате в коханні повезе, — підбадьорюєте ви.

— І не кажіть… Уже повезло.

— Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копія… Розповідав мені, як його звати. Сказав, що йому шість років.

— Це він може… Туз хрестовий… Бито, — каже тип.

— Пробачте, а ви зі своєю давно живете?

— Ви до мене? — питає товстомордий.

— Ну, да…

— П'ять місяців.

— Що? — перепитуєте ви так, ніби проковтнули виделку. — Як же це так? Ви п'ять місяців, а синові шість років?

— Дуже просто… Дама пік… — товстомордий б'є. — Від першого чоловіка синок… Забрав… Нічим було крити… Як бачите, ні в картах, ні в коханні…

Вам на душі стає тоскно. Хоча б швидше до столу. «Ну й жінка, — це ви про свою. — Знову через неї влип. Більше я не піду з нею в гості. Чорта лисого бачитиме вона мене у своїх знайомих…»

У кімнату вбігає ще один шибеник. «Мабуть, оце син господаря, — думаєте ви й пильно вдивляєтесь у його обличчя. — Очі, вуха — ніби його. А втім, хто зна?! Ліпше не зачіпати. А що, як він виявиться сином сусіда?..»

Коли з вами й справді таке трапиться, моя вам порада: не беріть це близько до серця. Так і до інфаркту не далеко. Помилились? Нічого страшного. З ким не буває! Погладьте хлопчину по чубчику і вдайте, що ви ще більше здивовані, ніж хазяїн.

— Ніколи б не подумав, — скажіть йому. — Ви запевняєте, що це син сусіда? Дивно! А він так схожий на вас.

Після цього сідайте до столу і, головне, добре закусуйте.

Якщо ви спостережливі, то, безперечно, помітили, як у наш час багато парубків. І це незважаючи на те, що вони відбули армію, мають професію, інколи навіть ізольовану квартиру! А от не одружуються. У чому ж причина? А причина, як виявляється, у тому, що більша частина з них не знає, про що розмовляти з майбутньою дружиною. Куди легше з коханою. З нею взагалі можна не вести ніяких розмов. Бо закохані, до відвідування загсу, як достеменно встановлено, розмовами не переобтяжують себе, ніяких сімейних проблем не вирішують, а тільки страждають від кохання, мовчать або зітхають, густо пересипаючи страждання довгими й затяжними поцілунками.