Чтение онлайн

— Лев!

— Ну, так я тобі його піймаю! — сказав заєць та й подався у степ.

Вже чи довго, чи коротко скакав заєць по степу, а таки добіг до тієї печери, що в їй жив лев. Став на дверях, ледве до клямки дістав, та цок, цок, цок!

Лев, теє почувши, вийшов на поріг.

— А що тобі, зайчику-побігайчику, треба? — питає. — Може, тебе хто обідив?

— Та ні, хвалити Бога, ніхто мене не обідив, а тільки такий до нас страшний звір у степ зайшов, що ніхто проти нього не встоїть. Уліз він у криницю і не дає нікому води напитись. Уже другий день, як ні у кого з нас ані рисочки в роті не було. Увесь звір по степу пропадає. Розбіжиться усе твоє царство. Рятуй!..

— Страшний звір, кажеш? Ану, веди мене до криниці!

Приходять до криниці. От лев нахиливсь над водою, став придивлятись, хто там є. А вода як дзеркало — так і видно того, хто нахилився. Лев же ж думав, що то і є отой страшний звір, про якого розказував заєць, бо зроду себе не бачив і не знав, який він є.

Як же ж зареве тоді лев над цямриною, аж у вухах у зайця залящало, а з криниці ще дужче луна пішла:

— Го-го-го!..

Простяг лапу лев, щоб достати ворога; аж і той простягає.

Дуже розсердився лев, бо ще не було видано такого звіра, щоб проти нього лапу простяг.

Розігнавсь тоді лев та шубовсь у воду сторчака… А звідти вже ніяк йому не вилізти.

Отак заєць доказав свою силу.

Поставив мужичок капкан вечером пізно на тропі лисиці, куди вона ходить ноччю… Зверху на капкані положив кусочок гов’ядини. Потом лиса куда-то бігла, за своїми промислами; пробіжала, а потом почула дух гов’ядини, завернулась, начала розіскувать, де воно кусочок гов’ядини пахтить. Іскала, іскала, потом найшла. Обійшла округи, а потом кусочок гов’ядини, пригребений снігом, вона лапою начала одгрібать, щоб цей кусочок з’їсти. Як ось гребнула лапою, у капкані підскочили угору пружини й ударили лисицю по нозі, і так вона осталась у капкані. Дьоргала, дьоргала ножку — не видьорнула і говорить, що не думала буть у базарі, но шеймени-щетинники понесуть.

Як стало розвидняться, іде мужичок довідуваться до капкана, що у йому є. Доходить до того місця, що становив капкан, як дивиться — лисиця… Плутається, плутається, дьоргається утекти, но не вирветься. Підійшов мужичок з кийком бить лисицю. «А, ти тут!» — мужик говорить. Лисиця отвічає мужичку: «Не бий мене! Я тобі таке скажу хороше прешествіє». Мужичок говорить: «Скажи!» — «Пусти, тоді і скажу».

Як мужичок пустив, тоді вона побігла і побігла. Мужичок говорить: «Що ж ти мене обманула! Ти ж говорила мені, що «пусти мене, мужичок, я тобі розказ хороший розкажу», а я говорив — «говори». А ти і сказала, що «пусти мене, тоді я скажу». Якби ж я був тебе не пускав, щоби ти мені сказала, а то я тебе пустив, а ти мене тепер обманула».

Мужичок взяв капкан і пішов додому.

Музиканти грали на свадьбі. На свадьбі вони випивші були; ішли дорогою додому, схотілося їм отдохнуть. Старший музикант говорить: «Давай тут отдихнем». Положив скрипку долі, на дорозі. Його товариш положив бубон на землі, на дорозі. Полягали отдихать і заснули. Біжить лисиця дорогою, дивиться — щось на дорозі лежить. Підходить ближче до музиканта. Підійшла вона до скрипки, подивилася на скрипку, і в лисиці була охота лапою торкнуть по струнах скрипки. Як вона дьорнула лапою по струнах, струни голосно обізвались. Лисиця і говорить: «Голос-то господський, та чортова думка». І з тим побігла.

Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась, гнулась од холоду, невмоготу їй становилось переносить мороз. Пішла вона до вовка і каже: «Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувать». — «Ні, сестро, мені самому тісно». — «Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жить». — «Ну, та Бог з тобою, у дворі живи».

Побула вона у дворі день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала прохать вовка: «Вовчику-братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла». — «Ні, в хату не пущу, ти будеш мені мішать». — «Та пусти мене хоч на часочок, я обогріюсь». — «Ну, погріться можна».

Утискалась лисиця в хату, обогрілась і осігнувалась там жить. Забралась на піч і лежить, одкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтягло. Прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі і почала шастать по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату — ніде не нагибала собі їжі. Вийшла потихеньку в сіни, почала і там шарить. Намацала горщик з маслом і дві жарених гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти нахідку. Та побоялась, щоб вовк не попиняв на неї, що вона поїла. А далі положила ті ласощі біля сінешних дверей, а сама вернулась в хату, злізла на піч, лягла і хропе, як будь-то ніде не бувала.

Ранком, тіко що почало розвидняться, лисиця підхватилась, почухалась і каже вовкові: «На сьогодні мене прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернусь». — «Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу; біжи, коли тобі треба».

Лисиця подалась. Вискочивши з хати, вона захватила з собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самих обід, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодивсь обідать, кинувсь в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досадно стало. Сердивсь, лаявсь, сваривсь — і сам не знав, на кого. Лисиця баче, що вовк не в своїй тарілці, і каже: «Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тіко вернулась». — «Та ні, я на тебе не пиняю; це похоже Мишка-кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер будем обідать?» — «Не рябій, вовче, сьогодні як-небудь переживем голодні, а завтра що Бог дасть, нам голодать не привикать».

Лисиця залізла на піч, лягла, ноги витягла, хвіст одкинула і лежала… А вовк голодний корчився і з боку на бік повертався, і живіт бідязі до самої спини підтягло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і каже: «Іди ти, сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, нездужаю бігать. У тебе шуба тепла, не так скоро замерзнеш і ти здатніша на хитрощі».

Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухаться вовка; за це він міг вигнать її з хати. Пішла вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту місця, звернула з дороги, лягла в окоп, притаїлась і ждала случая. Так, як через півгодини, їхав мужик в город, віз різаного барана на продажу. Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрать. Підождала, поки мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбаться в санях. Розгорнула рядно і ну викидать звідти куски баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підобрала всі шматки докупи, наїлась гарненько; останні шматки баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тіко губи помазав.

На другий день вовк знов посилав лисицю на роздобичу, а вона йому сказала: «Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобуть обід, а то я собак боюсь». — «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?» — «Та я ходила на село і там у одного чоловіка повний винбарь м’яса провідала». — «А навіщо ж йому м’ясо?» — «Так він же торгує ним».

Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядаться, де той винбарь стоїть, у якому повно м’яса. По запаху пішов навмання до одного винбаря і вправду наткнувсь невзначай на такий винбарь, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом винбаря, приглядавсь, де б найти дірку, у яку можна б було пробраться у винбарь. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе в ту дірку, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував — голова не влазе, а запах м’яса іще дужче роздратував його утробу. Йому почулось, що м’ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацать, шукать м’ясо. А у винбарі над самою діркою та стояв капкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок мужик пішов до винбаря, побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.

На другу зиму лисиці вовча хата не понаравилась. Пішла вона до медведя і каже: «Пусти мене, Мишутка, до себе перезимувать». — «А хіба у тебе нема своєї хати?» — «Та була старенька, розвалилась, а нову построять не вправилась, бо на мою долю випало нещастя: чоловік умер, було не до хати, а тепер наступив холод, нікуди податься. Пожалій мене, сиротину!»

Медвідь зжалівся, пустив. Медвідь лежав, лапу свою ссав, а лисиця ходила на охоту і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підобгала їх під себе, одкусувала по шматочку і їла. Взяла завіна медведя, що лисиця щось жує, спитав у неї: «Що ти, сестро, їси?» — «Та се я свої кишки витягаю з живота і їм». — «А хіба вони добрі?» — «О, дуже добрі!» — «Ану, дай мені клаптик, я покуштую». Лисиця дала йому шматок курятинки. Медвідь покуштував, показались йому дуже смашними. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав медвідь свої кишки, поки й здох на місці. Осталась лисиця одна господарювать у медвежій хаті. Всю зиму їла медвеже м’ясо, а на його шкурі спала, мов паня.