Чтение онлайн

— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і закинув його в льох.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк — та до бичка:

— Хто ти такий? Скажи мені!

— Я бичок-третячок з соломи зроблений, смолою засмолений!

— Коли ти смолою засмолений, — каже вовк, — то дай і мені смоли засмолити бік, а то капосні собаки обідрали.

— Бери!

Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Драв, драв та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Так вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка уже й не видко. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», — та й пішла; коли дивиться — вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика в льох укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти; сіла під могилою та й заснула.

Біжить лисичка.

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

— Бери!

Узяла й лисиця зубами — ніяк не вирветься. Баба дідові сказала — дід укинув у льох і лисичку. А далі зайчика-побігайчика піймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожуха.

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти лучче на волю! Я тобі багато меду принесу.

— Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

— Ой, не ріж мене, дідусю. Я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Гляди!

І вовка випустив.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

— Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички, — каже, — гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкурки, я тобі й гусей, і курей принесу!

— Ну, гляди!

І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить.

Зайчик його питає, а він каже:

— У зайчика шкура м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

— Ох, не ріж мене, дідусю, — я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив і його.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда у двері. Баба прокинулась:

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, — піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв той мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! Коли вийде, — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли! А бичок, що не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.

Ворона ходила біля річки, шукала собі їжі. Побачивши в очереті рака, схопила його, сіла на гілку дерева, яке росло якраз над річкою, і уже лагодилась клювать рака. Рак баче, що не дурна шутка, почав хвалить ворону: «Я знав твого батька і матір, гарні птиці були». Ворона, не роззявляючи рота, промовила: «Угу!» А рак знов: «Знаю твоїх братів і сестер, дуже гарні птиці». А ворона промовила: «Угу!» А рак знов: «Всі твої родичі гарні птиці, а все ж таки до тебе ніхто не дійде, ти краща од всіх. Куди годиться павич або канарейка! У тебе пір’я, як той бархат, а голос — як у соборного диякона». Ворона од хвальби розкисла, зраділа, роззявила рот і каркнула: «Да! Да!»

А рак вискочив з рота і шльопнув у воду. Ворона схаменулась, та вже було пізно. Розсердилась вона на рака, почала слідкувать за ним. Тут вона подумала: «Ну, тепер уже не одуриш; попадешся другий раз, так не вирвешся». Рак у свою чергу підмовив сома, щоб він підстеріг ворону.

На другий раз ворона прилетіла до річки, сіла на березі, подивилась на воду, потім увійшла по самі коліна в річку і пильно придивлялась, чи не покажеться рак. А сом уже давно із-за осоки виглядав і прицілявся схопить ворону. Рак виліз з печери і повз по дну недалеко од ворони. Ворона тіко прицілилась уткнуть голову у воду, щоб схопить рака, а сом миттю кинувсь на ворону і проковтнув її. Рак зрадів, що у його ворога нема, а на сома він дививсь як на добродія свого.

Наступила петрівка. Рак почав линять, заліз у печеру і лежав там, поки стара кожа злізла, а нова наросла. Виліз рак з м’якою і повз по дну без ніякої опаски. Плив мимо сом, побачив рака. Рак дуже йому понаравився; підплив до його і проковтнув.

Другий рак побачив, виглянув з печери і сказав: «Навіщо ж ти забороняв його од ворони, коли не думав оставить його живим?» А сом каже: «Дурний ти, раче! Якби я не заборонив його од ворони, так тоді б мені самому не довелось його з’їсти!»

Був в одного ґазди старий пес, уже був глухий, спустів; вони не давали єму їсти та й нагнали геть. Пес ляг у рові та й лежить голоден, а вовк приходить, питає єго: «Що ти є за оден?» А він каже: «Я є швець!» А вовк каже: «Ти би мені не вшив чоботи?» Тог каже: «Вшию, але треба, — каже, — аби-с мені імив коня, аби був ремінь добрий; я би-х тобі з того вшив». Вовк каже: «Ходи зо мнов!»

Пішли оба. Прийшли на долину, а там пас кінь. Каже вовк до пса: «А звурсавєм си?» А пес каже: «Звурсав!» — «А посоловіли ми, — каже, — очі?» А пес каже: «Посоловіли!» Вовк у тот час штрик і ймив коня та заїв. Питає вовк, а пес каже: «Прийдеш за дві неділі».

Пес тих дві неділі їв і одужав. Вовк у дві неділі прийшов і питає: «Готові чоботи?» — «Ще не готові; коби-с притяг ще вепря, аби було чим дратву мастити!»

Вовк пішов, притяг із села вепря та дав псові та й питає: «Коли вже будуть чоботи готові?» — «Прийдеш за тиждень». Вовк прийшов за тиждень: «Готові чоботи?» Він каже: «Готові. Жениться мого ґазди син та дістав чоботи до вінчання, але ідім на весілля, а по весіллю тот чоботи скине, а я тобі віддам».

Прийшли оба на весілля. Пес вовка запровадив під піч, а там була бочка з горівкою. Як починали горівку, то миску підложували, горівки в миску натекло. Пес каже вовкові: «Пиймо горівки!» Пес пив трохи, а вовк потяг багато та й си впив. Скликали за стіл людей, зачали люди співати барвінкової, а вовк під піччов собі. Учули люди, що щось виє під піччов. Люди перетихнуть, та й вовк мовчить; як люди зачинають, то вовк собі. То був вечір. Засвітили світло, подивилися під піч, а то вовк із псом! Як справили хлопців, взяли буки, набили вовка і пса, вигнали на двір. А вовк п’яний до пса та хотів з’їсти, а пес тікав туди, куди єго ґазда сітку клав. Пес почерез сітку перештрик, а вовк упав у сітку. Каже пес до вовка: «А може-м тя не убув?» А вовк каже: «Та я виджу, що-с убув; вже аби си не трафило нікому більше, як мені си трафило!»