Чтение онлайн

Дуже дякувала чапля свою куму за таку гарну видумку. А черепаха вернулась у річку, зібрала коло себе великий гурт риби та й каже:

— Ходила я в гості до своєї куми чаплі, так чула од неї, що над нашою річкою збирається велике лихо…

— Яке? — питають швиденько кой-які цікаві рибки.

— Таке велике лихо, що й розказувать страшно! Збираються люди з нашого ставка випустить воду, щоб виловить усю чисто рибу… Для мене це діло не дуже страшне, бо люди мною не користуються; та як захочу, так і сама перелізу із цієї річки в другу; а от вам, рибам, прийдеться, мабуть, усім пропасти?

Перелякалась у річці уся риба, почувши од черепахи отаке лихо. Зачала вона од великого горя скрізь по річці метаться, стрибать та підкидаться, а як помогти собі в такій біді — не знає. Зібралось уп’ять коло старої черепахи чимало риби, та й стала вона уся гуртом просить черепаху, щоб посовітувала, що їй тепер робить у такій великій пригоді.

А черепаха й каже:

— Знаю я одно средство, як вам од свого лиха утекти. Як настане завтра утречко та побачите ви над берегом стару чаплю, мою куму, так ви і просіть її, щоб вас порятувала. Вона дуже добра птиця і од того, знаю, не одкажеться. Просіть її, щоб попереносила вас у другу річку… Ото тільки біда, що вона уже дуже стара стала, так за раз багато не візьме… Ну, а все-таки хоч по одній кожний день носитиме, так і то добре!

Рано утречком, тільки стало світать, а риба уся так і сунула до берега, де стояла коло води стара чапля. Дуже зраділа чапля та іще більше стала дякувать куму за добру видумку.

А риба підплила до самої чаплі, та кожна і просить, щоб скоріше її од великої біди порятувала. Вибрала чапля найбільшу рибину, узяла її та й понесла нагору; а як одлетіла уже далеченько од річки, так там сіла собі любенько та й із’їла ту рибу, а кісточки на місці бросила.

Стала вона так щодня носить рибку з річки та їсти; та й підправилась на старості. Багато вона отак виносила риби з річки, а там усе не позначається, бо дуже велика сила її наплодилась.

Один раз дознавсь і старий рак од риби про те саме їхнє лихо, що люди думають випустить з річки воду. Хоч і старий він був — той рак, — а все-таки і йому не хотілось попасти до людей у руки, бо він давненько іще чув, що люди варять раки у кип’ячій воді та їдять і ласують їми іще дужче, чим рибою. От він підліз і собі аж до берега, де стояла чапля, та й проситься, щоб вона однесла і його туди, де вона рибу носить. А чапля зроду не бачила раків, бо вони усе сидять аж на самому дні, а тільки чула вона од людей, що вони дуже добрі.

— А хто ти такий? — питає чапля.

— Та я ж рак.

— Ну, якщо ти рак, так давай я тебе зараз однесу, бо я раків ще не носила, — каже чапля.

Узяла вона рака та й понесла. Принесла вона його аж на те місце, де щодня їла рибу. Побачив рак, що там валяється багато риб’ячих кісток, та й догадався, нащо чапля сюди рибу носить. Тільки хотіла чапля його клювать, а він ухватився обома клешнями за шию та й задавив її, а сам вернувся у річку та й розказав рибі чисто все, як було.

Тоді тільки риба узнала, який великий враг був для неї ота стара чапля, і дуже дякувала старому ракові, що він її задавив.

Колись був у нашім краю лише один вовк і один бузьок; вовк не роздирав овець, а бузьок не їв жаб. Вони стрінулися раз навесні й умовилися спільно заробляти на прожиток. Заложили спільну коршму і продавали вино й горівку, а гроші ховали до каси.

Коли надійшла осінь, бузьок каже:

— Слухай, вовче, я мушу відлітати в теплі краї. Поділімся маєтком: половина тобі, а половина мені.

— Добре, брате! — каже вовк. — Я не хочу твоєї кривди. Але як поділимося, коли в касі тільки половина грошей, а другу половину люди ще винні, бо пили на борг!

— Дай мені ці гроші, що є в касі, - каже хитрий бузьок, — а ти стягнеш собі свою половину з довжників, і, крім того, буде коршма твоя, я тобі дарую свою половину дому.

— Згода! — каже вовк.

Дав бузькові готові гроші, а бузьок сховав їх у торбинку, завісив на шиї і полетів. Летів з півдня; аж побачив ставище, а в нім повно жаб. Злетів і хотів напитися води. Та тільки зігнув шию, а торбинка з грішми хляп! І впала у воду. Бузьок шукав і шукав грошей у намулі, але не міг найти. Тоді кинувся на жаби і почав їх жерти, бо думав, що то вони сховали його гроші. І так всі бузьки переслідують жаб донині.

Тим часом вовк почав упоминатися в людей за довг. Але ніхто не схотів віддавати. Казали, що злі часи. І до коршми перестали ходити, бо зрозуміли, що горівка шкодить. Вовк збанкротував, замкнув коршму і пішов у ліс.

Іде голоден. Аж дивиться: під лісом пасеться вівця.

— Га, то вівця Семена Голки! — подумав собі вовк. — Семен винен мені за горівку, то я з’їм вівцю і так відберу свій довг.

І з’їв Семенову вівцю, а потім з’їв Петрову, а потім по черзі поїдав вівці всіх інших довжників. А нарешті втратив рахунок, хто винен, а хто ні, і почав роздирати кожду вівцю, яку де побачив. І так роблять вовчі потомки донині.

Вовк став таким худим, що сам себе лякався, коли побачить свій худий зад. Одного разу він зустрівся в лісі з собакою. Собака була здорова і жирна. «Такому би мені треба бути», — подумав він. Жалко йому було дивитися на собаку. Він зразу б її розірвав, але не позволяло одно: він був до того худий, що приласкався до собаки та й каже:

— Коли ж мені бути хоть раз у житті таким жирним, як ти!

— То залежить від тебе, мій друже! Коли хочеш бути таким як я, то залишай цей дикий ліс і ходи зі мною. В цьому лісі ти приречений на голодну смерть.

— Що я у вас буду робити?

— Майже нічого. Будеш тільки гавкати на людей та старців і любити хазяїна. За все то одержиш від хазяїна остатки від обіду, кісточки баранячі, свинячі, а то і курячі. Чуєш, який вкусний обід? Крім того, поласкають і доброє слово скажуть.

Погодився вовк та й побіг із псом у собачий рай. Но скоро він побачив у пса на шиї обглодану шерсть.

— А що то у тебе на шиї, товаришу?

— Та, пустяки!.. Це мені від вірьовки, яку мені надівають на шию. Та це не все так буває.

— Від вірьовки? На шиї? Так тебе прив’язують, і ти не можеш гуляти, куди хочеш? — закричав переляканий вовк.

— Ну, не все… А то таке велике діло?

— То таке для мене діло, що не хочу я твоїх кісток вкусних і помиїв. Мені свобода миліша всіх багатств у світі, не хочу я твого собачого раю.

Та й побіг вовк знову у свій рідний ліс.

Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.