Чтение онлайн

А тим часом його дружина, Грозданиха, вже базікала з гостем біля дому.

«І чого я не зібрався на п'ять хвилин раніше?» — подосадував голова, але, поважно кашлянувши, вийшов у сіни і широким жестом запросив гостя ввійти.

— Ласкаво просимо,— сказав він, дивлячись на Авакума спідлоба.

Поки бай Гроздан вагався, чи запропонувати гостеві стільця, вбігла тітка Грозданиха, сердита на вигляд жінка, і забубоніла:

— Ну й людина ти, Гроздане! Прийшов гість, а ти стоїш посеред хати, мов тороплений, Це нікуди не годиться! — Відчинивши двері у вітальню, вона кинулася до столу, квапливо поправила мережану скатертину, знову підбігла до гостя.— Заходьте до хати, сідайте, як годиться, я зараз вас швиденько почастую чим бог послав!

Авакум вклонився й шанобливо поцілував їй руку. Грозданиха почервоніла і з невимовною гордістю глянула на свого чоловіка.

Бай Гроздан зніяковіло кашлянув.

Увійшли до вітальні і сіли один проти одного.

Тут стояв двостулковий гардероб, комод з будильником а ньому і широке ліжко з розмальованими спинками, сидіння стільців були застелені плетеними покривалами; на стінах висіли кольорові картинки, на вікнах — білі завіски. Кімната Балабанихи — проти цієї і справді нагадувала пустку.

— Влаштувалися ви чудово,— посміхнувся Авакум. Не вистачало тільки запашної пеларгонії.

— Так, як можемо,— втрете кашлянув бай Гроздан.

— Мабуть, заробляєте непогано? — зацікавився Авакум. Бай Гроздан підкрутив вуса.

— Заробляємо,— відповів він.— Цього року будемо ще краще забезпечені.

Авакум глянув на двері, вийняв своє службове посвідчення і подав голові. Потім закурив, підвівся і почав розглядати фотографії на стінах.

— Цей юнак твій син? — спитав він.

Бай Гроздан мовчав. Насупивши брови, він вдивлявся в печатку.

Авакум узяв посвідчення, вмостився зручніше на стільці й простяг ноги.

— Це твій син? — знову запитав Авакум, кивнувши головою на портрет.

— Мій син,— прошепотів Гроздан.— Служить республіці. Зараз у Благоєвграді.

Авакум щиро розсміявся.

Ввійшла Грозданиха. Вона поставила на стіл повну тарілку меду, принесла бринзи й хліба.

— Принеси, мати, й ганусівки,— лагідно попросив її Авакум, приймаючи з її рук посуд.— Ми повинні цокнутись за здоров'я вашого сина, який служить республіці у Благоєвграді. Правда ж, бай Гроздане?

Вони цокнулись і відпили з чарок. Залишившись з головою удвох, Авакум сказав:

— Я прийшов до тебе, бай Гроздане, не тому, що ти голова заможного господарства і член народної ради, а тому, що найавторитетніші люди рекомендували тебе як порядну людину, якій можна довіритись. Ти відданий нашій справі з двадцять третього року 1, тяжкі часи навчили тебе усвідомлювати і розуміти, що таке таємниця. Хочу розповісти тобі, чого я, власне, прибув до Момчилова і чим ти мусиш допомогти мені. Тільки заздалегідь попереджаю: ніхто і ніколи не повинен дізнатися, хто я. Ні сьогодні, ні завтра, ні довіку. Ясно?

— Про це не турбуйся,— кивнув бай Гроздан,— Як Карабаїр не заговорить людською мовою, так і я не скажу ні слова про тебе.

— Вірю,— промовив Авакум.— Навіть думаю, що коли б зненацька Карабаїр заговорив людською мовою, ти й тоді мовчав би. А річ ось у чім. По-перше, треба довідатися, якщо це можливо, звичайно, кого з тутешніх жителів не було в селі вночі проти двадцять третього серпня. Запам'ятав? По-друге, хто з момчиловців носить або носив рукавиці з синього прядива. Якщо не пощастить тобі дізнатися про це або виявити людину, яка носила або носить рукавиці з синього, прядива, то постарайся довідатись, коли і де продавалося синє прядиво і хто займається плетінням у Момчилові або в сусідніх з ним селах. [У вересні 1923 року в Болгарії відбулося народне антифашистське повстання]

— Навіщо? — здивовано спитав бай Гроздан.

— Зараз це найважливіше,— відповів Авакум.

Бай Гроздан помовчав, нахилився до гостя і тихенько спитав:

— Невже вчителя повісять?

— Це не моя справа,— знизав плечима Авакум. Сонце проглянуло крізь білі завіски. Велика чорна муха знялася з вікна і, мов літак, задзижчала над тарілкою з медом.

— Це моє доручення ти повинен виконувати таємно, хитро і так тихо, як кріт,— попередив Авакум. Він покуштував меду і ковтнув ганусівки.— Намагайся, щоб ніхто ні про що не здогадався, і щоб нікому не впадало в око.

Глянувши на годинник, він підвівся.

— Побачимось під час обіду у бая Марка. Якщо ти довідаєшся про щось важливе для мене, замовиш пляшку лимонаду і наллєш мені. Це буде наш пароль. Запам'ятав?

Бай Гроздан кивнув і, розгладивши вуса, широко всміхнувся.

Попрощавшись з головою кооперативу, Авакум пішов до Ілязового будинку.

Старшина Георгій недовірливо оглянув його з ніг до голови і не дозволив переступити порога, поки на власні вуха не почув розпорядження майора.

Авакум увійшов у похмурий кам'яний передпокій і раптом відчув, що серце його калатає, наче він пробіг сто метрів. «Що за дурна слабість?» — подумав він і нахмурився.

Приміщення, збудоване з сірого граніту, холодне й темне, нагадувало середньовічну тюремну камеру. Для повної ілюзії тут бракувало тільки важких залізних кайданів, жаровні й гаків для катувань.

У будинку було три кімнати, розташовані симетрично одна проти одної. Масивні дубові двері оббиті великими кованими цвяхами в кілька рядів. У кімнаті ліворуч, перетвореній на склад, геологи тримали прилади й інструменти, креслення і гроші для господарських потреб. Саме ця кімната стала об'єктом пограбування, здійсненого вночі проти двадцять третього серпня. Розбиту шибку було відновлено, спиляний прут замінено новим, товстішим, а до вікна припасовано подвійні віконниці, які замикалися зсередини великим замком.

Начальник військово-геологічного пункту, майор Інджов, зустрів раннього гостя підкреслено холодно. Поки він читав посвідчення про відрядження, видане Інститутом археології Академії наук, Авакум кинув швидкий погляд на його обличчя і подумав: «Сумний випадок. Цей чоловік хворіє на виразку шлунка — на столі лежить пачка з питною содою. Обличчя в нього сухе і бліде, зіниці надмірно розширені. Він не спав уночі — очі його стомлені й трохи засмучені. Чекав підвищення — це видно по нових погонах на приношеному кітелі, а заробив покарання — партійне і службове: одну зірочку знято з погона, і на її місці залишився слід».

Начальник прочитав посвідчення про відрядження, підвів голову і, мовчки повернувши його Авакумові, сухо спитав:

— Що вам треба від мене?

— Нічого особливого,— відповів Авакум.— Я просто прийшов відрекомендуватись вам.

Обидва помовчали. Було холодно, повітря здавалося синюватим від тютюнового диму.

— Наша робота має багато спільного,— сказав Авакум — Як ви вважаєте?

— Не думаю,— відповів начальник.

— Чому? — здивувався Авакум.— Ось ви, наприклад, ходите по горах, вивчаєте місцевість. Те саме роблю і я — ходжу по горах і розглядаю місцевість..