Чтение онлайн

Балабаниха нахилилася, щоб роздути вогонь, і її ситцева блузка широко розкрилась круг шиї.

— Мабуть, і ти була такою лісовою русалкою? — зауважив Авакум.

— А хіба тепер я погана? — стрельнула очима Балабаниха і натягла блузку на груди.

— Навпаки, тепер ти варта двох русалок,— засміявся

Авакум.

Він відчував, що очі його кажуть більше, ніж тре,а, тому позіхнув з виглядом стомленої людини, розпростав руки і підвівся.

— Невже ти залишиш мене? — спитала Балабаниха, дивлячись на нього сумними, здивованими очима.

— Треба,— сказав Авакум.— Обіцяв моїм приятелям-геологам.

Вона нічого не відповіла. Кинула неуважний погляд на вогонь, на казанок, що булькав на гаку, і ледь чутно зітхнула.

Авакумове серце стислося: посеред великої кімнати, святково освітленої яскравим полум'ям, Балабаниха цього вечора здавалася страшенно самотньою.

— Я можу не ходити,— сказав Авакум. Вона глянула на нього і лагідно всміхнулась.

— Іди, адже тебе чекають! Я швиденько поїм і ляжу спати. Навіщо тобі нудитися самому?

Ранок випав холодний і туманний. Авакум надів теплий пуловер і завагався: чому віддати перевагу — куртці чи плащу з глибокими потайними внутрішніми кишенями, де вміщувалося все найпотрібніше: лупа, кілька універсальних ключів, електричний ліхтарик, п'ятиметрова мотузка з гаком, косметична коробочка, бинт і окуляри.

Балабаниха вийшла.

Відчиняючи хвіртку, Авакум всміхнувся. «Від молока личко біле, а від ягід брови чорні, від вина у мене щоки, як рожі, червоні»,— згадав слова пісні і знов усміхнувся. А в серці, сам не знаючи чому, відчував якийсь невиразний, глибоко прихований жаль.

Цього ранку бай Марко Крумов пригостив його двома вареними яйцями і шматочком бринзи. Зайшла мова про квартири геологів. Коли Авакум засунув руку в кишеню, щоб дістати гроші, вусатий момчиловський метрдотель зневажливо махнув рукою.

–

Слухай, хлопче,— сказав він Авакумові,— навіщо завдавати клопоту собі й мені? У нас із твоїми друзями такай звичай: кожен на початку місяця, вносить авансом сотню, а я видаю йому записник. Відвідувач щодня записує те, що споживав, а коли настає тридцяте число, я підраховую: якщо передав грошей, повертаю, якщо недодав — беру різницю понад сто левів. І відвідувачеві зручно, і мені легше. Хочеш, домовимося так і з тобою?

Авакум знизав плечима. Йому було все одно.

Бай Марко вийняв з-під прилавка кілька записників і подав йому. Це були дуже прості записники з аркушиками, розграфленими на квадратики. На обгортці першої книжки, яку Авакум розгорнув, було написано хімічним олівцем: «Кап. М. Калудієв». Половина сторінок у записнику була заповнена невиразним, аптекарським почерком. Друга записна книжка належала Кузманові Христофорову. Ця сумна і замкнута людина писала великими, гарно закругленими краснописними літерами. «Нізащо не подумав би, що в нього таке письмо»,— промайнуло в голові Авакума. Третя книжка належала Ічеренському. Його сильна рука писала чітко, але літери були дрібні, схожі на намисто. Кожний рядок скидався на разок дрібненьких пацьорків, який можна знайти тільки в сільській крамниці. «От і розгадай характер за почерком»,— усміхнувся Авакум і кинув книжки на прилавок.

Він поклав аванс, про який казав бай Марко, спитав, де живе плетільниця, і вийшов. Сіяв холодний, майже невидимий дощик.

Удова лісничого Марія жила за Ілязовим будинком, по той бік порізаного ярами і вкритого низенькими чагарниками й будяками пустиря, який відділяв центральну частину села від Верхнього кварталу. Пустир, місцями горбистий, місцями порізаний неглибокими ярами, заріс дрібним чагарником і будяками. Його перетинали кілька покручених стежок. Найкращою і найзручнішою була стежка, яка проходила повз будинок плетільниці Марії. Стрімко підіймаючись, стежка звивалась на південь і виходила на курний шлях, що вів у село Ликіте і оточував Зміїцю з протилежного боку.

Хата удовиці лісничого була низенька, як і більшість момчиловських будинків, цегляна, вкрита плитняком, але побілена, чиста, з вишиваними завісками на вікнах. Посеред подвір'я росла гілляста груша, під нею стояла широка лава, а біля хати рябіли квітами кілька грядок дикої герані та кучерявих жоржин.

Авакум постукав у двері раз-удруге, ніхто не відчиняв. Уже коли повернувся на стежку, побачив літню жінку, яка недовірливо дивилась на нього з-за сусіднього тину. Вона похмуро пояснила, що плетільниця пішла по молоко і повернеться не раніше як за півгодини.

Авакум знову пройшов через пустир, постояв на пагорбку, звідки Методій скочив на Ілязове подвір'я, і тоді помітив на пункті якесь незвичайне пожвавлення. Він обійшов огорожу і ступив на подвір'я, як належить, через хвіртку.

Під величезним берестом стояли двоє покірливих мулів, на яких геологи вантажили різноманітну поклажу. По суті, цією справою займались Ічеренський і капітан, а Кузман Христофоров стояв трохи осторонь, курив і неуважно дивився собі під ноги. Старшина Георгій і хазяїн мулів зв'язували мотузками довгасту паку.

— Куди лаштуєтесь, друзі? — спитав їх Авакум здивованим і трохи сумним голосом.— Якщо мене не зраджують очі, ви, певно, готуєтесь у далеку дорогу?

— Як ти догадався? — посміхнувся капітан і зсунув кашкет на потилицю.

Ічеренський наче не помічав присутності Авакума. Він зосереджено рився в торбі.

— Ідемо, голубе! — засміявся капітан і вказав рукою на південь.— Обов'язок кличе нас, як бачиш, до нових подвигів на ниві мирної праці.

— Ти всюди бачиш лише подвиги! — погрозив йому пальцем Ічеренський.— Чому забув крокомір?

Коли капітан побіг по крокомір, Ічеренський повернувся до Авакума. Він не сказав нічого, тільки дивився йому в очі й мовчав.

— Далеко їдете? — спитав Авакум.

— Краще б ти не ставив недоречних запитань,— глухо відповів Ічеренський.— І не цікавився справами, не пов'язаними з роботою, для якої тебе сюди скерували.

— О,— вимовив Авакум і посміхнувся.— Та я саме у зв'язку з роботою й питаю. Ви, мабуть, подорожуватимете тими місцями, що й мене цікавлять.

— Це наша справа, де ми подорожуватимемо,— нахмурився Ічеренський. І подивився на нього спідлоба.— Не сунь свого носа, куди не слід. Ти маєш таку погану звичку. Дивись, можеш позбутися носа!

Тут, на подвір'ї, він зовсім не був схожий на того Ічеренського з Ілчового шинку.

— Воронь боже! — вигукнув Авакум.— Я пишаюсь своїм носом. Взагалі я дуже високої думки про нього. Дякую за цінну пораду!

Він торкнувся рукою свого кашкета, кивнув Кузманові й пішов.

По дорозі спитав старшину:

— Ваша милість командуватиме обозом?

— Звідки ви взяли? — розвів руками Георгій.

— Чудово,— посміхнувся Авакум.— Погода вогка, не дуже сприятлива для тривалої подорожі.