Чтение онлайн

Публіка занепокоїлася, бо рознеслася чутка, ніби нагорі щось відбувається, а точніше, герцогиня покликала чоловіка до своїх особистих покоїв у лівому крилі палацу, до свого appartamento della Duchessa, і тепер вони в розкішній приймальній залі цього appartamento, завішаного гобеленами, витканими за ескізами художника Рафаеля Санті, з’ясовують свої розходження в поглядах, або, точніше, якщо дозволено так висловитись, сваряться. Ніхто ніколи не зрозуміє, як такі чутки можуть просочитись із—за мурів, таких міцних і товстенних, як мури герцогського палацу, але всі у Страмбі знали, що герцогиня вчора під приводом головного болю вже о десятій вечора покинула добродійний бал, який давав capitano di giustizia для вершків міста на користь нещасних страмбських сиріток, і цим передчасно закінчила свято, бо після її зникнення на англійський манір уже неможливо було продовжувати бал; цим самим вона мимохіть посприяла швидкому винесенню вироку Джованні; а коли, прийнявши сильні снодійні порошки, герцогиня заснула і, пробудившись аж перед самим полуднем, довідалася, що готується, тобто що її названий небіж прибув до Страмби відвідати свого доброго дядечка, а його, під тим приводом, буцім він цього дядечка хотів отруїти, — як це свого часу намагався зробити його батько, — мають кинути на поталу левові, вона зчинила від обурення непристойний крик, накинулася на свого чоловіка з вереском, що з його боку це неблагородний і негідний вчинок, а той нібито, відповів, що він з її думкою цілком згоден, однак нічого вже не можна вдіяти — вирок винесено за всіма правилами закону згідно з побажанням і на пропозицію синьйора capitano di giustizia, а вона нібито заперечила, чому, мовляв, він, п’янюга чортів, наказав узяти Джованні Гамбаріні під варту, замість того щоб, — якщо вже ім’я Гамбаріні в Страмбі прокляте, — тихо й непомітно вивести його з міста, а герцог, кажуть, відповів, що якби він так учинив, то мав би великі неприємності з синьйором capitano di giustizia, а вона буцімто кричала, що йому, тюхтієві, пора нарешті здихатись цього бридкого capitano di giustizia, а він нібито відповів, що все не так просто й що він не може їй це пояснити, бо її бабський розум не годен цього збагнути; і так вони нібито сваряться ще й досі.

Імовірно, що незгоди між герцогом і герцогинею, якщо до них дійшлося таки насправді, відбувались цілком інакше й аргументи сварливої пари були витонченіші й глибші, ніж того жадала людська чутка, але немає ніякого сумніву, що до сварки все ж таки дійшлося й що її предмет був той самий, який передавався з уст в уста, і що саме це стало причиною неприємної затримки екзекуції, нечуваної для Страмби, міста чітких наказів і порядку. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми через них проґавимо сієсту перед вечірньою месою», — невдоволено думали ченці, мерзнучи в своїх тонких волосяницях. «Герцог з герцогинею сваряться, — лаявся подумки domatore, — а мій Брут на такій холоднечі застудиться, здохне, і я, його пестун, утрачу місце». — «Герцог з герцогинею сваряться, а ми вистоїмо тут ямки», — думав кат зі своїми поплічниками. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми проґавимо й пообідній ринок», — ремствували рибалки, позираючи на свої повні кадки. «Герцог з герцогинею сваряться, — усміхався аптекар Джербіно, ясна голова, — ну що ж, тим краще; герцогиня опирається не герцогові, a capitano, бо герцог — лише жалюгідна лялька в руках capitano; що ж, побачимо, чия буде зверху».

Приблизно о чверть на першу, а може, й кілька хвилин пізніше, на сходах свого будинку з’явився сам capitano di giustizia, особа, що далася взнаки стільком людям, і швидкою ходою, стережений справа і зліва, спереду й ззаду своїми жовтими алебардниками, рушив до герцогського палацу. Як ми пам’ятаємо, чарівна Фінетта назвала цього багато разів проклятого й люто ненависного чоловіка горбатим сатаною, і це визначення було цілком точне й влучне, хоча він і не був горбатим, навпаки, спина в нього була цілком рівна, хребет випростаний; і все ж його куца павуча постава з надміру довгими ногами в порівнянні з коротким тулубом і широкими плечима справляла сумне враження потворності й каліцтва; а його дрібне щуряче личко з метушливими чорними очицями було таке люте, таке неймовірно зле, таке опівнічно—примарне, що байдужому спостерігачеві, якому ніщо не загрожувало, могло видатись навіть смішним, бо, далебі, не часто трапляється, щоб злоба позначала риси людського обличчя з такою наївною безпосередністю. Було аж дивно, як цьому хирлякові, цьому скорпіонові в людській подобі вдалося втертись у правителеве довір’я так міцно, як це вдалося йому, чужаку, — capitano був родом не із Страмби, а з далекої Генуї, звідки герцог викликав його після свого конфлікту з Гамбаріні, бо більше не бажав довіряти пост шефа поліції людині тутешній, яка має в місті рідних і друзів.

«Ну, тепер справа повертає круто», — зазначив подумки аптекар Джербіно. Для нього було цілком зрозуміло, що capitano подався до герцогського палацу, аби навести там лад, бо, як правило, під час екзекуцій, котрі відбувалися на piazza Monumentale, на місце страти він з’являвся просто зі свого дому. І це й справді було так, і та швидкість, з якою йому вдалося відновити належний порядок, ще раз засвідчила його безмежну силу.

Імовірно, що він навіть не втручався в суперечку між герцогом і герцогинею — він дав їм спокій, нехай собі сваряться, скільки душа забажає, ляснув пальцями команді, яка мала виконувати страту, привести рокованого, вишикував процесію — і все закрутилось, немовби клацали чотки, subito presto, [50] гайда, гайда, ніяких зволікань; знесилений дзвонар не встиг іще знову розгойдати свій дзвін, стомлені й закляклі від холоду ченці — проспівати а tempo своє miserere, а з палацу вже вийшов загорнений у чорне чоловік, високо несучи над головою чорний гладенький хрест, а за ним — четверо членів судової ради в оксамитових мантіях — здебільшого представники найславетніших і найбагатших родин у Страмбі; до них, самозадоволено всміхаючись, приєднався capitano di giustizia на своїх павучих ніжках і нарешті сам Джованні, простоволосий, посинілий від холоду та страху, в супроводі двох тюремних наглядачів, які розмахували в повітрі семихвостими канчуками, бо дорогою до місця страти рокованого заведено було немилосердно стьобати, але цього разу цей ритуал здійснювався тільки символічно, можливо, тому, що при вибраному для нього способі страти бажано було доставити нещасного на плаху цілим і неушкодженим; за Джованні й наглядачами йшло четверо барабанників з барабанами при боці, затягненими чорним флером, і з паличками, обмотаними чорними стрічечками. Цю коротку сумну процесію охороняла команда, призначена для страти, — шестеро чоловіків, усі в чорному; їх прикривали своїми тілами жовті голуб’ятники, а тих своєю чергою стерегли щільно зімкнені лави блакитних.

Поява Джованні, якого переважна більшість людей, що зібралися на майдані, бачили, принаймні після вісьмох років, коли він покинув Страмбу, вперше, викликала подив і хвилювання. Те біляве немовля, той гарненький пузанчик — невже він і є той герцогів ворог, чиє ім’я ми повинні проклинати й опльовувати? А кого ж ми будемо проклинати й на кого плюватимемо, якщо Брут проковтне його на обід? О Боже, таж цей змовник ледве ноги переставляє; таж він спустить дух ще до того, як дійде до клітки, так що з нього вистачить крука, а не лева! Таж це дитя, саме втілення невинності, таж це ягнятко! Хто ж після цього наважиться стверджувати, що герцог — добра людина й що у всьому винен capitano di giustizia? Вони обидва — божевільці й дияволи, і якщо тут хтось за нас і заступається, то це одна—однісінька благородна душа, герцогиня, але вона нічого не може вдіяти, хіба що заборонити герцогові визирнути з вікна й помилуватися, як посувається затіяне ним прокляте діло!

І справді, вікна на фасаді герцогського палацу лишалися зачиненими, мертвими; слід нагадати, що для того, аби вони ожили й аби з них хтось міг визирнути, їх треба було відчинити, бо вони були засклені майже непрозорими кружальцями та квадратиками, вправленими в олово; а саме цього, як уже сказано, ніхто не зробив.

Підштовхуваний посіпаками capitano, Джованні почав підійматися східцями на чорний поміст, де вже зайняли свої місця судді й capitano di giustizia; його голубі, затьмарені страхом очі звернулися до вікон заїзду «У павичевого хвоста», точніше до вікон покою номер п’ять на другому поверсі; але ці вікна були так само зачинені, так само мертві, як і вікна герцогського палацу. Кат і його поплічники пожвавішали, змінили свою непорушну, розкарякувату позу й приготувалися до роботи, вхопившись своїми мускулястими руками за линви, скручені мотками, які досі висіли в них на плечах.

І тут юрба — вже вдруге цього дня — озвалась, але інакше, ніж перше, перед приходом охоронців та великих панів; при цьому не розтулилися жодні вуста, бо всі заціпеніли зі страху, не здригнувся жоден м’яз на обличчі, звідкись із глибини горлянки кожен видав щонайбільше якесь мурмотіння, а проте це пролунало як загальне ремствування, гамір і ревіння. Але цього вистачило, щоб capitano di giustizia повів своїми колючими очицями, і все вмовкло, запала тиша, наче в храмі. Відтак він надів окуляри, розгорнув сувій і різким голосом із сильним генуезьким акцентом, який ненавиділи в цілій Страмбі, почав читати короткий вердикт суду, згідно з яким вищезгаданий Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, уроджений у

Страмбі шістнадцять років тому, після ретельного розсліду й вивчення справи з Божою поміччю був визнаний винним у спробі зловмисного вбивства, яке він замишляв здійснити, маючи на оці особу найвищого володаря Страмби, його високість герцога Танкреда д’Альбула, хай славиться його ім’я; це лиходійство він збирався вчинити за намовою свого батька Одоріко Гамбаріні, — хай буде прокляте це ім’я! — який нині боягузливо переховується в невідомому місті поза межами герцогства.

— Це брехня! — урвав його чийсь гучний голос, який долинув звідкись ізгори.

У capitano від подиву аж окуляри спали з перенісся, і він злякано глянув, що за божевілець наважився таке сказати; точнісінько так само вчинили всі, хто був на майдані, отож юнакові, який стояв у вікні покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста», вже відчиненому, видалося, що piazza Monumentale порожевіла від сотень облич, які повернулися в його бік.

— Петре! Врятуй мене, Петре! — заридав Джованні переривчастим голосом.

— Так, це брехня! — повторив Петр. — Молодий граф Джованні Гамбаріні, чиє ім’я не заслуговує ні на звеличування, ні на прокляття, бо йому поки що не випало нагоди звершити ні великі, ні ниці вчинки, не робив спроби по—злодійському вбити його високість графа Танкреда д’Альбула, оскільки з його високістю графом Танкредом він зустрівся лише в момент свого арешту, а його батько граф Одоріко Гамбаріні ні на що його не намовляв, бо його вже немає на світі, а навпаки, перед своєю смертю настійливо остерігав сина вступати на територію Страмби. Така правда, і хай буде проклятий кожен, хто цю правду спробує спотворити і викривити!

— Взяти його! — заверещав capitano di giustizia. — Оточити будинок! Узяти! Зв’язати! Привести! Закувати в залізо! Підняти на дибу, поки я тут упораюсь! Кати, виконуйте свою повинність! Subito! Subito! [51]

І в нападі дитинної люті він так затупотів своїми павучими ніжками, що аж поміст загойдався; тим часом його особиста варта, яка досі стояла в двох бездоганних лавах, розсипалася, наче розполохані жовті мурахи, і в дикому поспіху почала прокладати собі алебардами дорогу до заїзду «У павичевого хвоста» в густій юрбі неймовірно розхвильованого і гамірливого люду. Тієї ж миті кат накинув мотузку на шию благаючому порятунку Джованні й разом зі своїми поплічниками поволік його до східців, щоб витягти нагору й кинути в клітку на поталу Брутові, який стрясав повітря лютим риком.

А Петр Кукань із Кукані, який усе ще стояв у розчиненому вікні покою номер п’ять, в своєму хвилюванні чуйно сприймаючи неймовірне збудження люду, яке передавалося йому, ніби розбурханий морський прибій, і чітко усвідомлюючи, який чудовий і геройський вигляд в очах юрби має він, його обличчя, постава архангела й людяна усмішка, якою відважився увінчати цю найризикованішу хвилину свого життя, раптом з задоволенням помітив, що понурий, мертвий фасад герцогського палацу навпроти ожив: там відчинилися двері, які вели на балкон, і в товаристві двох дам — однієї старшої, а другої зовсім юної — з’явився сам герцог, аби стати свідком вчинку, який намірявся звершити той юнак із Богемії, з котрим він учора познайомився і котрий зразу сподобався йому свіжістю своїх думок та несподіваністю дій: кожною жилкою, якщо можна так висловитись, кожною клітинкою свого тіла він відчував — а там хай буде, як буде! — історичність цієї хвилини, головною дійовою особою якої є він, хто ще недавно безвладно валявся на ліжку, усвідомлюючи власну безпорадність; Петр звів свою знамениту рушницю Броккардо, впер її у плече, націлив на жаб’ячі грудки чоловіка, якого щойно звинуватив у брехні й з приводу якого, — завдяки влучній виразності Фінеттиного змалювання і його особистій згадці про дибу, — не сумнівався, що це і є саме той capitano di giustizia, перед яким тремтить уся Страмба, і спустив курок; і славетна зброя, — хтозна, може, й справді зачарована Петровим батьком, — не підвела його й цього разу — куля точно відшукала свою ціль, і capitano di giustizia впав із простреленим серцем, не встигнувши навіть зрозуміти, що з ним сталося і що він уже дограв на цьому світі свою мерзенну роль.