Чтение онлайн

Так вони танцювали мовчки й зграбно, дотримуючись усіх правил етикету, аж до тієї хвилини, коли maоtre des cйrйmonies, змахнувши паличкою з ангельським крильцем, дав зрозуміти, що визначений час для відкриття балу минув, отож герцог з герцогинею і Петр з принцесою тепер танцюють уже тільки задля власного задоволення, і через те всім іншим придворним дозволяється ввійти в коло. І тут принцеса Ізотта, яка досі пильно й доскіпливо розглядала гладенько поголене Петрове обличчя, витерте after—shave страмбського виробу, не таким досконалим, як був виріб його покійного батька, раптом промовила, мляво і, як здалося Петрові, зневажливо посміхаючись:

— Ви чудово танцюєте, синьйоре Куканю. Так само чудово, як і розмовляєте і як володієте латинською граматикою. Невже вам це не гидко?

— Боюся, що сенс ваших слів дещо затуманений для мене, — мовив він, здивований. — Що мені має бути гидко?

— Бути геть у всьому досконалим, — відповіла принцеса. — Невже у вас нема ніяких слабкостей? Невже на світі нема нічого такого, в чому б ви показали себе дурнем і незграбою? Я б цього не знесла.

Петрові не зовсім було ясно, чого б вона не знесла — чи того, що він у чомусь показав себе дурнем і незграбою, чи коли б вона сама була у всьому така ж досконала, як він. Петр віддав перевагу другій із цих можливостей.

— Ви жорстока, принцесо, — мовив він. — Тільки за те, що ваш слуга сяк—так витримав кілька випробувань, він іще не заслуговує, аби його звинувачували в чомусь такому жахливо дріб’язковому й нудному, як досконалість. Бо що воно таке — досконалість? «Perfectio est carentia defectus» — сказав давній Мікреліус, — досконалість там, де немає вад, а це означає, що досконалість — це щось абсолютно й цілком негативне; отже, досконалого створіння, яке уособлює в собі Бог, взагалі не існує на світі.

Принцеса зашарілася.

— Ви сміливий, синьйоре Куканю. Мені ще ніхто не відважувався висловити щось таке страшне й недозволенне. Немало людей поплатилися життям за висловлювання набагато м’якші. Але мені це до вподоби, хоч від ваших слів і мурашки бігають по тілу. Скажіть іще щось таке зухвале.

— Це звучить як наказ, — зітхнув Петр.

— Так, це наказ. Звичайно, мій наказ не є запорукою того, що я не почну вищати від обурення й перед усім двором не звинувачу вас, що ви говорите мені речі, які ображають мій слух і які заслуговують на суд інквізиції. Ви сказали, що я жорстока. Гаразд, я визнаю, ви маєте слушність.

Глянувши на її напівглузливу—напівпрезирливу усмішку, Петр відчув гіркоту й злість. «Карамба, — подумав він, — ви запросили мене до двору тільки для того, щоб зробити з мене блазня, щоб спершу матінка, а відтак і донечка мучили мене й заганяли в глухий кут? Пихата, зухвала, зла, егоїстична, — згадав він характеристику, якою наділив принцесу справедливий кравець, майстер Шютце. — Але стривай, голубонько, я виб’ю з твоєї голівки цю пиху».

— Ну? — мовила принцеса, підводячи до нього ту саму голівку, з якої Петр задумав вибити пиху. — Я вас слухаю.

— Гаразд, слухайте, принцесо, — сказав Петр, люб’язно всміхнувшись. — Тільки я не маю ані найменшого бажання і настрою ризикувати свободою й життям лише заради того, щоб розвіяти вашу нудьгу і щоб ви могли відчути, як по тілу у вас бігають мурашки. Ні, ні, нічого такого не буде, principessina mia; хоча, якщо дивитись із висоти добрих страмбських традицій, то моя шия анічогісінько не варта, однак вона в мене одна, і для мене особисто вона така цінна й важлива, що мені навіть на думку не спаде підставляти її інквізиції заради вашої розваги.

Краска, яка залила принцесині щоки, стала ще густішою, і її рожеві губки ледь розтулились у щирому подиві.

— Але ж цього вже неможливо витримати, — прошепотіла вона. — Як ви зі мною розмовляєте? Ви що, забули, хто я?

Темп сальтарелли почав прискорюватись; розгарячілий ma^itre des c'er'emonies кружляв між парами, які розпалилися й скидалися на метеликів, і відбивав такт своєю паличкою з крильцем, вигукуючи:

— Vivace! Vivace! [67]

— Гадаю, що ні, принцесо, — спокійно відповів Петр. — Бувши маленькою, ви відривали ніжки жучкам, а тепер вам забаглося розважитись грунтовніше й краще. Ви — розбещене й знуджене створіння, бо досі ніхто ні разу не дав вам одкоша, усі тільки гнули перед вами шиї. Тож не дивуйтесь нічому — якщо вже я відважився застрелити capitano di giustizia, щоб урятувати життя своєму другові…

Почувши це слово, принцеса якось дивно, криво всміхнулася.

— …і якщо вже я насмілився висловити сумніви щодо існування Бога, то чого б я мав боятись сказати вам навпростець усе, що думаю про вас? Ви хотіли почути від мене єресь — будь ласка, прошу, 'e servito, я виконав вашу забаганку набагато повніше, ніж ви цього сподівалися; бо навіть якби я висловив і якусь набагато єретичнішу думку про папу, це однаково не приголомшило б вас так, як коли я кількома щирими словами торкнувся вашої персонки.

— Одне слово, ви герой, — вороже мовила принцеса. — Досконалий, як у всьому іншому.

«А тепер уперед, — подумав Петр. — Тепер або ніколи».

— Гаразд, хай буде по—вашому, я герой, — мовив він, — але, мабуть, не досконалий, бо, за визначенням, яке я недавно вам процитував, геройство, щоб воно стало досконалим, має бути позбавлене всіх хиб, передусім тих, які ослаблюють розум і волю. Чи здатні ви без усмішки уявити собі страшний образ досконалого героя, яким його намалював Верроккйо і який нам знайомий з незліченних копій та зображень, — спотворений солодкою любовною мукою? Я не здатен Досконалий герой повинен діяти навпростець, безоглядно прямувати до своєї геройської мети, і він не сміє дозволити собі божевільну розкіш закохатися так, як закохався я.

— Ти ба, наш синьйор, виявляється, закохався, — зауважила принцеса холодно й глузливо. — І в кого ж це?

— Навіщо ви питаєте, якщо й так дуже добре знаєте, що в вас? — відповів Петр. — Справді, ви розпещена й знуджена, принцесо Ізотто, але це не може мені завадити й не завадить любити вас так, як я люблю небезпеку й заборонені ігри, останні і страшні хвилини, коли вирішується питання життя і смерті. Ви — принцеса, Ізотто, а я — вбогий авантурник і бурлака на свій страх і ризик, мої титули arbiter linguae latinae і rhetoricae свідчать тільки про те, що вашому батькові, котрий нагородив мене ними, не бракує почуття гумору. Отже, ви для мене недосяжні, наче сонце, й нереальні, мов голос, що вертається до нас виляском після того, як він відлунав, а я за цією недосяжністю й нереальністю прийшов з далекої, абсолютно чужої вам землі й учистив тисячі миль, подолав тисячі перешкод, щоб тепер, коли досяг мети, вигукнути з гірким сміхом: «На кого ти осмілився звести очі, Петре Куканю?»

— Трохи швидше! Un россо pi`u presto! Un россо pi`u presto! — вигукував ma^itre des c'er'emonies, в екстазі звертаючи очі до ангелів, які оздоблювали стелю; з натхненною виразу його обличчя можна було судити: те, що зараз відбувається в Sala degli Angeli — не простий початок банального двірського балу, а щось надзвичайне, виняткове, таке, що досі тут ніколи не діялося й що благословило саме небо. Легка, чарівна мелодія сальтарелли вже добряче розтопила всю кригу й проникла танцюючим у кров, наче вино, розпалила їхні обличчя, і тепер їм здавалося, що світ через те такий чарівний, а життя через те таке сповнене блаженства, що все, що відбувається, відбувається в ритмі сальтарелли, і все добре, і все гаразд, бо немає нічого приємнішою й жаданшого, ніж танцювати сальтареллу. Тож усі без упину танцювали, й ніхто не звернув уваги на те, що герцог з герцогинею покинули коло й пішли до свого підвищення, причому герцог, у доброму гуморі, охолоджував розпашіле обличчя віялом, яке попросив у своєї дружини—герцогині. Петр теж був сп’янілий від сальтарелли, тож, щиро кажучи, був далекий від того, щоб з гірким сміхом докоряти собі за те, на кого «осміливсь звести очі», як недавно висловився, і все йому здавалося легким і доступним, наче в блаженному сні. Мотив легкості й доступності так настирливо заполоняв його думку, що він включив його в потік своїх дальших слів: