Чтение онлайн

Ізотта слухняно розказувала далі.

Кардинал Тіначчо повернувся до свого палацу з приголомшливою звісткою про рішення Його святості саме в ту хвилину, коли туди прибув запилений гонець — іще один гонець, який в останні дні подолав відстань зі Страмби до Рима на шалено гнаному коні. Він привіз листа, написаного власною рукою Джованні Гамбаріні й адресованого Ізоттиній матінці; молодий граф висловлював герцогині Діані своє глибоке співчуття з приводу тяжкої втрати, якої вона зазнала, і запевняв її в своїй безмежній відданості та рішучості провадити політику страмбської держави в дусі благородних традицій — справедливості, мудрості та свободолюбності, чим дотеперішні правителі Страмби, здебільшого сини роду д’Альбула, назавжди вкарбувалися у вдячну пам’ять вірного страмбського люду. Цей свій намір Джованні Гамбаріні хоче підтвердити виразним жестом — просить у герцогині руки її дочки Ізотти, яку він щиро покохав з першої ж хвилини, коли йому було дозволено її побачити. Його палке прохання, звичайно, продиктоване передусім любов’ю, — та оскільки тут ідеться не лише про палке бажання його серця, а й про значну політичну акцію, бо цей споріднений зв’язок з герцогським родом, котрий правив у минулому, винятково важливий для того, щоб переконати страмбський люд у тому, що граф Гамбаріні цілком законно захопив владу, без чого, тобто без прихильності й підтримки своїх підданих, він став би безпорадною іграшкою в папиних руках, і через те він дозволяє собі запропонувати, незважаючи на дотримання всіх формальностей жалоби, негайно взяти шлюб.

Поки папа мовчав, задихаючись від люті, Петр скористався паузою в Ізоттиній розповіді й зауважив:

— Як видно, з цим листом, на відміну від листа твого батька, матінка познайомила тебе вельми докладно.

— Так, вона познайомила мене з ним докладно, бо в ньому, на відміну від останнього батькового листа, йшлося про справу дуже важливу й істотну, — сказала Ізотта своїм невимушеним тоном розбещеної дитини.

Було дві можливості, розповідала вона далі, і обидві вельми принадні. Перша — повестися лояльно щодо Його святості й показати йому лист молодого графа як доказ віроломства Гамбаріні і зіпсувати в такий спосіб недавно набуту ним репутацію; проте кардинал цю можливість відкинув, бо потерпав, що Гамбаріні, зраджений таким чином, заперечуватиме автентичність листа й оголосить його фальсифікацією. Через те Ізоттин дядечко віддав перевагу другій можливості, тобто вирішив ухопити бика за роги, що означало негайно разом з Ізоттою і герцогинею вирушити до Страмби і якомога люб’язніше та ласкавіше виконати побажання молодого графа; отож він наказав швидко пакуватись і лаштуватися в дорогу, поки ще не пізно.

Але було вже пізно. Лаштування йшло повним ходом, коли раптом у дворі кардинальського палацу зібралися сестри з того монастиря, де Ізотта мала стати послушницею, щоб узяти її під свою охорону й повести до себе. Одначе кардинал ублагав абатису трохи зачекати, поки принцеса приготується й попрощається з матір’ю, а сам тим часом при чотирьох свідках повінчав Ізотту з відсутнім Джованні Гамбаріні, причому молодого, з міркувань такту, заступав німий велетень — темношкірий євнух Броньйоло. Потім кардинал дуже просив Ізотту, щоб вона нікому про цей шлюб не казала ані словечка, поки її не виведуть з монастиря, на що, мовляв, лишилося мало чекати, бо Його святість уже недовго топтатиме ряст.

Немовби на підтвердження цих слів, папине обличчя побуряковіло, стало майже бузковим, і він захрипів.

Та якщо навіть, вела далі Ізотта, папа не помре так швидко, кардинал, тільки—но все вляжеться, допоможе Ізотті вибратися з монастирських мурів; головне, що вона вже заміжжю за правителем Страмби й берло Страмби не втрачене для роду д’Альбула. Відтак кардинал відвів Ізотту до абатиси, щоб та зайнялася нею й супроводила її в монастир; цілком імовірно, що зразу після цього він і герцогиня вибралися в дорогу, бо коли Ізотта в супроводі сестер—черниць виходила з палацу, кардиналові вояки виводили із стайні коней.

Скінчивши свою розповідь, Ізотта, немовби скинувши із себе тягар, який тиснув на неї й гнув до землі, підвелася, схрестила на грудях руки й схилила перед папою голову.

— Я цілком усвідомлюю, — мовила вона за хвилину, — що моя історія, котру я, на вимогу Вашої святості, розповіла правдиво, сумна й що Ваша святість не може сприйняти її інакше як з огидою. Але я прошу Вашу святість зважити, що за все своє життя я ніколи не могла чинити на власний розсуд і що авторитет мого дядечка такий великий, що для мене абсолютно виключалося опиратись його рішенням; крім того, я дозволю собі нагадати Вашій святості, що й він, чинячи так, як я розповіла, не знав, що віддає мене за вбивцю мого рідного батька.

— Гаразд, дочко моя, я не бачу тут твоєї вини, — озвався папа хрипким голосом і ще якусь хвилину сидів тихо, заплющивши свої примружені очка. Потім враз випростався на весь свій велетенський зріст і люто засмикав за стрічку дзвінка; він не переставав його трясти й дзвонив, дзвонив, навіть коли clericus Aquilanus уже розчинив обидві стулки дверей і до зали з карколамною швидкістю, невідомо звідки взявшись, полився потік придворних: особи духовні й мирські, високі церковні достойники й прості ченці, сутани червоні й фіолетові, сині й чорні, коричневі ряси капуцинів і білі домініканців, ошатні світські дами й панове в іспанських уборах — усі вельми запопадливі, й цікаві, й ділові, бо шалене папине дзвоніння, без сумніву, не могло зчинитися знічев’я.

Коли clericus Aquilanus зачинив двері, папа ще якусь хвилину стояв мовчки, а потім, глибоко зітхнувши, заговорив:

— Слухайте, слухайте всі мої слова, продиктовані не моїм гнівом, а гнівом самого Господа, чиїм намісником я є на цій землі; а ти, канцлере, — він тицьнув пальцем на вродливого молодого кардинала в червоній туніці, підперезаній золотим ланцюгом, — склади з моїх слів буллу, яку буде вивішено на дверях собору. Бо знову настала одна з тих лиховісних хвилин, коли міра людських ницостей ущерть виповнила чашу терпіння, і Всевишній у своєму гніві приготував страшну кару на все покоління Адама і Єви, якщо я, Його намісник на землі, не покваплюся своєчасно покарати того, хто цей гнів накликав. Цим злочинним виродком є граф Джованні Гамбаріні, жалюгідний нащадок мужів, чиї імена золотими літерами записано як в історії нашої Святої церкви, так і в історії цієї прекрасної й милої Богові землі, й ось тепер ці мужі стоять сторопілі перед престолом Господа нашого й затуляють своє обличчя від жаху перед тим, що скоїв цей останній і єдиний їхній нащадок, який успадкував їхнє ім’я. Бо виявилося поза всяким сумнівом, що то був він, хто навмисне вбив дотеперішнього володаря землі і міста Страмби, герцога Танкреда д’Альбула, мужа шляхетного і вірного слуги престолу нашого, правителя справедливого й мудрого, ретельного у виконанні своїх повинностей васала, милосердного до бідних і нещадного до окремих індивідів — грішних і злочинних. Граф Джованні Гамбаріні, чиї руки заплямовані кров’ю цього славного мужа, сів на його трон і захопив стерно влади, щоб нещасну землю, яка втратила свого господаря, привести до загибелі. Тому перед Богом і перед людьми я проголошую, що граф Джованні Гамбаріні — підлий узурпатор, і через те посилаю на його голову якнайтяжче прокляття, щоб він пошкодував про день, коли народився, і про ніч, про яку сказано: «Зачато хлопчика». Item, [134] даною мені владою, над якою немає нічого вищого на світі, я оголошую недійсним облудний, хвалити Бога, тільки формальний шлюб, який він узяв таємно, за своєї відсутності на вінчанні, виставивши цим на посміховище святість церемонії, — молодого заступав німий євнух, — з одиначкою небіжчика герцога, присутньою тут принцесою Ізоттою, і обіцяю її руку молодому героєві П’єтро Кукан да Кукан, також присутньому тут, до якого прихилилося моє серце, бо він — юнак статечний і чесний, некорисливий і самовідданий у всьому, що стосується справедливості й добра, освічений і розумний, — він розмовляє такою латиною, кращої над яку мені досі не доводилося чути, — правдивий і побожний. Йому я доручаю стати на чолі війська, котре надаю в його розпорядження, щоб він форсованим маршем негайно вирушив на Страмбу й скинув злочинного Гамбаріні з трону, який йому, П’єтро Кукан да Кукан, належить по праву; бо я його, П’єтро Кукан да Кукан, урочисто нарікаю герцогом і володарем Страмби, а вас усіх закликаю бути свідками й очевидцями цього акту. Така воля Моєї святості, намісника Бога на землі, всемогущого і найсправедливішого.

Закінчивши, папа сів, і здавалося, що всі, хто втупився в його сите, гладеньке обличчя, — не живі люди, а воскові фігури, бо всі заціпеніли від подиву; та найбільш здивованим і найбільш заціпенілим серед них був той, про кого йшлося в другій частині папиної проповіді, а саме: новий володар Страмби, герцог Петр Кукань із Кукані.

Отак усе й сталося, коли папа знетямився від гніву, а коли голова його трохи охолола, а душа вгамувалася, все знову пішло інакше — може, не зовсім інакше, бо слів, які святий отець вимовив у присутності своїх придворних і зміст яких вродливий кардинал у червоній туніці, підперезаній золотим ланцюгом, виклав у вишукано складеній буллі, котру відтак, скріплену червоною папською печаткою, було прибито на брамі собору святого Петра, не можна вже було забрати назад; а проте все дуже змінилося й, до того ж, на гірше.

Передусім Ізотта й слухати не хотіла про негайне вінчання, як того жадав Петр.

— Так, тобі пообіцяно мою руку, — сказала вона, — але тільки після того, як ти вчиниш волю святого отця — підеш і здобудеш для мене мою Страмбу і станеш її справжнім, а не тільки проголошеним володарем. Я своє зробила; якби не я і не моя сповідь, бозна—що зараз було б із тобою — може, ти вже гойдався б на шибениці на мосту Сан—Анджело. Тепер твоя черга показати себе справжнім чоловіком.

Така була позиція Ізотти, коли вона повернулася з монастиря до резиденції її дядечка на віа Альдобрандіні, і папа з нею погодився. Справді—бо буде краще, якщо весілля відбудеться в Страмбі й уся церемонія пройде на очах у страмбського люду, з належною і звичною врочистістю, за участю герцогині—вдови, і якщо сам кардинал Тіначчо звінчає молодят; він, Його святість, простить йому віроломство, бо воно спричинене обставинами, вельми делікатними, за умови, звісно, що він визнає свою помилку й пристосується до нових умов.

Тож, коротше кажучи, шлюб Петра й Ізотти залежав тепер від того, як швидко Петр здобуде страмбську браму; на жаль, про військо, з допомогою якого він мав це зробити, папа геть—чисто забув, звівши нанівець своє благородне рішення і той розмах, який так прикрашав його, поки він гнівався.

— Ти заявив раніше, герцогу, що маєш намір здобути Страмбу з допомогою трьох своїх людей, — сказав папа Петрові, коли другого дня після бурхливого виступу в малому залі палацу святого Петра вділив йому нову аудієнцію. — Це, звичайно, з твого боку було нерозважливо, бо такі й подібні до них навіженства не можна чинити на власний страх і ризик, без опертя на вищі авторитети. Тепер ситуація цілком інша, адже за тобою стою я, намісник Божий на цій землі, і я благословляю твої діяння, так що троє твоїх мужів легко допоможуть тобі досягти успіху, якщо ти діятимеш з належною хитрістю і обережністю. Вість про те, що Джованні Гамбаріні Моя святість офіційно оголосила вбивцею герцога Танкреда, а захоплення ним влади — узурпацією, безперечно, дійде до Страмби дуже швидко, після чого становище Гамбаріні похитнеться; ох, я передчуваю, що вертаються ті геройські часи, коли один з моїх попередників, Юлій, сам особисто здобув місто Мірандолу, просто перелізши через захисний мур по драбині! Отож трьох чоловік, як на мене, тобі цілком вистачить; та я ніколи не ламаю дане раніше слово, і якщо я заявив, що поставлю тебе на чолі війська, то таки поставлю тебе на чолі війська, хоч і невеликого, але все ж таки війська. Якби я надав у твоє розпорядження всього трьох вояків, то вже цим би виконав свою обіцянку, бо зі збільшенням на трьох чоловік твоє власне військо подвоїлося б. Та я не маю звички виконувати свої обіцянки формально, — я виконую їх завжди тільки реально. Я надаю в твоє розпорядження не трьох мужів, бо ти міг би витлумачити це як глузування, а стократ більше, тобто триста вояків — з них сто п’ятдесят списоносців і сто п’ятдесят мушкетерів, усі без винятку найкращої швейцарської школи. Фінансувати цей похід, звісна річ, тобі доведеться самому, бо моя скарбниця, на жаль, порожня. Мої рядові вояки одержують півцехіна в день, і тобі доведеться регулярно виплачувати їм цю суму з власної кишені, якщо хочеш утримати їх у належному бадьорому і бойовому дусі. Це буде неважко, бо тепер, після офіційного присвоєння тобі титулу, ти’ безперечно, знайдеш якийсь банкірський дім, який матиме для себе за честь фінансувати твій похід. Отже, все складається якнайкраще, і я тебе, mi fili, не тільки благословляю, але й щиро вітаю. Ти задоволений?