Чтение онлайн

— Добре подумай, Акілле, лерше ніж відповісти на моє запитання, для мене це дуже важливо, — вів далі Петр. — Як ти чистив цей перстень, а головне — чим? Мабуть, носовою хустинкою? Чи якоюсь щіточкою? Покажи мені ту хустинку або щіточку.

— Яка там хустинка, яка там щіточка, — усміхнувся Акілле. — У мене немає таких витребеньок. Я промив його водичкою в струмку, потримав під течією, а коли все вимилося, висушив його на сонці. Ту мотузочку, яку я туди вклав, можете, високосте, залишити собі, вона принесе вам щастя, бо на ній помер дядечко Вітторіо, брат моєї матінки, якого повісили за те, що в церкві святої Джулії він украв карнавку. У мене в кишені лежить іще один шматочок.

— Але, може, ти цей перстеник, — наполягав Петр, — поки тримав його під водою, ще й витирав пальцем? Ти часом не витирав його пальцем?

— Так, витирав, — відповів Акілле.

— Покажи мені цей палець, — сказав Петр.

Акілле, спантеличений дивацтвом його високості, простяг Петрові вказівний палець правої руки. Палець був чистий, за краєм нігтя — ані смітинки.

— Гаразд, можеш іти, — зітхнув Петр. Акілле ще вагався.

— Скажіть, будьте ласкаві, коли ми з Алессандро одержимо ті п’ятсот цехінів?

— Шикуйсь! — скомандував капітан д’Обере. — Кроком руш! En marche!

Найманці промарширували через місто й рушили дорогою, яка вела в бік гір, але вже через десять хвилин, коли ще було видно мури Губбіо, Петр кивнув капітанові, щоб той дав команду зупинитись.

— Хлопці, — почав він, коли всі зупинилися, — я мушу сказати вам кілька не дуже приємних слів. Я діяв за планом, у мене все було до дрібниць і точно продумано, але щось, що саме, пояснювати вам цього не варт, зірвалося, джерело надходження нових грошей, на які я так розраховував, що одержу їх у Губбіо, зникло, пересохло, його більше немає. Це означає, що я, герцог Страмби, стою тут перед вами без жодного мідяка в кишені, без амуніції, без змоги завербувати нові сили. Мені не лишається нічого іншого, як подякувати вам, вибачитись перед вами й порадити повернутись до свого рідного міста; може, дасть Бог, подеста не буде надто суворий і подарує вам цю кількаденну прогулянку. Вертайтесь, хлопці, я не можу вас більше затримувати, і не ображайтеся на мене за те, що сталося; такого удару я не сподівався і вже не здатен був йому запобігти.

Хвилину він почекав, поки перуджанці, такі приголомшені, що досі не наважились вимовити бодай слово протесту, до кінця усвідомлять значення цієї жахливої новини, а тоді повів далі:

— Нічого не вдієш, отакі наші справи. Через те, повторюю, я не маю нічого проти, щоб ви повернулися кругом і покинули нас із капітаном д’Обере. Щоправда, є ще одна можливість, можливість, яка вимагає ризику і відчайдушності, але мені, повірте, така можливість випадає не вперше, й оскільки я стою тут перед вами живий і неушкоджений, то ви бачите, що навіть найбільші перепони я завжди долав з успіхом. Відмовтесь від платні, яку вам було пообіцяно, і ходіть із нами далі. Навіть більше: поверніть мені частину тих грошей, які я вам уже виплатив, щоб я міг закупити амуніцію. Це — крайня жертва, якої я від вас вимагаю, але чим більша жертва, тим прекрасніша буде винагорода. Я пропоную вам, хлопці, над цим поміркувати. Порадьтесь і запитайте самі себе, котра з цих двох доріг, про які я щойно сказав, для вас краща — дорога каяття і повернення чи дорога слави і героїчної самопожертви. Я зачекаю на вашу відповідь.

Петр стиснув острогами боки коня і в супроводі капітана д’Обере від’їхав до ліска, який облямовував лужок ліворуч від шляху. Пролунав чийсь лютий вигук: «Падлюки!» і, тільки—но він змовк, як загули десятки роздратованих голосів, злившись за хвилину в деренчливий гамір розчарування і люті. Петр і капітан спішилися, коли вже не було чути навіть окремих слів, і сіли поруч на стовбур виверненого бурею дерева.

— Вони вам цього не подарують, — озвався за хвилину капітан д’Обере, роздмухуючи люльку. — Без платні вони б іще якось стерпіли, але вертати гроші — ca jamais. [154] Ви припустилися непоправної помилки, що взагалі про це заговорили. Це розлютило їх до сказу. Якщо я недавно казав вам, що вони розірвуть нас на шматки, то тепер я в цьому нітрохи не сумніваюся.

— On verra, — сказав Петр у капітановій манері, сподіваючись цим розвеселити його.

Але капітан д’Обере тільки насуплено пахкав люлькою.

Перуджанці поводилися, мов знавіснілі, розмахували руками, перебивали один одного й штовхали; здавалося навіть, що вони пританцьовують. Та раптом вони заспокоїлися й стихли: одні повсідалися край дороги, інші стояли, зіпершись на мушкети або списи, дехто з вершників зістрибнув з коней.

— Ось тільки тепер починається справжня нарада, хтось узяв слово, — мовив капітан д’Обере і примружився, щоб краще бачити. — Ну звісно ж, це наш випробуваний Алессандро Барберіні. Ах, dire que, [155] ці нікчеми, ці пройди, невідомо звідки вони тут узялися, і тепер вирішують нашу долю! Петре, ще є час, вони далеко, досить сісти на коней…

— Ви боїтеся? — запитав Петр.

— Ma foi, боюся, — відповів капітан.

— Я теж, — сказав Петр. — Ця їхня нарада щось надто затяглася. Що їм товкмачить цей хлопчисько? Ситуація настільки ясна, що не потребує ніяких коментарів: або йти з нами далі, або вернутися до Перуджі.

Вродливий юнак Алессандро Барберіні, сидячи на своїй кобилі, нібито арабської крові, промовляв і промовляв, час від часу розмахуючи при цьому списом, гостряк якого іноді зблискував на сонці, мов золота іскра, а решта слухали, наче вкопані; та раптом від них відокремилася самотня постать і нерішуче, ходою людини, котра не знає, чи правильно вона вчинила, пішла назад до Губбіо. Зробивши кілька кроків, перуджанець зупинився й озирнувся, але тієї ж хвилини за ним рушили ще двоє, потім троє, четверо хлопців.

— Вертаються, — сказав Петр з надією в голосі. — Навіть не попрощалися з нами.

— Поки що перуджанців ще цілком достатньо для того, щоб розірвати нас на шматки, — зітхнув капітан д’Обере.

Незабаром і решта, кінні й піші, безладно розсипаними групами рушили до міської брами, звідки зовсім недавно вийшли бойовою колоною, яку Петр гордо називав своїм військом і яка, здобувши Страмбу, мала допомогти йому підкорити весь світ, залишилося чоловік п’ятнадцять — двадцять, і серед них шестеро вершників. Перуджанці стояли без руху, немовби ще й досі про щось радилися, а потім раптом швидко почали наближатися до двох самотніх чоловіків — Петра і капітана д’Обере.

— Сидіть і не вставайте, хай вони не думають, що нам кортить довідатися, що вони хочуть нам повідомити, — сказав капітан д’Обере.

Алессандро Барберіні їхав попереду, — очевидно, він був визнаним речником перуджанців, які залишилися; охайний юнак Акілле теж був серед них. Алессандро Барберіні вдавав із себе веселого й привітно кивнув Петрові й капітанові.

— Я зробив усе, що було в моїх силах, аби умовити хлопців, що їхній обов’язок — залишитися на службі у вашої високості, але марно, — повідомив він, під’їжджаючи. — Та я, разом зі своїми найближчими друзями, залишаюся вірним своєму слову й чекаю дальших ^наказів вашої високості.

— Небагато ж вас залишилося, — сказав капітан д’Обере, поволі зводячись на свої довгі ноги. — Навіщо ви нам тепер потрібні?

— А ось навіщо, — відповів Алессандро Барберіні й, розмахнувшись списом, щосили увігнав його капітанові д’Обере в груди.

Петр завив так, наче спис пронизав його власне тіло; тієї ж самої миті перуджанські дикуни накинулись на нього і в один мент зв’язали йому руки за спиною, а капітан д’Обере, який упав на стовбур виверненого бурею дерева, тим часом поволі сповзав на землю, аж поки уткнувся в неї сталевим гостряком списа, котрий ззаду вийшов йому між лопатками.

— J’ai bien dit ca, — простогнав він, коли Алессандро Барберіні, впершись ногою йому в груди, витягував спис із рани. Потім з рота йому вдарила тоненька цівка крові, очі закотилися, голова впала на плече, і він віддав Богові душу.

«J’ai bien dit ca» — такі були останні слова капітана д’Обере. Це означало: «Я ж казав». Бо капітан д’Обере був людина проста й не мав схильності до ефектних передсмертних висловлювань.

— Навіщо ти це зробив, навіщо ти це зробив, ти, виродку, ти, недолюде? — кричав Петр, опираючись і відштовхуючи тих, хто його тримав.