Чтение онлайн

Він ударив у дзвінок — це було сигналом вишикуватися варті, яка стояла в коридорах. Відтак провадив далі, повільно й тихо, старанно вимовляючи кожен звук:

— Доне Тімонель, жебраче, який збіднів через закупівлю римським банкіром Лодовіко Паккйоне дешевих вичинених шкур, я запитую вас: які податки ви сплачуєте особисто?

Дон Тімонель, приголомшений таким несподіваним запитанням, мовчав, облизуючи губи.

— Ну? — сказав Петр.

— Я сплачую державі, — відповів дон Тімонель, — я сплачую державі, як усі громадяни Страмби, паушальний податок за свої будинки.

— А скільки у вас будинків?

— У мене, високосте, численна родина, шестеро дітей, з них четверо заміжніх дочок і чотирнадцятеро внуків, а тому…

— Я не питаю вас, скільки ви маєте дітей і внуків, я питаю, скільки у вас будинків?

— Шість, з дозволу вашої високості.

— У тому числі й двоповерховий палац навпроти porta San Pietro? [158]

— Так, у тому числі й цей палац, високосте.

— А скільки ви сплачуєте податку?

— Як я вже сказав, високосте, я сплачую, як і всі — з кожного будинку десять цехінів на рік.

— Тобто шістдесят цехінів?

— Атож, шістдесят цехінів.

— Незалежно від розмірів цих будинків?

— Так заведено в Страмбі, високосте, і так визначено законом ще з тих часів, коли Страмба була маркграфством.

— Виходить, бідак, власник жалюгідної халупи з двома вікнами, сплачує за неї такий самий податок, як ви за свій палац?

— Сплачує, точніше, мав би сплачувати, але тут постійно виникають труднощі, бо громадяни сплачують податки дуже неохоче.

— Ну, тоді я скасовую цей дивний закон і пропоную запровадити новий, згідно з яким податок за будинки залежатиме від кількості вікон: один цехін за вікно. Тоді бідняк, у хатині якого лише двоє вікон, платитиме не десять, а всього два цехіни на рік, а ви за один тільки свій палац, у якому, як я гадаю, не менш як сорок вікон, будете сплачувати щонайменше сорок цехінів; це поширюватиметься й на всі інші будинки в столиці. Цей закон матиме зворотну силу й на весь минулий рік; тим, кому за цим новим законом належить сплачувати менш як десять цехінів, гроші доведеться повернути. Хтось хоче щось сказати?

Молодий Мачісте в окулярах несміливо підніс руку.

— Ну? Я слухаю, — заохотив його Петр.

— Новий закон, — сказав Мачісте, — який ваша високість збирається запровадити, звичайно, незмірно справедливий, але…

— Які ще «але»? — урвав його Петр. — Якщо він справедливий, то все гаразд.

— Так, звичайно, все гаразд, але я боюся, що це коштуватиме дуже дорого, — сказав Мачісте.

— Дорого? Для кого?

— Для державної скарбниці, — відповів Мачісте. — Бо якби ваша високість зволила звернути увагу… я хочу сказати, якби ви пройшлися всіма вуличками, з яких складається наше місто, ви помітили б, що абсолютна більшість страмбських будинків, скажімо, дев’яносто п’ять відсотків, мають менше ніж десять вікон, а такий будинок, як у дона Тімонеля, з сорока вікнами, як зволила припустити ваша високість, виняток. Тож якщо доведеться всім громадянам, чиї будинки мають менше ніж десять вікон і які сплатили десять цехінів, повернути їхні гроші, то для державних фінансів за нинішньої ситуації це буде не порятунок, а навпаки — неприємний і відчутний, якщо не смертельний удар.

Спантеличений Петр якусь хвилину мовчав.

— Я дуже неохоче відкликую свою пропозицію, — озвався він нарешті, — бо вона справедлива. Але при всій своїй справедливості, як видно, суперечить основній меті — збагатити державну скарбницю, через те я уповноважую вас, секретарю, в найкоротший термін детально розробити новий проект, такий, щоб моя головна ідея — приперти до стінки власників усіх будинків — була збережена і щоб бідарі вільніше відітхнули, а державна скарбниця збагатіла.

— Я так і вчиню, високосте, — сказав Мачісте й щось ретельно занотував до свого записника.

— Але на цьому, — вів далі Петр, — мій захопливий діалог з доном Тімонелем не закінчився. І я вас запитую: які ще податки, крім цих шістдесятьох золотих монет, ви сплачуєте щороку?

— Як член Великої ради, — відповів дон Тімонель, — я, за законом, увільнений від усіх інших податків.

— Отже, податків ви не сплачуєте, а за те, що засідаєте в Суді дванадцятьох, навпаки, отримуєте пристойну винагороду, — сказав Петр.

— Мізерне відшкодування, високосте, — заперечив дон Тімонель. — Судові розгляди забирають неймовірно багато часу, а час, як кажуть, гроші.

— Ну, тоді це відшкодування я скасовую, — сказав Петр. — Хто не хоче засідати в Суді дванадцятьох тільки тому, що вважає це почесним громадянським обов’язком, нехай відмовиться від цієї посади. Хто пристає на мою пропозицію? Дякую, бачу, що пристають усі. А що стосується привілею членів Великої ради — не сплачувати податків — то цей привілей я теж скасовую. Це смішно, обурливо і незбагненно, що ремісники цехів і дрібні торговці сплачують податки, тим часом як найбагатші з—поміж них, котрі репрезентують їх у Великій раді, від податкової повинності увільнені. Мені добре відомо, що це узвичаєна практика, запроваджена в усьому світі, — наприклад, у моєму рідному місті Празі коншели теж увільнені від податків, — але це не є підставою для того, щоб таке неподобство я терпів і тут, у Страмбі, яку я хочу зробити і зроблю, можете мені повірити, — взірцем того, якою має бути гармонійна і щаслива людська спільність, про яку мріяли Платон і Томас Мор. Ох, синьйори, сутужно вам доведеться, я вас попереджую, сутужно! Реформи, котрі я запроваджував досі, — скасування посту й припису євреям носити жовті кружальця, заснування університету, — це були тільки дрібниці й абищиці, з їхньою допомогою я лише перевіряв свої можливості; як бібліотекар, котрому доручили впорядкувати занедбану книгозбірню, найперш роззир—неться довкола, підніме з підлоги чийсь недолугий твір і покладе його на стіл, перед тим як розпочати свою справжню працю — класифікацію, облік і переставляння. Тепер ми зіткнемося з найсерйознішим і найболючішим — з питанням грошей, питанням податків, питанням державних доходів. Та оскільки я вояк і дипломат, а не фінансист, то ці питання я переношу на розгляд нашого чергового засідання і наказую вам, Мачісте, підготувати докладний і вичерпний проект суворого оподаткування великої власності. А поки що дякую вам, синьйори, за вашу увагу і виняткове порозуміння.

Петр вийшов, і в Великій раді на хвилю запала тиша, яку першим порушив молодий Мачісте в окулярах. Він сердито пошпурив свій записник, куди недавно щось занотовував, і підвівся.

— Синьйори, я вас залишаю, — мовив він роздратовано. — Заради цього справедливого герцога я не збираюся підбурювати проти себе кожного, хто в Страмбі має вагу, гроші й становище. Ще сьогодні я спакуюсь і поїду до тітки; на околиці Умбрії в неї є куряча ферма, і в одному з листів вона запрошувала мене до себе.

— Щасливої дороги і до скорого побачення, все це вже недовго потриває, — зауважив мудрий аптекар Джербіно. — Бо наш справедливий герцог щойно виніс свій восьмий смертний вирок, і цього разу — самому собі.

Принцеса Ізотта повернулася до Страмби таємно, так само, як за добрих давніх часів, ще за життя батька, покинула її; приїхала вночі, коли брами були замкнені, а все місто вже спало, в супроводі Інтрансідженте та чоти стомлених кардиналових вояків… Самого кардинала варта, яка пропустила принцесу, в її почті не помітила; невдовзі по всьому місту з уст до уст передавалася сумна звістка, що його Еміненції вже немає в живих; несправедливість, жертвою якої він став у Перуджі, нечуване насильство, вчинене над ним, нібито так приголомшили шляхетного мужа, що серце його не витримало й зупинилося навіки.

Це була підступність долі, жорстокий удар у спину, катастрофа, така страхітлива й несподівана, що в Петра, коли він почув цю новину, опали руки, а коліна так ослабли, що він звалився в крісло, у якому звичайно сидів герцог Танкред, коли грав у шахи, — це було в маленькому особистому кабінеті, успадкованому після покійного правителя; Петр зовсім розгубився й не знав, що йому чинити далі. Тепер на нього падає відповідальність не тільки за втрату принцесиного посагу, не тільки за те, що Ізотту в Перуджі було посаджено у в’язницю, але й за смерть кардинала; бо герцогиня—вдова і пріор Інтрансідженте, а може, й сама Ізотта припишуть йому ще й це нове нещастя, — в цьому не було ніякого сумніву, байдуже, що смерть кардинала була цілком природна, вона могла настати хоч так, хоч так і без цього зайвого хвилювання, яке в нього викликали Perusini superbi. Водночас у Петра не залишалося жодного сумніву і в тому, що це лиховісне ускладнення стане ще однією перепоною між ним й Ізоттою і знову віддалить, або й зовсім унеможливить їхній шлюб, без якого, за словами досвідченого майстра Шютце, Петрове тронування навряд чи стане міцним, отож усі приготування до весілля, на яке страмбська скарбниця повинна була позичити гроші в євреїв, стануть марними й гідними посміху. І поки він сидів, розгублений і безпорадний, біля шахового столика, звісивши руки, й своєю рідною мовою запитував себе: «Що далі, що ж тепер?» — почулося легке шкрябання в двері, і до кімнати ввійшов майстер Шютце, тримаючи в руках нове вбрання, яке Петр замовив йому, вбрання відповідно до цих сумних обставин — скромне, витримане в темних тонах, без оздобних прорізів і торочки — одне слово, без модних ефектів.

— Коротко кажучи, на вашому місці я був би тепер дуже обережний, гер фон Кукан, — відповів він на запитання, яке Петр хвилину тому ставив сам собі, а тепер переклав на рідну мову майстра Шютце. — Уникайте яєчних омлетів, бо…

— Знаю, — урвав його Петр. — У яєчні омлети зручно підмішувати отруту під назвою volpe.

— Достеменно так, — вів далі майстер Шютце. — І не вірте нікому й нічому. Боронь вас Боже з’їсти пів—яблука, навіть якщо хтось на ваших очах візьме його з кошика й, розрізавши навпіл, одну половину подасть вам, а другу з’їсть сам, бо ніж, найімовірніше, може бути намазаний отрутою тільки з одного боку, так, що ваша половина буде отруєна, а друга — ні. Це — новина в мистецтві отруювати, і про це слід добре пам’ятати. Люди винахідливі й хитрі, а ви, гер фон Кукан, за короткий час стали як сіль в оці для стількох поважних осіб, що аж дивно, як це вам удалося. A propos, я маю для вас цидулочку.