Чтение онлайн

— Ось це й буде ваше перше завдання, — відповів Петр, а тоді перевів погляд на голову Суду дванадцятьох мудреців.

— А ви, доне Тімонель, наскільки мені відомо, володієте двома чинбарнями. Ви не маєте бажання позичити певну суму на порятунок принцеси Ізотти і кардинала Тіначчо?

— Ваша високосте, вам відомо все, — відповів дон Тімонель, — і ви, без сумніву, добре поінформовані про величезні збитки, яких зазнали мої багаті склади, відколи римський банкір Лодовіко Паккйоне почав довозити з заморських країв дешеві вичинені шкури.

— Подібну відповідь я, напевне, почую від першого—ліпшого з вас, — зітхнув Петр. — Ви всі розорені, доведені до жебрацтва, по горло зав’язли в боргах. З самого дитинства я ніколи й ні від кого не чув нічого іншого: всі тільки нарікали на свою бідність, навіть імператор і папа, мій батько і покійний граф Гамбаріні, і, далебі, я вже стомився від цього. Та стомився я чи ні, будь—що треба роздобути п’ятдесят тисяч скудо. Ну гаразд, синьйори. Вдайтеся ще раз до євреїв. Але я проконтролюю особисто, щоб нікому з них навіть волосок не впав із голови і щоб під гроші, які нам позичать євреї, вони дістали належну заставу. Де взяти цю заставу? Зараз скажу. Не я перший і не я останній правитель, який діє таким чином, і на цей крок можна відважитися без особливих церемоній, бо йдеться про виплату термінову й одноразову, навіть більше — про виплату, яку нам Perusini superbi згодом компенсують сторицею. Так от: у храмі святого Павла зберігаються неоціненні скарби — золотий богослужебний посуд, дарохрани—тельниці, інкрустовані діамантами, ризи, розшиті перлами, і багато іншого. Ніхто з моїх попередників не відважився посягнути на щ цінності не тому, що не відчував у них потреби, а тому, що їм заважали релігійні забобони та пересуди. Однак я дотримуюсь тієї думки, що жива принцеса з роду д’Альбула варта більше, ніж кілька золотих чаш та коновок. Через те я вирішив, що частина цих храмових скарбів, які, без сумніву, варті більше, ніж сміховинні п’ятдесят тисяч скудо, ми віддамо в заставу євреям. Хтось має проти цього якісь заперечення? — І Петр гострим поглядом обвів членів Ради, заціпенілих, здивованих, переляканих. — Хтось має проти цього якісь заперечення? — повторив він.

Молодий Мачісте в рогових окулярах на носі боязко підвів руку.

— Отже, серед вас усе—таки знайшовся один сміливець, — сказав Петр. — Ну, Мачісте, що ви маєте проти моєї пропозиції?

— Власне кажучи, нічого, високосте, — відповів Мачісте і проковтнув слину. — Я не член Великої ради й через те не маю дорадчого голосу. Я дозволю собі тільки нагадати вашій високості… — Він збентежено замовк.

— Ну—ну? Що ви хочете мені нагадати?

— Тільки те, ваша високосте, що ваша високість дуже помиляється, вважаючи, ніби в стінах кафедрального собору зберігаються скарби надзвичайної цінності. Вони справді зберігалися там колись, але нині їх там уже немає. Вони зникли звідти ще за правління Нікколо Другого, діда покійного герцога Танкреда.

— Нісенітниця, я бачив їх на власні очі, і ви теж їх бачили, — заперечив Петр.

— Фальсифікація, високосте, фальсифікація, — сказав Мачісте. — Герцог Нікколо, коли в нього виникли фінансові труднощі, продав нашому банкірському дому свою колекцію монет за дев’ятсот лір, а коли й цього не вистачило, зволив висловити ту саму ідею, яка щойно сяйнула в голові вашої високості, і посягнув на храмові скарби, але так, щоб цього ніхто не помітив — золоте начиння замінив позолоченим, перла й діаманти — скляною імітацією. Я вичитав це в книгах нашого закладу, який був посередником при цій оборудці. Храмовий скарб, якщо можна так висловитись, фіть, andato col vento, здуло вітром.

— Боже милосердний, що ж тоді робити? — вигукнув приголомшений Петр. — Отак сидіти й дивитися один на одного, мов заснулі риби, і покинути напризволяще принцесу Ізотту з кардиналом? Ні, ми не можемо собі цього дозволити — ні я, ні ви! Що ж ви пропонуєте? Де бачите хоч якийсь вихід? Синьйори, з моїм присудом, який я виніс над перуджанцями, ви погодилися. Ви мали повне право накласти на нього вето, навіть ціною моєї абдикації. Ви цього не зробили й через те тепер несете повну відповідальність за все, що сталося. Щоправда, Джербіно, ви були проти того, аби тривожити осиний рій, але й ви не скористалися своїм правом на вето. А тому ніяке вмивання рук вам тепер не допоможе, і я наказую вам, як людині, що добре знає стан справ у Страмбі, висловити чітку, конкретну й легкоздійсненну пропозицію, як урятувати принцесу Ізотту і кардинала Тіначчо.

— Я бачу тільки один—єдиний шлях, — сказав Джербіно, хитро й багатозначно всміхаючись у свою бороду.

— Який саме?

— Ще раз відвідати євреїв, гарненько їх потрусити, присмалити їм бороди й забити в скрипиці, щоб вони призналися, де ховають свої скарби, одного—двох для пристрашки повісити, кільком їхнім немовлятам розбити об мур голівки, кількох їхніх дочок віддати на втіху гвардійцям і так далі і таке інше, і не попускати доти, аж доки не буде зібрано необхідну суму. Це єдино можливий вихід. Так завжди робилося в скрутні часи. А я вважаю, що нинішній момент без перебільшення можна назвати одним із най—скрутніших. Через те гайда на євреїв!

— Я не допущу цього! — вигукнув Петр.

— Я теж не допущу цього, — долинув згори жіночий голос.

І тієї ж миті на горішній площинці сходів, які вели з порожньої галереї до зали засідань, з’явилася герцогиня—вдова Діана, тримаючи за руку юродиву Б’янку. Герцогиня з голови до ніг була в чорному, що робило її струнку постать іще стрункішою; на ній не було ніяких прикрас, за винятком єдиного персня з великим чорним каменем, — ні сережок, ні кольє, ні брошок, а на гладенько зачесане біляве волосся було накинуте чорне покривало. Юродива теж була в чорному, в чорних плетених мітенках на червоних вимащених ручках; щоб не впасти зі сходів, однією з цих ручок, лівою, вона підтримувала спідницю, з—під якої було видно її жалюгідні, криві й пухкенькі ніжки, обтягнені чорними вовняними панчохами. У Страмбі подейкували, що герцогиня Діана скрізь з’являється тільки в товаристві своєї юродивої лише для того, щоб її одухотворенну красу належним чином відтінювала Б’янчина потворність, створюючи вигідне для герцогині порівняння на її користь; зараз, при появі герцогині з Б’янкою в залі засідань, коли вони повільно спускалися сходами, для всіх це стало беззаперечним, бо юродива, перше ніж стати на чергову приступку всією ногою, незграбно погойдувалася, щоразу обережно намацуючи її носком чорного черевичка; при цьому вона зосереджено зморщувала свого лобика й кривила рота; зате вдова—герцогиня сходила плавно й граційно, мовби не ступала ногами, а пливла на хмаринці, наче Діва Марія, яка підноситься на небо; ні, далебі, це було навіть не сходження, не хода, це був міфічний танець, сповнений чарівності і гідності, це було ритмічне зішестя, це було з’явлення Цариці і Жриці, і сходи в ці секунди втратили своє первісне значення з’єднувальної ланки між галереєю і залою; здавалося, вони тут потрібні лише для того, щоб на них з’являлася згадана Цариця і Жриця.

Зійшовши до половини сходів, герцогиня Діана зупинилася.

— Синьйори, — мовила вона, — я потай слухала вашу нараду з самого її початку й мушу сказати, що вона мене приголомшила. Я сподівалася, що одним помахом руки ви усунете ту несправедливість, через яку постраждала моя нещасна дочка і яку завинив ось цей чудний синьйор, котрий, — не доведи Господи, — мав стати її чоловіком; я сподівалася, що ви не гаючись зберете зі своїх особистих заощаджень необхідний викуп, а ви замість цього посилаєтесь на дешеві вичинені шкури, що довозять з заморських країн, і не бачите іншої можливості, крім знов обібрати розорених уже євреїв. Дякую вам, синьйори, за те, що ви взагалі приділили увагу нещастю, яке сталося з моєю бідолашною донечкою, і прошу вас більше про це не говорити. Викуп я заплачу з власних коштів, точніше з посагу, який я приготувала для своєї улюбленої донечки. Питання про те, хто відвезе цю суму в Перуджу, я теж розв’язала сама. Я пошлю туди єдиного мужа, який заслужено користується такою повагою й авторитетом, що перуджанці не насміляться зняти на нього руку, а саме — свого особистого сповідника й духовного наставника, отця Інтрансідженте.

Вона плавно зійшла ще на декілька східців і знову зупинилася.

— Синьйоре, — мовила вона, звертаючись безпосередньо до Петра, — я гадаю, у вас вистачить такту, щоб цей раз не їхати назустріч моїй дочці. Бо якщо ви це зробите, то може статися, що ви, нещастя Страмби, замість моєї дочки дочекаєтесь іще одного зв’язаного й вимащеного нечистотами вояка.

— Не хотіла б я бачити, як ти, Петре, ухопиш шилом патоки! — раптом вереснула своїм пискливим голоском Bianca matta. — Madonna mia, ото буде кінець! Ти, бовдуре, марно прочовгуєш свої підошви, згадаєш мої слова! З тобою все скінчиться ще гірше, ніж із тим боягузливим Гамбаріні!

Всім було видно, як після останніх слів своєї юродивої супутниці герцогиня—вдова сердито смикнула її за ручку; вона явно все ще симпатизувала Джованні, всупереч його поразці. Потім вона гордо й велично пропливла аж до самих дверей і покинула залу засідань; Петр підвівся і мовив таке:

— Отже, я чудний синьйор і нещастя Страмби. Прошу вас, синьйори, підвести руки, хто згоден з цією думкою герцогині—вдови Діани.

Не ворухнулася жодна рука, навіть більше: члени ради заховали свої руки, хто куди міг — одні за спини, інші на них сіли; Джербіно затулив їх своєю довгою бородою, отож якщо раніше здавалося, що герцогиня — безнога й пливе на хмаринці, то тепер члени Великої ради здавалися безрукими.

— Чудний синьйор, нещастя Страмби, — повторив Петр, навіть не усвідомлюючи, що цим повтором дає всім зрозуміти, як ці прізвиська, котрими обдарувала його герцогиня—вдова, ображають і лютять його. — Виходить, нещастям Страмби був не capitano di giustizia, за якого все місто жило в страхові й від якого я, чудний синьйор, звільнив її, нещастям Страмби, виходить, не був і Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, проти якого повстала Страмба й вибрала замість нього мене; нарешті, я, чудний синьйор, не маю права навіть виїхати назустріч своїй нареченій. Ну що ж, я не стану упиратися й відверто визнаю, що початок мого правління був невдалий і що остання подія, тобто затримання принцеси Ізотти й кардинала Тіначчо в Перуджі, не повинна була статися. Але немає сенсу скиглити над розлитим молоком; цей інцидент — наслідок того, що я неухильно дотримувався тільки свого єдино правильного розуміння справедливості, розуму й правди; все можна було б уладнати легко й просто, без взаємних образ, докорів і сварок, якби в державній скарбниці для таких непередбачених випадків знайшлися належні резерви. Ви, синьйори, всі вмили руки, так що єдиним невмитим серед вас залишився я, чудний синьйор і нещастя Страмби; але хто відповідає за цю порожню скарбницю — я чи ви? Свій титул я одержав усього кілька тижнів тому, тим часом як ви, принаймні більшість із вас, сидите тут уже роками; як же ви могли допустити, щоб державні фінанси дійшли до такого стану, коли єдине джерело доходу — це розбивання об мури голівок єврейських немовлят? Навіщо ви тут, чим піклуєтесь, що вирішуєте, про що радитесь, навіщо виголошуєте промови? Так от, синьйори, тепер справу державних фінансів Страмби я візьму в свої руки й обіцяю, що за півроку скарбниця буде повна—пов—нісінька.