Чтение онлайн

Хтось доганяв його.

Втікати?

Ні!

Повернувся і вхопив за шаблю.

Козак на коні наближався.

— Ти хто?

Козак зіскочив з коня: «Свій, пане Босаковський, свій».

— Я тобі не пан, а товариш, такий самий козак, як і ти, хоч і шляхтич.

Босаковський випрямився і вус на ліве ухо завісив. Пізнав козака, що з Журбою приїхав. Молодий був і гарний, як намальований.

Весь час у коршмі біля Босаковського коло вікна сидів; не пив і не сварився, лиш слухав і мовчав. Очі йому смутком, як плівкою зайшли.

— А що там? — спитав Босаковський, думаючи, що Журба цього парубка з якимсь ділом до нього присилає.

— Нічого, пане.

— Товаришу...

— Нічого, пане товаришу. Може би ви мене переночували?

— Переночувати? А чому б то ні. Можна. Підемо. А як тебе, братчику, звати?

— На ім’я мені Борис.

— Гарне ім’я. А прізвище як?

— Круками нас люди прозивають.

— Також дурні. Такий гарний хлопець — і Крук. Так ти не журись. З Крука ще може зробитися Круковський.

— Я не дбаю.

— То зле. Ім’я — велика річ. От диви, козаки мене Босим прозвали, а насправді то я Босаковський.

Наближалися до хутора. Почули шум дерев і хрипливий гавкіт собак. Хутір був невеличкий і, мабуть, небагатий.

— Це моя резиденція, — промовив Босаковський і зітхнув. — Ой не так то колись, братчику, мешкали ми, не так. Мав я біля Прилук замочок не шпетний: рови, палісади, вежі, зводжений міст, усе як годиться. Ще й на вежі годинник видзвонював години. Німецькі майстри будували. Не віриш?

— А чому б то мені не вірити, пане?

— Товаришу, кажи!

— Чому б мені не вірити, пане товаришу?

— Усе війна забрала. І тепер я комірником живу. Але не нарікаю. Хоч покарбований, як у карбового ціпок, а все ж таки, славити Бога, не каліка. Живу якось, і прийде час, що попереднього добра таки доб’юся. Тоді й про тебе не забуду. Бо ти мені подобався, хлопче.

Борис йому до колін поклонився.

Собаки до воріт скакали. Босаковський гукав:

— Бровко, Варта, Чухрій! Дурні собачки, дурні, не пізнали мене!

Пси лащилися до Босаковського й обнюхували Борисового коня.

— Бачиш, — говорив Босаковський, — звірина куди краще від людей. Гетьманської стайні кінь, і хуторянські собаки не кусаються. А люди? Так, Бровку, так: не кусай цього коня, бо він гість, а до того ще й копнути може, — додав, впроваджуючи коня до стайні.

— Гарний кінь, — почав Босаковський. — А чий він — твій чи гетьманський?

— Мій. Від батька дістав.

— Добра то річ батько. Мій мені також такого коня дав був, як я перший раз на війну їхав, що хоч малюй. То ж то кінь був! Не така хабета, як оцей, теперішній.

— І що?

— Заїздив я його, до дівчини на любу розмову кожної ночі миль кілька поспішаючи. Підпалив, одно слово — заїздив. Гей, коли б то цей розум спереду мати, що ззаду!.. Ну, ходім!

Увійшли в якусь комірчину погану з тапчаном замість постелі і зі скринею замість стола.

— Розгостись! — промовив Босаковський і засвітив каганець.

Борис глянув по хаті. Бідність така, що гірша й не може бути. Лиш

образ якийсь і вишиваний рушник.

— За цей образ, — хвалився Босаковський, — мені хутір давали. Це дуже дорогоцінна ікона. Сам святий Лука її малював. А рушничок донечка господині вишивала. Ангел — не дівчинка. Побачиш її завтра. І господинька нічого собі. Загалом гарно мені тут живеться. Одно слово — райок. Інакше я тут не сидів би.

— Авжеж, — притакнув Борис, а в душі погадав собі: «От щасливий чоловік. Що йому біда зробить, коли він уявою багатий?»

Хутір спав. Тільки пси по подвір’ю ганяли. Доріжкою, попри ворота якийсь п’яний ішов і з піснею бився. Хотів її співати, а вона не давалась. Пісня від п’яного втікала.

— А може ти голодний, кажи! — почав Босаковський. — Теплої страви не маю, але сало й горілка знайдеться.

Сало було чутке і нечищена горілка. Але випили й закусили. Навіть зі смаком, бо голодні.

— Не так то їлося колись, — виправдовувався Босаковський. — Медвежі лапи, фазани, марципани, а мальвазія лилась. То мальвазія, то угорське, то грецьке. Але скажу тобі, що нема як сало, сухарі й горілка. Чим простіша страва, тим вона для здоров`я краща... Але може би нам спати пора?

Полягали. Босаковський розкинувся горілиць на тапчані, а Борис біля нього на землі простягнувся, на бурці.

Глуха осіння ніч у маленьке вікно зі скляними оболонками заглядала. Десь далеко багрився виднокруг, і криваві відблиски на стінах то з`являлися, то гасли.

— Все ще горить... — зауважив Босаковський. — І Бог зна, коли згасне! Велику пожежу розпалили. І погадати лише, що ми тут лежимо собі спокійно та балакаємо, а там десь людей мордують, жах! Не люди це, а Іроди окаянні!.. Ой, чому ж то я пірнача не прийняв?

— То вам пірнач давали?

— І не раз. Та я не поспішався. Гадав собі: прийде війна і тоді-то ти, Босаковський, замість лицарської слави добувати, полком своїм турбуйся. А нині жалую.

— Чого?

— Як то чого? Пірнача. Зібрав би був своїх полчан, чоловік тисяч десять, коли не більш, та показав би тим виплодкам гетьманським, що таке воєнне діло, що послух і вірна служба гетьманові та Україні. Провчив би я тих горлаїв широкомордих, тих кендюхів ненасичених, тих бешкетників безглуздих, тих паліїв та горлорізів анафемських, ой, провчив би я їх!

Уже не говорив, а кричав на весь хутір, що аж пси позбігалися під вікно та, піднявшись на задні лапи, заглядали крізь шиби, що воно там таке.

Аж нараз голос Босаковського зм’як і злагіднів. Буцім парубок до дівчини став промовляти:

— Бо що це за край, що це за край наша Україна! І ширина, й краса, й багатство. Не край, а Божий рай. Навіть працювати не дуже треба, бо земля буйна й плодюча. Лиш ладу, ладу їй треба і твердої руки, щоб кожен своє діло робив. Руки з гострим мечем, на ворогів і на затійників власних. І пройшло б яких двадцять літ, і тоді, якби ти глянув на ті лани широкополі, на степи буйнотраві, на села мальовані, та ті городи багаті, — Боже, Боже ти мій!.. А вони ріжуться, окаянні!

Не зітхнув, а застогнав, якби йому хто ніж вгатив у груди.

— Але ми спім, — сказав і повернувся до стіни, щоб не дивитися у те вікно, що кервавилося луною.

— Спім! — відповів йому Борис.

Але оба не спали.

Борисові Маруся Богатьківна з голови не сходила, бо любив її більш душі своєї. Від старої гетьманихи до полковниці Нечаєвої з дорученнями поїхала і не вертається. Пропала. Вже третій місяць шукає її Борис, та навіть на слід не попадає. Нема та й нема! Може її харцизи перейняли, а може в сутичці марно зі світа зійшла, — мало собі рук з розпуки не гриз. А Босаковський, збентежений поганими вістками козака Журби, схвилювався, як спокійний ставок, у який знічев`я каменюку жбурнули. Все життя перед ним пробігало. І молодість у бідненькім шляхетськім двірку, де багато дітей, а мало майна, і служби по великих панських дворах, де бідного шляхетського сина за помело не мали, і літа, пережиті на Січі, і воєнні походи та пригоди під булавою старого Хмеля, і побут у Чигирині. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний і заслужений шляхтич-козак на гетьманських покоях бував. Другий на його місці був би пригадав про свої заслуги, а він про себе навіть словечком ніколи не писнув. Зате гетьманових дітей, «отаких маленьких», з цілої душі полюбив, зокрема молодшу донечку, Олену-Степаніду. А вона також «смішного Валька» полюбила. Боже ти мій — «смішного»! І чому якраз смішного? За те, що хотів її своїми веселими оповіданнями розсмішити, та не міг? Казав би ти: тая дівчина сміятися не вміє. «А він її... ні, ні», і Босаковський не смів докінчити тієї гадки... А потім старша донька гетьмана пішла за Данила Виговського, а молодша за Нечая. А тепер обидві нещасливі. Юрась на них іде. Рідний брат Юрась, той самий, що вони його так любили і доглядали в недузі. «Боже, Боже ти мій!»