Чтение онлайн

І Борис став розказувати, як то цицюрівці, перерізавши виговців у Переяславі та в Ніжині, скрізь по містах стали підіймати темний народ на панів та старшин, навіть на купців і міщан, називаючи їх дерунами й кровопійцями.

— І тоді... — почав Борис, але зам`явся. Щось його буцім за горло здавило.

— Що тоді? — гукнув на нього Босаковський.

— І тоді на Чигирин прийшла черга. Одної ночі залунали крики: «Бийте прислужників панських!» Зчинилася тривога і...

— І що?

— І тоді гетьман серед ночі — опівночі в самій тільки сукмані, допав коня і сам один, навіть без джури, у...тік.

— Гетьман утік?! — зверещав Босаковський. — Ти брешеш, хлопе, ти брешеш! Не може бути, щоб гетьман залишив свою резиденцію і булаву й жінку й втікав! Кажи, що ти брешеш, ну, кажи, що брешеш!

Вже не кричав і не сердився, а просив, як дитина:

— Кажи, що брешеш, кажи!

Жалібно й тривожно вдивлявся в очі Бориса, буцім у тих очах було його спасення.

Але Борис мовчав. Хоч як жаль було йому Босаковського, але не міг заперечувати правди.

Босаковський повалився горілиць на постіль.

— Гетьман у-тік, — простогнав і закрив очі руками.

На шибах рудий відблиск пожежі бився з рожевою загравою сонця, що сходило.

— Гетьман у-тік!..

Нараз Босаковський зірвався на рівні ноги. — «Ідемо! — гукнув, стягаючи ремінь. — їдемо негайно! Не будемо ж без діла сидіти тоді, як ворог руйнує наш край. А хоч би мені довелося самому його боронити, то боронитиму до останньої краплі крові. їдемо!»

— Ікони не візьму, — приговорював, збираючись. — Святощ, святого Луки діло. Хто його зна, може доведеться й таке робить, що краще, щоб не бачила Пречиста. Звичайно — війна. У хазяйки залишу. Одяг також. А з білизни лиш сорочку на зміну візьму, бо ще замножиться «піхота», а я піхоти на очі не люблю.

Нараз щось собі пригадав: «Ось і забув».

— Що?

— Що я безгрішний. Себто, — маю гроші, та не при собі. Одному ігуменові в монастирі довірив спорий гаманець дукатів і талярів. Та нам цей монастир не по дорозі. Що тут робить? Хіба свій каптан продам. У цілій сотні такого нема. Телеп зараз купить, як лиш писну. Славна штука.

А цей каптан може колись і був гарний, так тепер він ледве купи тримався. Порубаний був і позшиваний відгори додолини. Тільки й слави, що колись із лосевої шкіри вшитий.

Борис хотів питатися, у чім Босаковський поїде, як каптан продасть, але жаль зробилося добросердного хвалька.

— Не журіться, — потішав його, — я гроші маю, — і потелепав гаманцем.

Босаковському засвітилися очі:

— Золото! Щоб я потурчився, коли це не золото! А ти що? Може де жида зарізав?

— Нікого я на совісті не маю. З хати дістав, а гетьманиха теж не скупа... Я не п`ю і не гуляю, гріш не втікає від мене.

— Що не п’єш, то ти не журися. Виручу тебе, а загуляти також можу. Ти, значить, маєш гроші, а я голову на карку, так тоді якось ми собі дамо раду.

— Голова добра річ.

— Добра, лише треба її мати.

— А щастя ще краще.

— Щастя нема. Лише щасливі люди бувають. І то на хвилинку, здебільшого тоді, як навіть не знають, що вони щасливі. Щастя у споминах, мій сину, знаю, бо й сам колись був таким щасливцем...

За той час хазяйка сніданок зготовила. — «Мироноснице ти моя! — приговорював до неї Босаковський. — Коли ж ти нам такого добра наварила? Мабуть, донечка помагала. Славна донця. Я їй за те з війни гостинця привезу, намистечко й дукати, а може ще й козака в додатку. Тільки не цього, — показував пальцем на Бориса. — На цього, донцю, ти не дивись, бо він уже дівчину має. Каже, що найкращу у світі, та я не вірю, бо кращої від тебе нема й не може бути».

Молов язиком, щоб заглушити жаль. Привик до добрих жінок і тепер важко було йому розставатися з ними.

— А не плачте за мною, — казав, — бо нема за чим. От, старий хрін. Був кінь та з’їздився. Вернуся до вас за день, за два, за неділь чотири, якщо мене не вб`ють або гетьманом не зроблять, бо тепер одно від другого близько.

Приговорюючи, снідав. Борис не міг надивитися, куди він стільки страви дівав. Босаковський помітив його думки.

— У дорогу голодним не пускайся, бо в дорозі всяко буває. Попадеш на добрих людей — погостять, попадеш на поганих, нічого не дадуть. Харчуйся, синочку, бо на те мама й донця наготовили нам такого добра, щоби ми його з`їли.

Наситившись доволі, устав, вуса хустиною обтер і перехрестився. — «Дякуючи Богові милосердному і вам, паніматко, покріпилися ми несогірше. Стала душа на мірі. А тепер кому в дорогу, тому й час!»

Коні осідлані чекали.

Хазяйка взяла коня Босаковського, а донця Борисового й вивели їх не за ворота, а геть далеко на роздоріжжя. Тут розпрощалися. Босаковський поцілував хазяйку в руку, а вона поблагословила його на дорогу. Борис пішов за його приміром. Оба скочили на коні.

— Не поминайте злом! — гукнули.

— І ви нас також! — відповіли мама й доня, витираючи рукавами сльози.

Поїхали, а як опинилися на горбку, то озирнулися.

З хутора лиш верхи дерев майоріли й стирчав димар.

Білі голуби над стріхою літали.

Так літали над хутором думки Босаковського. Бідненько жилося тут йому, але по-людськи, по-християнськи. Ні одної сварки, ні одного поганого слова не чув тут. У городі, в соймі всіляко бувало, а тут дві добрі душі на нього ждали. І потішили й розважили, як коли треба було. Звичайні собі люди, навіть не шляхтичі, а такі добрі.

Зняв шапку й зітхнув.

— їдьмо! — і торкнув острогами коня.

Болото під копитами хлюпотіло. Небо трохи випогоджувалося. Поранній вітрець змітав з нього хмарки. Тоді й сонце всміхалося до наших їздців і на хвилину роз’яснювався широкий краєвид. На хвилину, бо хмари знову табунами звідкілясь надбігли, і знову стало сумно на світі.

Лани й поля здебільшого пусто стояли. Війна відтягнула від них рільника, рік випав неврожайний, а до того й зерна на засів бракувало.

Народ убожів і дичавіла земля. Тільки хопта буяла й бур’ян виростав у хлопа. Шелестів за подувом осіннього вітру, ніби питався наших вершників, куди вони їдуть і пощо?

— Доборолись! — процідив крізь зуби Босаковський. — Бач, якого натворили песиголовці!

Коні жадібно втягали в ніздрі поранкове повітря. Форкали.

— Будуть нам раді, — зауважив Борис.

— Не знати хто: люди чи круки? — відповів Босаковський.

І дальше їхали, пильно розглядаючись навкруги. Цілі гайвороння

усякої породи летіли на південний схід. Ніби велетенські чорні хоругви маяли з вітрами. «Кра, кра, кра!» Казав би ти, що там десь далеко перед тобою правлять якісь великі похорони.