Чтение онлайн

— Я тебе витягну! — наполягав Лисий.

— Ні, — відповіла вона. — Я не зможу жиць на землі. Краще ти стрибай до мене.

— Але ж я не зможу жити там, у воді, — заперечив Лисий.

Краплі отруйної води котилися по її щоках.

Він знову побіг, але було пізно, пізно — занадто багато часу витратив на розмову з русалкою. Гребля зовсім опустилася в воду, лишалася лиш тоненька стежечка, та й та зникала відразу за його кроками. Варто було на мить зашпортатися, і все. Лисий біг, обливаючись потом і бризками води, він ставав усе меншим і меншим, а Довгоногий уже майже зник — тільки прозоре марево все ще сяяло на тому місці, де він нещодавно стояв…

Лисий врятував би його, якби встиг, але він ніяк не міг з'явитися вчасно там, де був потрібен і де було потрібно йому… Лисий біг, і краплі отруйної води стікали по його щоках. В голові паморочилося. Ще крок, ще один, і от уже вода під ногами, ступити нікуди.

Він розплющив очі. В кімнаті було темно, тільки крізь віконечко вливалося сріблясте місячне сяйво й малювало лабіринти на підлозі. По обличчю стікали краплі поту, подушка й простирадло були геть мокрі. В ногах його ліжка на стільці спала Леля, поклавши голову на його ліжко. Тихо злізти, не розбудивши її, було неможливо. Лисий на чому світ стоїть кляв себе за те, що заснув. Втішало одне: спати їй дуже незручно, довго вона так — зігнута навпіл — не витримає. А коли не витримає, то прокинеться й змінить позу. Тоді він нечутно сповзе на підлогу, дістане з-під ліжка зброю…

Леля поворушилася, Лисий тут же заплющив очі, вдаючи, що спить. Однак ледве не видав себе, коли вона торкнулася його обличчя. Сухою тканиною витерла йому чоло і щоки, потім шию. Хлопець чекав, що буде далі, однак вона знову поклала руки на його ліжко в ногах, а голову на руки.

Минуло кілька хвилин. За вікном просвистів кажан, і Леля випросталася на стільці. Лисий знову заплющив очі. Вона сиділа тихо, і він намагався рівно дихати, щоб нічого не запідозрила.

Чого вона тут сидить? Якщо боїться, що він про все здогадався, то можна було просто сховати зброю. Він згадав свій сон, і все стало ясно. Для того вона й сиділа, щоб слухати, що він говорить уві сні. Он що! Вони сподіваються, що потрібний їм секрет Лисий видасть мимоволі, коли спатиме. Тоді й возитися з ним більше нічого. Більше не спатиму, твердо сказав він собі, більше не спатиму, більше не спатиму, більше не спа…

Звичайно, він усе одно заснув.

Коли прокинувся знову, було вже світло. На стіні поруч гралися сонячні зайчики. Простирадло сухе — мабуть, висохло за ніч у теплій кімнаті. Обоє були тут і тихо розмовляли. Власне, говорила здебільшого Леля.

— Він ніколи не говорив мені, шо йому потрібно в Руїні. Навіць слова цього ніколи не вимовляв. Ше й здивувався, коли я здогадалася, куди він прямує. Шось він там повинен знайти таке, шо врятує його вьоску, тобто село. І він сильно поспішає. Не знаю… Мені просто з діцьми нікуди було дівацця. Без нього ми б загинули.

— Ви не могли пристати до якогось села? — спитав Інженер. — Я думаю, кожне село зраділо б вам. Дітей не так багато…

— Ну, зрештою так і сталося. Але сіл на нашому шляху не було. Були все більше вовкулаки, хробаки, оце тільки перед греблею вже… Недалеко звідси… Та й то я б їх нізащо не залишила. Тепер серце краєцця, як вони там, чи не ображаюць їх… Але й до Руїни вести… Лесик мав рацію… Він завжди виявлявся правим. Я з ним стільки сперечалася, а потім виявлялося, що треба було робити так, як він казав. У нього є таке чуття — він ніби бачиць небезпеку. Чи чує — не знаю…

— Яку небезпеку?

— Будзь-яку. Просто завжди знає, де безпечно, а де ні. Ми от у цей ліс тільки зайшли, там взагалі нічого… Ну, ліс як ліс… А він каже, туди не підемо. Там небезпечно. Діти й слухаць його не хотіли. Це я вже просто знала, шо він даремно не казатиме, шо це він не боїцця, а знає… Він взагалі нічого не боїцця…

— Відчайдух?

— Та ні… Він дуже обережний. Але не боїцця нічого. Хоча просто так на небезпеку не полізе. Він стільки разів нас рятував!..

— Обережністю чи хоробрістю?

— Як коли. Коли обережністю, коли хоробрістю…

— А як же він чує небезпеку?

— Не відаю… Він… Ну, наче от у небезпеки є запах чи шо… Я ше коли його перший раз побачила… Він підійшов до галявини й зачаївся. Я думала, від мене ховаєцця, а він мене взагалі не бачив. От я йому не небезпечна, то він мене й не бачив. А материнка… Він ніколи раніше материнки не бачив. Стрибунців бачив, а материнки — ні, думав, вони самі собою народжуюцця, як цуценята… І от не знає, шо то за кущ росте, а на галявину не виходиць… Як він тоді зміг утекти від них — просто чудо якесь. Їх так рясно, знаєте, материнка ж його все одно бачила. Тільки він не виходиць та й не виходиць на галявину… Вона й той… Як випустиць на нього всіх своїх стрибунців!.. Аж я злякалася. А шо я могла йому помогти?.. А він їх поводив за собою, а потім прибіг на галявину вже з іншого краю і зрубав материнку. Просто здогадався, шо так треба зробити. Він і не знав, шо всі стрибунці після цього вкоріняцця… Просто здогадався… Відчув…

З кожним Лелиним словом Лисий усе більше сердився на себе. Старий Інженер не раз попереджав його: «Ніколи й нікому не кажи про це своє вміння. Тільки ти один повинен знати про це». І ще він казав: «Ніколи й ні за яких умов не розмовляй з людьми, яких ти не знаєш». І цю заборону він порушив. І от тепер уже ці двоє все про нього знають. Не знають тільки одного: що йому треба в Руїні. Але яке це має значення, якщо він усе одно зараз прикутий до ліжка. Раз уже Леля не сидить поруч, то, мабуть, і зброї під ліжком немає. Отак: голий, беззбройний, немічний, обдурений, ошуканий, зраджений…

Від безсилля на очі навернулися сльози. Поки вони в хаті й не сплять, він нічого вдіяти не може. Ждати наступної ночі? Ні. Вже зараз так хочеться їсти… Треба їсти, бо інакше звідки ж візьмуться сили?

Згадався вчорашній борщ. Потім згадалася шинка, яку він поклав у знайдений в коморі підземників заплічний мішок. Мішок повинен бути десь тут. Якщо зброя під ліжком, то чи не там же й мішок?

Шинка вже була не зовсім свіжа — хоч у коморі вона зберігалася й холодній, але ж потім майже два дні в теплі… Її, щоправда, добряче підморозило позавчора, але ж потім знову два дні в теплій хаті… Якщо відкраяти тоненький шмат — у півпальця, то за ним буде рожеве й соковите м'ясо — ніби не свіже, але насправді цілком придатне до вжитку. Як же її дістати? Треба «прокидатися».

Раптом Лисий усвідомив, що думки про їжу геть відволікли його увагу, й він пропустив чималий шмат розмови між Інженером і Лелею.

— …там уже майже нічого придатного немає. Тому й перестали ходити. Раніше більше було. В перші кілька років після того, як люди пішли з міст, тут цих мародерів вешталося по двадцять душ на день.

— А хто такі мародери?

— Так називали тих, хто тягнув рештки цивілізації з Руїни…

— А що таке цивілізація?

— Цивілізація?.. Як же тобі пояснити… Це все те, що люди створили, — суспільство, техніка, джерела енергії, книжки… Словом, усе…

Головне, дочекатися, коли вони вийдуть з кімнати. Лисий відчував, що тепер, незважаючи на голод, у нього достатньо сил, щоб дістати з-під ліжка зброю і напнути тятиву…

І він дочекався.

Розмова Лелі з Інженером лишилася незакінченою. Мабуть, дівчинка так була збентежена розповіддю старого, що й запитань сформулювати не могла. Вони ще кілька хвилин посиділи мовчки, потім старий підвівся й промовив:

— Гаразд, ти ще трохи подоглядай свого друга, а я піду попораюся на городі. А як хочеш, то ходімо зі мною. Твій Лесик, здається, вже переборов хворобу. Ти тепер не дуже йому потрібна.