Чтение онлайн

Потім прийшла дочка. І я пошепки почав їй розповідати, що мати хоче мене вбити… А вона у відповідь заходилася втішати мене й переконувати, що це у мене хвороба, що насправді нічого подібного… Я їй не повірив… Я почав підозрювати і її також… І вона це зрозуміла… Вона впала мені на груди й розридалася. Пасмо волосся лягло мені на обличчя. Над усе в світі я любив її волосся — і колір, і шовк, і запах… Зараз воно нестерпно лоскотало мені ніздрі. Але я не міг поворушитися, бо відчував, що варто мені зробити хоча б один рух, і я уб'ю свою дитину. Я вирішив, що це у неї розпач від того, що їхні підступні наміри викрито…

Мабуть, старий беззвучно заплакав, бо пауза була дуже довгою. В кімнаті дзвеніла тиша. Нарешті він знову заговорив:

— За кілька хвилин дочка рвучко скочила на ноги й вибігла з кімнати. А за хвилину забігла жінка. Вона була обурена, вся червона й скуйовджена. Вона хотіла щось сказати, але не мала слів, задихалася від ненависті й зневаги…

Того ж дня я одужав. І того ж вечора довідався, що дочку вбив один із хворих у лікарні… Дружину свою я більше ніколи не бачив. Куди вона пішла, що з нею сталося… Не знаю, чому ти захворів — через стільки років, як ніхто вже й не чув про ту хворобу, — я не знаю. Може, це через той холодильний газ, може, просто тут — біля Руїни — ще літають поодинокі бактерії цієї страшної хвороби… Не знаю. Але сьогодні я зрозумів, чому я тоді одужав.

— Я теж зрозумів, — тихо промовив Лисий.

Вирушили рано-вранці. Трава матово світилася важкою росою, черевики змокли вже через п'ять хвилин. Попереду йшов Лисий зі ступою на рогачі, за ним Леля з арбалетом напоготові. Інженер іти з ними відмовився. По-перше, як він пояснив, мав дуже багато роботи по своєму господарству, по-друге, знову ж таки за його словами, все одно в Руїні вже нічого корисного знайти неможливо, а по-третє, небезпек там уже не так багато, щоб він був потрібен.

Лисий не міг йому не вірити, і сперечатися не став, бо хоч і довіряв тепер обом — Інженерові та Лелі — більше, ніж міг собі раніше уявити, але сказав їм усе ж таки не все. А не сказавши всього, сперечатися було важко: тут уже тільки начувайся — будь-якої миті можна ляпнути зайве слово.

Спочатку йшли Інженеровою стежиною — до струмка з чистою водою. Там наповнили баклажки й помилися — по черзі, щоб не прозівати несподівану небезпеку, та й щоб не заважати одне одному.

Далі стежки не було. Йти стало важче — раз у раз доводилося обходити звалища каміння. У цих звалищах, якщо вірити старому, чаїлося найбільше небезпек. Там мешкали отруйні змії та павуки, можна було також натрапити на собачих пацюків. Один пацюк не страшний — його можна встигнути підстрелити, але зі зграєю їм не впоратися.

Інженер (другий Інженер) попереджав, що ці тварюки вміють несподівано й високо стрибати. А перший Інженер про цих потвор навіть не згадував. Лисий ніяк не міг придумати, як називати двох старих. І той Інженер, і той. Навіть «перший — другий» не дуже підходило, бо той, що був першим у житті Лисого, насправді, схоже, виявлявся другим…

Скоро трава висохла, висохли й черевики, й мокре після купання волосся. Дерева траплялися все рідше. Вони йшли майже відкритим простором, і від цього почувалися страшенно незатишно. Для лісових людей відкритий простір — це як остання парта для відмінника. Почуття небезпеки Лисого не відвідувало, було просто страшно.

Користуватися ступою вони вирішили тільки за якихось крайніх обставин. Якщо над лісом літати було більш-менш безпечно, то тут, де небо нічим не сховане від погляду, можна привернути до себе непотрібну увагу.

Правда, Інженер казав, що зараз у Руїні майже ніхто не живе, але казав він це не дуже впевненим голосом. До того ж Лисий відчував, що після останнього свого польоту він не скоро наважиться знову залізти в ступу.

Вони зробили черговий зигзаг і з-за височенної купи каміння побачили пласкі шари зеленавого диму. Туди йти було не можна. Власне, єдина можлива дорога вела саме до цих непорушних хмаринок. Довелося повертатися й шукати довшу, але безпечнішу дорогу. Інженер попереджав їх, що ці хмарини треба обходити десятою дорогою — до того ж обходити тихо.

Вони взагалі не розмовляли в дорозі, та й рухалися майже беззвучно — лісова звичка не тріщати гілками під ногами, ставити ногу на землю поступово й плавно, переносячи повну вагу тіла тільки тоді, коли чутлива ступня переконається, що вона стала на тверде й рівне.

Обходити довелося дуже далеко. Діти петляли серед кам'яних кучугур уже добрі півгодини, а до велетенського уламка вежі не наблизилися й на крок.

Чи не найдужче дошкуляла спека. Тут, під прямим сонячним промінням іти було в сто разів гірше, ніж у затінку прохолодних дерев. Пекло немилосердно. Капелюх зсередини геть змокрів. Лисий вкотре позаздрив людям з волоссям. Воно втримує піт на голові. Він уявляв, що й сам має густу й мокру від поту шевелюру — вона прохолодна, і в голові не так гуде від спеки. Піт збирається в волоссі й не встигає стікати в очі; з такою шевелюрою можна ходити без капелюха: сонячне проміння висушує піт раніше, ніж він проб'ється крізь рясне волосся. Брови он які вузенькі — а й вони дуже допомагають. А то ж не тільки брови…

Він озирнувся на Лелю, щоб перевірити, чи їй легше — з волоссям. Вона тут же завмерла й плавно, але швидко піднесла ложе арбалета до плеча.

Лисий усміхнувся їй, похитав головою — мовляв, я нічого, просто хотів на тебе подивитися, — й рушив далі. І не встиг він ступити двох кроків, як відчув, що живіт йому почало зводити передчуттям небезпеки. Він різко зупинився. Тут же в кількох кроках перед ним круглий сірий камінь просто на очах стиснувся, різко розправився й обтрусився. З нього піднялася над землею зелена хмаринка й почала швидко збільшуватися.

— Назад! — крикнув Лисий. — І не дихай!

Леля миттю розвернулася й побігла. Лисому розвернутися було важче — навколо каміння, а в нього ступа на довгому рогачі. Тож він тільки перехопив рогач у праву руку, й побіг, тримаючи ступу за спиною.

Інженер казав, що спори не перелітають через кучугури, тож відбігши кроків сімдесят, вони завернули за купу каміння й зупинилися. Серце гупало — не так від втоми, як від страху. Тепер не менше трьох днів вони не знатимуть, чи встигли вдихнути спору кам'яної порхавки, чи ні.

Якось так, не змовляючись, почали кашляти й плюватися — навіть неясно, хто перший здогадався. Це нервове перекашлювання тривало досить довго. Чи вдалося викашляти спори, невідомо, але заспокоїтися вдалося. Лисий припинив кашляти перший. Він трохи подивився, як почервоніла Леля старається, надриваючись у кашлі, й засміявся. Вона завмерла на мить, а потім також розсміялася.

— Ти був такий кумедний, коли кашляв, — промовила хрипко.

Вони обоє зрозуміли: це були саме ті слова, які він хотів вимовити, і почали реготати. І чим більше сміялися, тим смішніше ставало. Аж нарешті сміх почав вщухати. Тоді Лисий навмисне двічі кашлянув, і вони знову зайшлися в реготі. Наступного разу кашлянула Леля. Лисому вже живіт зводило від сміху, та все ж не настільки, щоб він не відчув, що зводить йому живіт по-особливому — не тільки від сміху, а й від небезпеки.

Однак було пізно. Він не встиг схопити арбалета і вберегти Лелю. З-за великої безформеної брили вистрибнула такого ж сірого кольору потвора завбільшки з собаку. Паща її була роззявлена, в ній волого блищали ряди гострих зубів. За тварюкою, мов слід комети, розпластався в повітрі довгий чорний хвіст.

Лелю вберегла мітла, яку вона несла на плечі, підтримуючи лівою рукою. Собачий пацюк напоровся очима на гостре гілляччя в кінці мітли й упав Лелі під ноги. Кігтистими передніми лапами з п'ятьма пальцями він затулив глазниці й пронизливо запищав, клацаючи зубами. Від нього до Лелиної ноги було менше, як півкроку. За мить він просто не міг не вхопити дівчинку за литку. Але цієї миті Лисий пацюкові вже не залишив. Коли смикнулася мітла, Леля втратила рівновагу й мало не впала на каміння. Тому вона ще нічого не зрозуміла й не встигла навіть розвернутися, коли в повітрі просвистіла довга шабля підземників, і пацюча голова підскоком покотилася, мов велетенська шишка, по землі.