Чтение онлайн

Конструкція проста, але працювати не хотіла. Власне, вона працювала, однак дуже повільно. Гілочка ламалася, а потім жертва встигала зробити ще один крок, перш ніж береза розпрямлялася. Словом, ворог уже був далеко, а за його спиною в небо злітала мотузка.

Петрусь подумав і сказав, що це відбувається через те, що мотузки сховані в землі. Якщо ж їх у землю не ховати, то вовкулаки їх винюхають. Але можна, сказав він, спробувати використати це вповільнення.

І все. Вухань зрозумів, що цю справу йому доведеться самому доводити до кінця. Хлопчик пропав. Вухань двічі погукав його, один раз спитав, що робити, а потім сам заходився вирішувати проблему. Петрусь сидів під деревом, звівши очі на рясне листя над головою, і кусав собі губи.

Усе йшло чітко, коли вони випробовували пастку, не прикопуючи мотузку — коли вона лежала поверх трави. Отже, уповільнення відбувалося через те, що мотузку затримувала земля. От якби вона той… не затримувала, думав Вухань, тоді все було б той… Значить, треба зробити так, щоб вона не той… Він думав повільно й бурмотів усе, що думав, собі під ніс.

— Мотузка мусить рухатися той… вільно — навіть коли вона під землею. Бо інакше що ж… Отож…

Вухань залишив Петруся під деревом і пішов до ближнього березняку. За півгодини повернувся з оберемком березової кори. Розкопав рівчачок, у якому лежала мотузка, потім ретельно загорнув її в кору вздовж усього рівчака. Після цього знову прикопав, поклав зверху дерен, обдивився, щоб було непомітно, підправив де треба.

— Тепер вона вже не повинна той… Бо чого ж їй тепер..? Не повинна, ні.

Він знову вклав на місце в ямку зашморг, розрівняв його і, крикнувши Петрусеві: «Дивись!», — обережно поставив ногу в ямку.

Тієї ж миті його сильно смикнуло за ногу, він боляче впав на спину, а потім знісся ногами догори в повітря.

— Гей, Петрусю! — радісно закричав Вухань, — дивися, як добре вийшло!

Петрусь не відповів. Вухань вивернув як міг голову й поглянув під дерево, де залишив хлопця.

Під деревом Петруся не було.

— Петрусю! — голосніше і вже не так радісно гукнув Вухань.

Ніякої відповіді.

Вухань крутився, відчуваючи, як боляче ріже ногу мотузяний зашморг, видивляючись навколо Петруся й намагаючись згадати, коли він його бачив востаннє.

Лисий уважно роззирнувся довкола. Він шукав якихось знаків «для своїх», чогось такого, що підказувало б, що вхід саме тут. У тому, що це вхід (до підземелля?), він не сумнівався. І в тому, що біля входу — там, у темряві, — також нікого немає. Вони стояли на тому самому місці, де Леля з Васильком були минулого разу — тобто зовсім близько до улоговини. Але відчуття небезпеки у Лисого не з’являлося.

А от Глина дуже не любив цього місця. Він шкірив зуби, підігнувши задні лапи, ніби перед стрибком, і всім своїм виглядом казав:

— Я ще таких дурнів не зустрічав! Уже ж раз були тут. Тікали потім, як зайці. Ні, знову притупали. Що ви тут забули? Нічого доброго тут немає, зрозуміло? Значить так, зараз розвертаємося й киваємо звідси п’ятами що є духу. Зрозуміло?

Схоже, людям це не було зрозуміло, і Глина страшенно дратувався з їхньої недоумкуватості. Вони стояли мовчки, і це означало, що Глині також треба мовчати. Тож він стримувався. Але розумів, що довго так тривати не може. Тут би погавкати щосили, на повну горлянку!..

А Лисий не звертав на нього уваги. Він пильно вдивлявся в траву, намагаючись хоч би приблизно визначити межі оманливої ділянки. Якби вдалося, можна спробувати обійти її. Однак поки що нічого не виходило — трава здавалася однаковісінькою, ще й, як на гріх, не було вітру. Там, в улоговині, справжнього вітру, мабуть, не буває ніколи. Але й тут, нагорі, ні шелесь. Якби кинути палицю — низенько так, щоб торкалася верхівок трави, тоді б він визначив межу в одному місці. Після цього, він знав, земля почне гудіти й тремтіти. Тоді вже напевне треба тікати. Що ж користі від знань, добутих такою ціною?

Здається, Леля його зрозуміла. Як завжди, без слів. Вона поманила його пальцем і тихенько, ледь ступаючи, пішла вперед. Лисий, а за ним Василько з собакою рушили слідом.

Леля вела їх краєчком яру, і вони вже звикли до того, що межа оманливої трави йде вздовж яру, коли раптом дівчинка почала завертати праворуч, віддаляючись від краєчку схилу. Потім іще правіше, потім ще…

А тоді вони почули зовсім близький перестук. Далі йти не можна. Далі — порожні дерева. Схоже, звідси вони тягнуться аж до того місця, де вранці дітей застала сліпа пожежа. От тільки питання — як далеко вона зайшла після їхньої втечі.

Лисий торкнув Лелю за плече, й вона зупинилася. Він похитав головою, мовляв, далі не підемо, і цього достатньо. Вони рушили назад, до берега ріки. Проминули повалену сосну, біля якої зараз у воді нікого не було, й самісіньким краєчком над урвищем пішли на північ, петляючи разом із річкою й не наважуючись зрізати кути. З лівого боку постійно було чутно перестук порожніх дерев, і відчуття небезпеки не полишало Лисого.

Мабуть, воно передавалося іншим, бо йшли мовчки, напружені, мимохіть дослухаючись до розмови спалених дерев.

Вони вже проминули те місце, де вранці вибігли на берег, рятуючись від сліпої пожежі. Десь тут вона повинна була зупинитися. Вони йшли і йшли, а перестук з лівого боку не вщухав. А потім він став голоснішим, відчуття небезпеки зросло ще більше, і Лисий зупинився.

Далі йти не можна. Чомусь він був упевнений, що пожежа не могла вийти на самий берег ріки. Може, й так. Але вона так близько підійшла до урвища, що вже тут було страшно. А найстрашніше те, що вони остаточно зрозуміли: дороги додому немає.

Він розумів, що повертатися додому не може. Треба ще збігати на городи — хтозна, може, вона якось приблудилася туди. Івась уже виснажився. Він оббігав усе село. Ніде не було ні Марічки, ні Пластуна. Хатина Люби стояла ніби мертва — не тільки хазяйки не було поблизу, навіть кури не бродили подвір’ям. Куди вони могли подітися? Це ж кури! Якби Люба замкнула їх у курнику, там би стояв такий лемент!

Але Любині кури його турбували якнайменше. Він набрався нахабства, зайшов на подвір’я і зазирнув у віконця. Нічого особливого — стіл, пара табуретів, піч, в’язанки трави, що звисають зі стелі. Втім, хатина всередині щось невловимо нагадала йому. Він силився збагнути, що саме, але думки настільки були зайняті іншим, що Івась кинув спроби пригадати, вибіг із подвір’я й помчав далі.

На городах нікого з дітей не видно. Люби й Пластуна, звісно, також — вони взагалі ніколи не бували на городі. Івась раптом подумав про те, як багато їх об’єднує — Любу й Пластуна. І чому раніше ніхто не звертав на це уваги? Живуть самі. Відлюдкуваті. Ні він, ні вона ніколи не працюють з іншими людьми. Вона дуже гарна — він потворний. Вона дуже розумна — він відомий сільський дурник. У неї хата на краю села, і в нього хата під самісіньким лісом.

О! Він же не перевірив Пластунову хату! Івась розвернувся й побіг із городу, навіть не відповівши на привітання жінок і не спитавши, чи не бачив хто Лелю й Лисого.