Чтение онлайн

Хоча лишалося ще багато незрозумілого. Якщо Пластун сьогодні знову лазив до них у комору, то як йому вдалося уникнути пастки, наготованої Петрусем? До чого тут кури? Де в цей час була Марічка? А головне — де вона зараз?

Покінчивши з ямками, Люба полегшено зітхнула, як людина, що добре виконала якусь справу, швидко озирнулась (Івась ледве встиг сховатися) і сіла на траву, обличчям до сонця. Тепер це була вже вдоволена кішка, що нікуди не поспішає, гріється на сонечку й мружиться від задоволення. Люба відпочивала. Дівчина не збиралася йти з подвір’я. Як же вибратися Івасеві?

Раптом вона підхопилася на ноги й пішла навколо хати — до дверей. Івась вибіг із-за рогу, підбіг до вікна і встиг побачити, як відчиняються двері. Хлопчик відсахнувся, щоб Люба, ввійшовши, його не помітила. Що вона робила в хаті, він не знав. Тільки коли рипнули двері, визирнув знову — і знову встиг помітити дівчину в протилежному вікні. Вона поверталася. Івасик знову забіг за ріг.

Швидким кроком Люба пройшла до схованих ямок. Вона впізнавала їх, попри те, що тепер їх розгледіти було неможливо. В кожну ямку Люба щось кидала, беручи правою рукою з подолу спідниці, лівою вона тримала поділ перед собою — Івась не міг розгледіти, що саме дівчина кидає в ямки, бо вона стояла до нього спиною. Закінчивши, Люба обтрусила поділ, пильно роззирнулася й пішла навколо хати. Втім, цього разу всередину вона не зайшла, а попростувала до хвіртки.

Шлях був вільний. Перечекавши кілька хвилин, Івась обережно вийшов зі схованки й наблизився до того місця, де, як він запам’ятав, була перша ямка. Сів навпочіпки, підніс руку до трави, що зовсім-зовсім була схожа на справжню, і тут же зі страхом відсмикнув руку. А що як там гадюка?

Івась подивився навколо, помітив невеличкий ціпок, поворушив ним у ямці. Ціпок щось намацав, але то не було чимось живим. Хлопчик обережно запустив усередину руку. І його тут же охопив нестерпний жах. Він заплющив очі, зціпив зуби й змусив себе не висмикнути руку з оманливої трави. Ще просунув її вперед і тут же наштовхнувся на щось дуже гостре. Івась добряче поколов пальці, поки збагнув, як ту колючку витягти.

Це виявився дерев’яний їжак — власне, їжаченя, якщо за розміром. От тільки довжелезні тернові колючки, з яких його було зліплено, зовсім не нагадували їжакові. Страшно подумати про того, хто ступив би сюди ногою. Літні личаки чи й навіть черевики на тонкій підошві таке їжаченя простромило б одразу. Тепер зрозуміло, що Люба обіцяла приготувати для тих, хто прийде сюди. Він уважно придивився до слідів на землі. Ясно було й те, як Люба безпомильно впізнавала свої приховані пастки. Біля них трава була прим’ята її ногами. Незабаром трава підніметься, й слідів не лишиться. Але час іще є. Ну що ж…

Івась узявся до праці. Несподіванка так несподіванка. От тільки кому? Він працював швидко й обережно, щоб не наслідити ще більше. Закінчивши роботу, побіг на вулицю, а звідти — до Петруся. Треба, щоб той перевірив пастки в підкопі під хатою Лисого. Не тому, що сам він боявся лізти в темну яму (хоча, звичайно, він таки боявся), а тому, що не знав до пуття, що Петрусь там намудрував. Через те Івась сам міг стати жертвою тих пасток.

І всю дорогу він думав про Марічку. Він не дуже зрозумів, про що говорили Люба та Пластун. Точніше, зовсім не зрозумів, крім окремих речень. Але йому здавалося, що про Марічку вони й самі нічого не знають. То де ж вона може бути?

Біля великого спиляного дуба Івась побачив страшну картину. Петруся ніде не було видно, а з сусіднього дерева звисало щось страшне, червонопике, з величезними вухами.

— Івасю, — сказало воно слабким хрипким голосом, — зніми мене!

Якби схотів, хлопчик міг би дотягтися руками до голови Вуханя. Але в того був такий страшний вигляд і перебував він у такій дикій ситуації, що Івась, мабуть, і не наважився б.

— Як же я тебе зніму? — спитав він.

— Отам біля осокора той… — насилу відповів підвішений за одну ногу Вухань, — як це… є така мотузка. Відкрути її від кілка, тільки не відпускай, міцно той… тримай її, коли відв’яжеш…

Івась побіг до осокора, довго обдивлявся, але нічого не знайшов — ніякої мотузки.

— Отам, — знову прохрипів Вухань, — у дуплі!

Внизу дерева справді було дупло. Але Івась до нього спочатку й не зазирнув, зваживши, що мотузка ж повинна бути до чогось прив’язана. Якщо ж вона просто лежить у дуплі, то яка ж від неї користь… Але виявилося все не так просто. Вона проходила в щілині кори до кореневища, там чіплялася за корінь, а прив’язана до нього була, власне, під землею. Втім, почавши розгрібати землю, Івась зрозумів, що то зовсім не земля, а притрушена торішнім листям ямка. Він швидко розв’язав вузол і…

Якби він не втримав мотузку, Вухань гепнувся б з висоти головою вниз і напевне зламав би карк. А так мотузка миттю вилетіла з-під землі, смикнула Івася, підняла над землею, він полетів до іншого дерева і з розмаху вдарився об стовбур, від удару випустив мотузку і впав на спину. Вухань теж упав на землю, однак повільно, хоч і забився, але навіть не втратив тями.

Якийсь час вони так і лежали на землі, прислухаючись до болю й не наважуючись встати. Івась підвівся перший. Він підійшов до Вуханя. Обличчя в того все ще нагадувало буряк.

— Як це ти вскочив у свою ж пастку? — спитав хлопчик.

— Та ж думав той… Петрусь… — Вуханеві говорити було важко.

Івась звільнив від мотузки його ногу, допоміг підвестися. Той, ставши на ноги, охнув і знов опустився на траву.

— Де це Петрусь? — спитав його хлопчик.

— Не знаю, — видихнув Вухань. — Мабуть, той… щось придумує. Отам сидів-сидів, а тоді дивлюсь, а його вже той…

— То ти думав, він тебе витягне?

— Атож. А потім дивлюсь, а його вже той… Я ж думав, він той… — Вуханеві все ще було важко говорити.

— Зрозуміло, — промовив Івась. — А непогана пастка у вас вийшла.

Вухань у відповідь слабко покрутив головою.

— Ні. Погана пастка. Дуже погана.

Мабуть, висіти вниз головою йому не сподобалося.

Глині дуже не сподобалося, коли до його ошийника прив’язали мотузку, а потім її прив’язали до ошийників Лисого, Василька і Лелі. Тільки у них нашийники були на поясі. Але навіть до них бути припнутим Глині, як він вважав, не личило. Він, мов у тумані, пригадував, що бачив раніше собак, прив’язаних на подвір’ї, однак у їхньому нинішньому селі собак не було зовсім, прив’язаних — тим паче. І сам він такої наруги не зазнавав ніколи. Так, за нашийник його тримали, не дозволяючи бігти туди, куди треба бігти. Але одна річ — коли тебе тримає рука людини, і зовсім інша — коли тримає тебе безголова смердюча мотузка!

Він би й не дозволив такого, але не зразу зрозумів, що це з ним роблять. Коли ж збагнув, було пізно. Глина обурено гарчав, гавкав, намагався її перекусити, але на нього дуже суворо нагримав Лисий, тож пес замовк і тільки ображено дивився йому в очі, сподіваючись, що хлопцеві стане соромно від цього погляду, й він сам собаку відв’яже. Проте Лисий так був заклопотаний прив’язуванням до мотузки Лелі й Василька, що сподівання в собачій душі почало тихо помирати.

Аж ось підійшла до нього Леля, і Глина зрозумів, що спасіння тільки від неї можна чекати. Але й вона не врятувала. Тільки попестила йому рукою потилицю й лагідно промовила: