Чтение онлайн

Мабуть, Люба про це не подумала. Вона завмерла на мить, тоді сказала:

— Справді, діду. Доведеться вам тоді прилетіти і впустити їх. Я вас навчу, як відчиняти двері.

— Ох, не жалієш ти моїх старечих сил! Хіба ж я вже в тому віці, щоб літати туди-сюди день і ніч!

— Що ж тоді робити?

— Ох, гаразд уже, — погодився лішак. — Все я та я! Якби не я, то й не знали б нічого. Давай навчай. Тільки швидко.

— Ходімте! — сказала Люба й пішла з хати. Лішак за нею.

— Дивіться, тут прикладете долоню, — долинув до хати Любин голос. — Скажете… (що саме треба сказати, Івась не почув). А тоді повільно потягнете на себе двері. Зрозуміли?

— Зрозумів, тільки давай спробуємо. Щоб потім, знаєш, не було якихось несподіванок, — відповів лішак.

Вони спробували зачинити двері.

Не вдалося. Люба налягла на них усім тілом, але двері не зачинялися — пружинили.

— Це ще що таке?

Вона почала їх обдивлятися й побачила, що між дверима й одвірками хтось устромив гілку. Івась бачив, як вона витягла її й мовчки показала лішакові, приклавши палець до губів. Потім вказала праворуч і тицьнула пальцем старому в груди, далі показала на себе й ліворуч. Вони мовчки розійшлися в різні боки — пішли навколо хати, зрозумів Івась.

Звісно, вони її зловили. За півхвилини пролунав Марійчин писк, потім голосно лайнувся лішак:

— Ти ба! Най би тобі зуби повипадали! Таке мале, а таке кусюче!

Пластун метнувся до них.

— Ітько! — розпачливо вигукнув він.

Однак він навіть не встиг вискочити з хати, як у дверях з’явилася Люба, тягнучи за обидві руки Марічку.

— Ітько! — тихо повторив Пластун із болем у голосі. — Тива!

— А що ж із нею станеться! — розлючено відповіла Люба.

На цих словах мала неймовірно крутнулася в Любиних руках і вхопила її своїми молочними зубками трохи вище зап’ястя. Люба скрикнула й дала дівчинці сильного ляпаса по щоці.

І тут же дістала ще сильнішого ляща у відповідь — тільки не від Марічки, а від Пластуна. Вона навіть на ногах не встояла і впала на одне коліно.

— Тікаймо! — крикнула Марічка й кинулася до дверей.

Та куди ж тут утечеш! У дверях стояв лішак, розставивши руки, й великими круглими очима дивився на дівчинку. Та й Пластун не кинувся з нею втікати, як вона сподівалася. Гірше того, він нахилився й подав руку, допомагаючи Любі підвестися з підлоги. Довіра до нього щойно почала повертатися. Марічка навіть ладна була простити йому те осоружне шпигунство! А він нахилився й допоміг цій негідниці, що вдарила дитину, підвестися з підлоги! І скориставшись із того, що Пластунова голова виявилася зовсім недалеко від неї, мала розмахнулася й щосили вдарила зрадника долонею по щоці.

Ясна річ, для нього цей удар був зовсім несильним. Але достатньо сильним, щоб із незагоєних подряпин знову потекла кров. Втім, у темряві Марічка її й не одразу помітила.

Люба підвелася, й Пластун їй твердим голосом сказав:

— Бітьки не ду! Ага.

— А мене ти спитав? — крізь сльози крикнула йому дівчинка. — Нікуди я не піду з тобою! Зрозумів?

— От бачиш, — ніби нічого не сталося, рівним голосом промовила Люба. — Вона сама не хоче.

— Бітьки не ду! — вперто повторив Пластун.

— Ну, то будеш її на собі тягти, — байдуже відповіла Люба.

Пластун кивнув головою й опустився на коліна перед Марічкою. Він сказав їй щось так тихо, що ніхто нічого не почув.

— Ніколи! — твердо відповіла Марічка, хоча й миттю перестала плакати.

Пластун знову нечутно заговорив до неї, розмахуючи руками. Вона стояла набурмосена й непохитна. Вже й не відповідала йому.

— Годі вже, любчику, — нарешті втрутилася Люба. — Ми не маємо часу. Треба йти.

— Беї н’ду! — відповів Пластун.

— Що? — Люба пильно подивилася на нього, хоч і неясно, що вона там у темряві могла роздивитися. — Хочеш залишитися тут? Разом з ними? Ти знаєш, що з вами всіма буде?

— Ага, — відповів Пластун.

— А зі мною? — підступно спитала Люба.

Пластун не відповів. Люба чекала. В хаті висіло жахливе напруження. Здавалося, ще трохи, й стіни самі займуться полум’ям.

— А зі мною що буде — без тебе? — повторила Люба.

— Беї н’ду! — вперто кинув Пластун.

— Ти справді вирішив лишитися зі мною? — якось дуже вкрадливо спитала Марічка.

— Ага.

— Але ж ти загинеш, як і всі ми, — не вгавала дівчинка.

Пластун не відповів, але й не звівся на ноги.

І тут усі почули таке, чого почути аж ніяк не сподівалися:

— Добре. Тоді я піду з тобою, — тихо, але мов грім із ясного неба, промовила дівчинка.

— Марічко! — не стримав вигуку Василько.

— Замовкни ти, — втомлено кинула Люба. Схоже, вона ні на мить не сумнівалася, що саме цим усе й закінчиться. — Все. Треба виходити, негайно.

Лішак, за ним Пластун, потім Марічка й нарешті Люба вийшли з хати й зачинили двері. Марічка так ні на кого й не глянула.

З кутка хати долинули дивні звуки, немовби хтось вдавився, проковтнувши цілу картоплину. Це невміло, по-дорослому, заплакав Борода.

Дорослі люди темряви не бояться. Але обережність і страх — це різне. Василь рухався дуже обережно. Він знав, що нічний ліс повний небезпек. І побачити не встигнеш, а вже… Головне — не зупинятися. Краще не поспішати, але й не зупинятися. Минулої ночі Василь не спав. Потім день на ногах, тепер от знову треба йти вночі. Якщо зупинитись, а ще, не приведи лихо, сісти — заснеш. І невідомо, чи прокинешся.

Краще рухатися й по дорозі все обміркувати. Виходить, вони не видри. Це, звичайно, легше. З простими людьми завжди легше, ніж із цими перевертнями. Перевертень кого хочеш обдурить. А людина — вона, звичайно, теж завжди хоче обдурити іншого. Тільки ж не кожного можна обдурити. Тут уже на якого натрапиш. От Василя обдурити — марні спроби. Ач як заплутували сліди, а все одно він знайшов. Ціле село!

Тепер головне — зробити так, щоб Степанові не дісталася вся заслуга й здобич. Ну, та це вже ми подбаємо, цього вже ми не випустимо. Людина, яка знайшла чуже село, — це вам не просто так. Це не дурник якийсь, якого можна обвести навколо пальця.

А камінь він розіб’є. Збере все село й накаже чоловікам: беріть молот із кузні, всі молотки, які є в селі, й лупайте цю скелю. Битимуть день у день. Гуркіт стоятиме на весь ліс. А потім із цих уламків збудують йому хату. І житиме він там із тією зеленоокою. О, її він не віддасть нікому.