Чтение онлайн

І якось раптово рев вовкулаків став не приглушеним і віддаленим, а гучним і зовсім близьким. Це вороги видерлися нагору з яруги. Вони вже були на околиці села.

Від того реву кров холола в жилах. Звідки й сили взялися — драбина вмить опинилася на даху. За тим ревом, оговтавшись від першого жаху, Опенько вже міг ніби на власні очі бачити все, що відбувалося. Потрапивши в село, вовкулаки, схоже, як справжні воїни, почали розсіюватись, охоплюючи все село. Скільки ж їх було?

Лисий казав, що їх не повинно бути більше трьох десятків, — після того, як вони зо три десятки перебили. Але зараз у це повірити було доволі важко.

Це ж треба, думав Опенько, Лисий вгадав. Мабуть, він щось знає, бо не міг він так точно вгадати, що саме сьогодні вони нападуть. Мабуть, бачив у лісі сліди. Ні, не виходить. Якби він бачив сліди, то знав би, що вовкулаки не підуть із півдня чи сходу. Невже вони справді знали про пастки? Адже з півночі нападати найважче.

Рев наростав. Бігли вони просто неприродно швидко. Ось уже й тупіт чутно.

— Мишо! Мишо! — тоненько вигукувала Помидора. Видно, від страху її на чоловіковому імені заціпило, й інших слів на думку не спадало.

Це добре, що вона там лементує. Не до Опенька, а до неї кинуться вовкулаки.

Ніч була темна. Небом сунули хмари. Вони, щоправда, були латані. Тож острівці місячного сяйва де-не-де гуляли по дахах. На деяких із них Опенько міг помітити людей.

Так, Лисий мав рацію. Воювати з ними в такій темряві — невдячна справа. А вони ж мають зір ого-го! Тільки б вийшло те, що малий задумав. Опенько знав, що найгірше — це панікувати. Треба дочекатися. А може, й не треба дочікуватись. Якщо він сидітиме тихо, його просто не знайдуть. Якщо ж викаже себе… Хто знає, на що ці велетні здатні.

Аж ось над дахами спалахнули смолоскипи: один, два, й далі — мов ланцюжок світлячків. Ой лишенько, тільки б хати не попалили! Бо це ж літо. Одна хата займеться, і тоді вогонь може піти по селу гірше вовкулаків.

Ні, що там казати, це Лисий добре задумав: сісти на дахи й звідти їх розстрілювати. От тільки сила в них така велика, а хати їхні такі старезні! Якщо додумаються ламати стіни, не всидіти їм на дахах. Тому й треба не висовуватися. Хай інші палять, хатами ризикують.

І зараз же, ніби на підтвердження його думок, зайнялася якась хата на дальньому кутку села. Що там відбувалось, Опенько бачити не міг, та й не хотів. Краще такого не бачити. Найгірше ж, що гасити цю хату ніхто не буде. Як її гасити, коли вовкулаки гасають тут і там! Опенько уявив себе в такій ситуації й жахнувся. Мороз пройшов шкірою. Ні! Треба сидіти тихо.

— Мишо! Мишо! — й далі, мов божевільна, повторювала Помидора.

— Ти замовкнеш чи ні?! — нарешті не витримав Миша. — Ще один звук, і я тебе скину вниз!

Помидора замовкла, й, можливо, завдяки цьому став чутний швидкий, дуже швидкий тупіт — зовсім близько. Тієї ж миті просто над головою в Опенька пролунав дитячий голос:

— Запалюйте! Запалюйте! Вони вже близько!

Опенько мало не впав з даху. Він задрав голову й побачив над головою щось незбагненне. Відблиски далеких вогників грали на дерев’яній поверхні великої колоди. А зверху над нею сама маківка рудоволосої дівчинки, в якій неважко впізнати малу Марічку, бо хто б же ще!

Вона промчала над Опеньковою хатою, потім над Мишиною, так глибоко вразивши Помидору, що та знову вигукнула:

— Мишо!

Опенько розлютився. Він сам вирішуватиме, запалювати йому смолоскипа на солом’яному даху своєї хати, чи ні. Ще його, старого, немовлята не вчили, що робити. Та вийшло не так, як хотілося. Смолоскип раптом спалахнув у Мишиній руці.

— Запалюй, Опеньку! — голосно крикнув йому Миша.

І ось на вулиці під ними з’явилися зловісні тіні. Опенько зрозумів, що справді краще запалити смолоскипа, бо те, про що казав Лисий, вповні справдилося:

вовкулаків не видно. А те, на що сподівався Опенько, не справдилося зовсім: вовкулаки його побачили. Хруснув тин, і вони кинулися до хати. Мабуть, їх було двоє, а може, й більше. Так само зламався й тин Мишиного подвір’я.

Гепнули двері, впавши на підлогу. А він же так добре їх замкнув!

Тремтячими руками Опенько почав запалювати смолоскип. А Мишин уже полетів на дорогу. От тільки не долетів, упав одразу за тином. Світла від нього було зовсім нічого. Нарешті Опенькові вдалося запалити. Просмолені віхті почали чадіти. Навіть у темряві був помітний чорний дим. Старий зібрав усі сили й кинув смолоскип на вулицю. І вийшло далі, ніж треба. Він почав запалювати другий. І це Лисий передбачив — наказав усім мати не менше трьох штук на даху.

Другий Мишин смолоскип нарешті влучив. Велика купа хмизу й соломи посеред вулиці ніби чекала, ніби вже давно хотіла пити. Ще пощастило, що немає дощу. Язики полум’я танцювали й росли просто на очах. Вовкулаки заревли ще лютіше. Раз мимоволі подивившись на багаття, вони на якусь хвилину осліпли. Найгірше довелося тим, що були під стіною Мишиної хати.

Тепер Опенько вже міг як слід роздивитися, що там діялося. Біля правого боку хати один із них став на плечі другому й ухопився ручищами за солому. Ще мить, і він би опинився на даху, але глянув на багаття, заточився, і щоб утриматися, міцно вхопився пальцями ніг за плечі родича. Той заверещав і кинувся геть. Солома піддалась, і верхній вовкулака гучно гепнувся спиною об землю. Він уже почав підводитися на ноги, але в Опеньковій свідомості щось раптом перебудувалося. Він миттю схопив свій старенький лук, миттю вставив стрілу й, майже не прицілюючись, вистрілив.

Вовкулака знову впав на спину, навіть не захрипівши. Звідки ж йому було знати, яким досвідченим мисливцем був Опенько!

Побачивши нерухоме тіло свого родича, другий вовкулака кинувся через дорогу до Опенькової хати. Старий пустив стрілу йому назустріч, але несподівано для себе самого не влучив. Хто ж думав, що вовкулака сахнеться від багаття на дорозі й помчить десятою дорогою оббігати його!

— Опеньку! — крикнув Миша, якому тепер нічого не загрожувало. — Вони за твоєю хатою!

Дертися стріхою вгору — це не для старого Опенька. Він знав, що не зможе залізти на гребінь даху. І старий мисливець прийняв рішення, несподіване навіть для себе самого. Він опустив драбину на землю, зліз на кілька щаблів, вставив стрілу в лука й почав чекати вовкулаку, який уже оббіг навколо багаття, проламав тин в іншому місці й помчав прямо на нього. Опенько знав, що поспішати не можна. Тому вистрілив тільки тоді, коли звірюці лишалося не більше трьох кроків.

Вовкулака крякнув, але не спинився. Зі стрілою в грудях він добіг і повалився всім тілом на драбину. Стара деревина не витримала й тріснула. Для вовкулаки чи молодої людини таке падіння може бути й не страшним. А старому чоловікові після цього не зібрати кісток.

Опенька врятував вовкулака. Старий упав боком на спину забитого ворога, і все було б гаразд, якби не власна Опенькова стріла, що проштрикнула тіло вовкулаки наскрізь і ввіп’ялася дідові в сідницю. Було дуже боляче. Але біль — то що ж. І не таке в своєму житті витримував. Найгірше те, що на стрілі була вовкулача кров. І тепер вона була в Опеньку. Нічого доброго від цього старий не чекав.

Втім, розмірковувати було ніколи. Він із зусиллям звівся на ноги й пошкандибав на вулицю, не зводячи очей з рогу хати, з-за якого от-от міг вискочити ще один вовкулака. І той вискочив. Але Опенько був готовий його зустріти. Стріла вдарила ворога в груди, він упав і тепер із хрипом качався по землі. Ще один, за дідовими розрахунками, зараз мусив бути на даху його будинку. Треба встигнути до багаття, поки він не зіскочив на землю.